«І сіялось не борошно, а мука», —
в минулому столітті написав поет.
А вчора знову із небес він слухав
смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками
через ліси, поля й розбомблені міста.
У Дніпро впадали сльози та благали
нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,
і сонце нібито зійшло,
і півні ніби (чи здалося?) заспівали,
але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.
І випав він, щоб бачили людськую кров.
Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.
Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022

А журавлі летять собі додому ключами
над землею, де за правду рубають мечами;
над землею, що покрита серпанком печалі;
над берегами, де пустують торгові причали.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що домівка далека вже стала від раю;
що калина у полі вже не цвіте на морозі;
що ніхто по росі уже не бродить босоніж.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що їх зустріне потворний скрегіт металу;
що почорніли золоті куполи на соборах;
що давно погоріли чудотворні ікони.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що тут навіть діти в пташок стріляють;
що озброєні люди тут прагнуть миру,
та могилами усіяні гірські полонини.

А журавлі летять собі додому й не знають,
що мегери їхні гнізда обкрадають та валять;
що плюють на них і кістлявими топчуть ногами,
а святі новоявлені тиняються селами п’яні.

Але журавлі летять собі додому ключами,
летять над старими, гнилими дахами;
летять, хоч і бачать — там ворони кружляють;
летять, бо іншого дому такого не мають.

Грудень 2021

Скільки думок розчинилось у вчорашньому дні, Елевтеріє?
Скільки лунає вільних та приречених «ні» серед сірого натовпу?
Мені здається, що у буття кровоточить артерія.
Воно може померти від серцевого спалаху.

Я знаю, що ти просто міф, Елевтеріє.
Напевно, тебе вигадав боягуз, якому хотілося жити.
Найголосніше зустрічають завжди тільки померлого;
померлих усі люблять, померлим постійно приносять квіти.

***

І якщо раптом
будь-що
ціннішим стане за життя,
і річка перелякано
назад потече,
згадай, будь ласка,
про своє дитя
і плюнь, Елевтеріє,
три рази через плече.

Серпень 2023

Цього літа, напевно, не буде білих ночей в Петербурзі.

Сонце не захоче, щоб вночі на фасадах виднілась латинська буква.
Пітьма заховає тих, у кого залишилось пару слів наразі.
Цього літа сонце буде потрібне там, де біль і мука,
щоб біль і мука стали початком свободи, а не потурали зневазі.

Петербургу залишився один крок до Ленінграда,
але, можливо, він уже майорить червоним.
Колись я мріяв поїхати до цього граду,
але, на жаль, його придавило троном.

Тепер туди лиш одна дорога — на чорті,
як колись літав між зірками козак Вакула.

Ти ніколи не здогадаєшся, скільки потрібно жмутів
правди підкинути в душу, щоб там, як в печі, спалахнуло.
Але зазвичай цю правду кидати немає сенсу;
від правдивого факту часто віє брехнею.
Віра в Христа не значить, що людина після кулі воскресне.
Куля просто зробить людину землею.

Цього літа багато чого буде інакше;
якщо взагалі саме літо буде.
Людині варто перейняти досвід у пташки,
щоб стати вільною від крові та бруду.

Або краще піти за пітьмою
впевненим, жвавим кроком,
та стати нічим (тобто собою).
Назавжди,
а не тільки на пару десятків років.

Травень 2022

Я любила давити прищі
й припікати їх спиртом;
голяком на стільці,
закинувши ноги на стіл, палити цигáрки.
Я любила ростити вірші́
на веранді бабусиного будинку.
І завше сміялася з херових жартів
— це реакція «зась!», щоб тримати
непотрібні стосунки з тим,
кому кажеш крізь зуби: брате!
Я сипала в горщики кісточки́
і шкіру, віддраєну з п’ят,
відганяла ті кляті хмари мошви,
бо вірші ростуть лише так:
вони часто ростуть із солдатів.
Я любила ростити вірші:
хороша закуска для спирту з глюкозою,
стимулятор начхати-на-них-почуттів,
які цвяхують замлілу голову.

Я заставляла веранду чим трапилось:
глечиками, вазами, чарками, слоїками;
проростали вірші навіть у чайниках.
Їдкі запахи рим — що ви зі мною накоїли!

Я любила (ні!) лишати вірші
на веранді бабусиного будинку,
наглухо закривати від бджіл
і дивитись, як мало-помалу никнуть.

Я втікала на зиму в місто:
там приємніше давити прищі;
в теплі краще думається над змістом
тих зраджених мною віршів,
на морозі
покинутих
звірськи.

2026