Вдягнувши водолаза маску,
і вибравши спіралі час,
він ринув у місцеву прощу -
на дно духмяно гаслих трас.

Минулі виходи нестерпні
туди траплялися не раз,
та вірилося, крізь ті терні
сягне зірок - з намульних мас!

О він був певен! Він зуміє!
Просяє блискавкою зліт!
Люк неба лобом перекине
і в ластах космос пройде вбрід!


____
____

Вийшов я в садок фазенди
на гармидер вранці.
Розвелось у нас хвазанів -
самців горлодранців!
І чого ж це у природі
навпаки, ніж в люду?!
І в хвазановім народі -
бачу ту ж невгоду!

Карасі кричать нещадно,
А Одарки тихі!
Не по-людськи однозначно.
І у кого звихи?
Добре хоч один на трійку,
горлопан злодюга,
а як навпаки було би,
то зав’яли б вуха!

Чи мої сусіди в змові
з крикуном хвостатим
так жінкам відповідають,
вельми язикатим?
То виходить до дружини
треба і хвазана,
і навушники, і вигляд,
птахо-партизана?

А були ж і соловейки,
і співали в парі!
А тепер кругом хвазани,
й соло співи ярі.
Варто певно поміняти
голоси і теми,
та куди ж бо подіватись
з рідної богеми?

Зранку у неділю, в першій,
я розплющив очі
від морзянки в мої двері.
Двійка тамагочі,
просто з "Вартової Вежі",
глянцеві-лискучі
простягнули від Єгови
звіщення страшнючі.

Я зазвичай просто зранку,
та ще й у неділю,
не читаю різне всяке,
тільки по похміллю!
А настирні тамагочі,
кажуть, буде пізно!
Я підтакую, бо пити
і зрання корисно!

А вони - мовляв, Єгова
їх послав до мене,
бо оце останній дзвоник,
хто не з ним, той згине!
І ото вони в неділю,
в день Ісуса Бога,
тягнуть до писань у шкірі,
як в мішок Солоха!

Я кажу їм: в тамагочі
збилися настройки, -
в день недільний порятують
лиш хмільні настойки!
А вони цитують вголос,
і уже дуєтом!
На очах стають шахедом,
га́тять вогнеметом!

З подиву перехрестився.
І вони пропали!
Я налив і швидко випив -
діють ритуали!
І тоді зійшло, мов з неба,
три по сорок – гірше,
ніж по п’ятдесят, достоту
пробирає глибше!

У Єгови тільки й мови -
кожен стане прахом!
А в Ісуса - вина!
Прийняв -
і злітаєш птахом!

В далеких вигаслих краях,
де сонце смажить невідступно,
ходила музи тінь розпутно,
як білі мушки по очах.

У гладіаторських боях,
він здобував її щоразу!
Та кляте сонце до екстазу
незмінно додавало страх.

Нестерпне сяєво у вічі
встромлялося, неначе меч!
І муза, схильна до утеч,
його лишала на узбіччі.

І що слова тепер зпізнілі,
і рими згаслої ріллі,
як сонце знову у всесиллі,
і мушки-музи в голові.

Із морквиною за вухом
він метнувся по городу
але злі поліціанти,
наймитами злої влади,
що привласнила цю землю,
з маячків тривожним рухом,
вслід за зайцем із народу,
кинулися псами злими,
проявивши вдачу древню,
відкусили йому гідність,
хижій владі на догоду.

Спіть маленькі, вам присниться
ваш город і та морквина,
зайчик, що всього боїться,
і як, завжди, капустина.

Єв у мене купа, і усі вагітні,
хто б подумав - Ирій, і таке життя!
А як діти підуть, ті, що наші квіти, -
ні лягти, ні сісти - бо ще та стаття!

Єви мають крила, все їм в насолоду,
а мені петляти помежи дітей!
Отака оплата за мою люботу!
Де ж той змій із ябком, хочу до людей!

"Не знайти серед несплячих
непідробних справжніх дум!"
Наче ложок з мельхіору -
після святкувань хардхору!
Ладу у шурум-бурум!

А все коні - в час мінору,
чи менори, - як вітри!
І азійські дромедари,
з підземеллями Подолу
до аптека номер три.

Я розхуюпую час,
Я розхуюпую спокій,
Я розхуюпую розум,
Я розхуюпую біль.

Я геній хуюпання,
І розхуюпаю поспіль
зхуюпану класики постіль,
дешевий її водевіль!

Тремтіть!
Бо я біль,
я лебідо,
я шашель,
я міль!

Я розхуюпаю все що завгодно,
Я розхуюпи метіль!