Для нього подеколи Львів був листівкою з кавою,
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.

Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
усі ці, застебнуті в гонор, шановані ґазди.
Та він із-під вуса всміхався на все те поблажливо,
бо бачив ген далі, ніж їхні золочені звізди.

Фактично був першим вкраїнським завзятим фрілансером,
рецензії, тексти, переклади вправно мережив.
Не брав він у долі дарунків дешевих — авансами,
а генієм власним стирав всі нав’язані межі.

Він виорав поле, де кожен тепер може сіяти,
і вирвав з корінням ту рабську зневіру й покору.
Бо бути собою — це значить по совісті діяти,
любити Вкраїну — людей та лани її й гори…

В кабінеті холоднім, що кликали вдома «Сибіром»,
де сторіночку кожну пронизливий протяг гортав,
порятунок рудий, з муркотінням, що варте довіри —
кіт Мурлика терпляче зап’ястя Франка зігрівав.

Уже сутінки вкрили шпилі усіх львівських домівок,
вже вечеря схолола, та це не турбує Франка.
Поруч діти поснули — всі четверо теплих голівок,
які тьмяно освітлює гасова лампа з кутка.

Він згадає ліси, де знаходив гриби на світанні,
чи як рибу руками ловив у карпатських річках.
І ще батьківську кузню й хлопчаче своє поривання,
де роздмухував міхи в затертих лляних сорочках.

А над ранок сріблясту Софіївку збудять тумани,
і розвіються тихо Франкові недоспані сни:
про студентський арешт, про трилике безтямне кохання,
і про бузька, якого колись врятував навесні.

Вишиванку вдягне, де заблудиться сонце в зави́тках,
на столі — міцна кава і стоси чернеток, книжок…
Він не бачить зими у замерзлих на шибці відбитках,
бо викрешує іскру із гострих, як кремінь, думок.

Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.

Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
що вів аж до останнього порогу.

Тепер вчимо ми їхні імена,
що вплинули на всі Франкові твори,
Й не знаємо, як же боліла їм вона —
ота любов, що пробивала гори.

Капелюха насунув, пальто із сукнини.
По Потоцького йде, перехожих минає.
В його серці — для нас проростають зернини.
У зіницях — глибінь, що скалу сю лупає.

Не бронзовий він ще. Не гранітний. Не в рамці.
Спацерує з друкарні неспішно додому.
Як боліли йому і суглоби, і пальці…
Свіжий вітер здував із лиця його втому.

Не для слави писав, а для хліба й чорнила.
Наче іскри з багаття, ловив кожне слово.
І скрипіла під кроком підлога похила,
поки каву варив собі вкотре ранкову.

Він і гадки не мав, що постане монетою.
Іще піснею, маркою, площею, містом…
Він був просто лиш львівським упертим поетом,
що наповнив це місто живим, справжнім змістом.

Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
в тихий відгомін неба вслухувався,
як ця ніч йшла невпинними кроками.
І він знав, що у тій високості,
серед сяйва котроїсь із зір,
десь у ніжності дивної млості,
де є п’ята стихія ефір –
саме там її нинішній простір.
Його зваблював поклик нестямний:
та вуста її – присмак невинності,
і ще серце – той солод таємний.
Та гірчив йому час швидкоплинності,
бо він тут, вона ж ангел надземний.
Він кохав її серцебиття,
і як пахла, і як в сновидіннях
усміхалася, наче дитя.
Бо вона – його благословіння.
Бо без неї – без сенсу життя.
І тримала лиш сила тяжіння,
щоб не канути десь в небуття.

Буду для тебе палкою клітиною,
вибухом, часом... А хочеш – лавиною.
Тільки відчуй мене пальцями, диханням,
думкою... А чи грозою та вихором.
А якщо хочеш, я вкриюся манною
чи розчинюсь і відроджуся заново.
Винайду інші далекі галактики
чи поверну дивовижну Атлантику.
Знаєш, чомусь так окрилено віриться,
що недарма серед ночі нам мріється.
Я поведу тебе тихими водами,
станемо дивом й таємними кодами.
Хочеш, я буду рікою, дорогою,
правдою, вірою і перемогою?
Будемо в світі цьому перехожими,
дивакуватими, на сонце схожими.
Хочеш, ми будемо, як вітер, вільними,
для усіх правильних – мов божевільними?
Ми допоможемо їм усміхнутися.
Лиш головне, аби разом набутися.

Коли буреплинно злетять літа,
якою мене згадаєш?
Чи буду у спогадах саме та,
яку ще і досі кохаєш?
В зіницях із сотнями бісенят,
у сукні напівпрозорій,
зі сміхом, мов дзвоники янголят,
таку, що танцює по зорях?
Зухвалу, нестримну чи запальну,
спокійну чи надто жваву?
Таку, що вдивляється в далину
та п’є охололу каву?
Чи ту, від якої щодня інфаркт –
бо примха украй мінлива?
Таку, що співає не в ритм, не в такт,
і ба́йдуже, бо щаслива?
Згадай мене справжню чи міражем –
у мріях, у снах та думках.
Згадай мене ту, котра під дощем
в твоїх завмирала руках.

Він дивовижний,
яких взагалі не буває:
скуйовджена стрижка,
майка навиворіт,
погляд, що не забуваєш.
В розмові відкритий, дотепний,
як завжди, в усьому до теми.
Неначе не із цього виміру,
мов не з цієї системи.
Було, усміхнувся очима,
отак майже ледь помітно –
і на душі стало сонячно,
наче ввімкнулося світло.
Він-бо таки особливий,
кумедний та геть ненормальний,
наче вулкан з феєрверками.
У простоті геніальний.
А вчора дихнув у шию –
і серце перевернулось.
Він не із тих, що байдужі,
він не із тих, що руйнують.
Я знаю, що він шалений,
по-доброму божевільний,
від диких законів світу
він нетипово вільний.
Знаю, такий він не вічний –
завтра він буде іншим,
чужим мені – це щонайменше,
знайомим – це щонайбільше.

Мені на плечі впав кумедний янгол
у мештах дербі й з теплими руками.
Ми танцювали з ним уявне танго
і мандрували десь межи світами.
Мені здалось, він з іншої епохи:
у датах, числах, іменах блукає,
працює перекладачем у Бога
і все хороше раєм називає.
Казав мені, щоб дихала щасливо,
бо все, у що ми віримо, воскресне.
Усе в житті є хвилями й важливо,
аби котрась з них голову не знесла.
Ми сіяли усі слова крізь сито,
щоб віднайти найбільш цінніші ноти.
Хоч мешти його цокали сердито,
та крила дарували ніжний дотик.
Я вчора впала янголу на плечі
чи то на голову звалилася нарешті.
І реготав над нами п’яний вечір,
коли я приміряла його мешти.

Рівно опівночі
його коштовні сни стають моїми,
як і той чоловік,
що наміцно застряг у мені.
Він уміє думати вголос
і дивитися очі в очі,
а його безтурботні обійми
звільнили мене з метушні.
Чомусь завжди рівно опівночі
розчиняються межі кордонів та стін,
і сміливі його думки
повільно стають моїми,
як і він –
той, хто знає мене зсередини:
усі мої вибрики й солодощі,
терни, вершини та впадини.
Він тримає моє зап’ястя
на серці своєму
і при цьому всміхається.
Ну, а я... Аж смішно.
Тремчу, мов від холоду.
Не знаю, як це називається.
Бентежуся, наче дівча, від щастя
і думаю, як би не впасти
йому на руки, груди та плечі,
а то і на голову.
Щоразу опівночі чую його думки,
які, він гадає, ніхто і ніколи не знає.
Подумки він щоразу сильніше
до мене звикає.
Той чоловік, що застряг у мені,
володіє стихією.
Виймаю його усього
із серця свого опівночі.
Припікаю рани та біль,
як колись, запальничкою.
Краще буду для нього
опівночі гарною мрією,
аніж просто
звичайною звичкою.

У нього свої ключі,
свої піраміди й вежі...
Його повіки вночі
наче за кимось стежать.
У нього дивні манери
і вчинки, мов з іншого виміру.
Куртка не з нашої ери,
в душі немов усе вимерло.
Він дивиться часто в нікуди,
а як в очі, то наскрізь, мов діти.
Плює на усі пересуди
і зовсім не вміє хворіти.
З ним часом нестримно нудно,
а то й гостро до усіх скалок.
Зізнаюсь, буває трудно,
та хто ж із нас тут досконалий?
Бува, спогадом як обпече
сам себе. Хоч втікай із хати.
Але в нього надійне плече,
яких мало де пошукати.
Він неначе напханий совістю,
яка рідко знаходить спокій.
Я йому довіряю повністю,
люблю його впевнені кроки.
У нього рідні долоні,
огортаюся ними, мов згорток,
і так засинаю – в полоні,
як королева – гордо.
А над ранком, коли він спить,
прислухаюся до його дихання.
Він то пихкає, а то вмить,
наче кіт наш рудий, замурликає.
Він мене називає Мінерва,
а як сердиться, кличе Геба.
Каже, виїла усі нерви.
А будинок наш – де край неба.

Навіть гадки не мала, що десь ще існують такі:
без страху до любові, без боязні втратити віру.
І не знала, що в образі геть одинокого звіра
розгораються атоми сильні й водночас легкі.
Бережи його, Боже, він має у собі світи,
кожен світ його – наче з дитинства солодка цукерка.
До очей його можна дивитися, як до люстерка,
увійти у них і залишитися там назавжди.
Бережи його, Боже, він має до мене ключі.
Бадьорить мої дні, наче кава ранкова в горнятку,
він розгадує серце моє, як важливу загадку,
і читає уважно мене по складах при свічі.
Бережи його шлях, він будує надійні мости,
збережи його вміння в житті цінувати й краплину.
Я в ньому поселюсь, як у мушлі яскрава перлина,
і всередині нього коштовністю стану рости.
Його струни не рвуться, а зріють, як в полі жита.
Бережи його, Боже, він вміє долати пустелі.
Його сни збережи у моїй кольоровій постелі
й теплу хвилю його десь понизу мого живота.

Знайди мене в наступному житті,
я буду в серпанко́во-білій сукні,
в очікуванні теплих почуттів,
безмежно рідних, ніжних, незабутніх.
Немов весь Всесвіт у своїх руках,
триматиму мале горнятко кави.
Краплини дива на вогких вустах –
я смакуватиму цей світ ковтками.
Зустрінь мене в прийдешньому житті.
Ітиму боса берегом край моря,
в напівпрозорій щирій простоті
для нас намрію хід нових історій.
Я вигадаю світ без холодів,
де я тобою вилюблена жінка.
Знайди мене в майбутньому житті,
де ми напишемо свою сторінку.
Повір, немає нашої вини,
що нам удвох кохання це наснилось.
Хоч в тих світах мене не промини,
якщо нам тут любити не судилось.