Наче пташка злетіла у полі,
Розміряючи крилами вись.
Я щоденно дякую долі,
Що з тобою звела нас колись.

Що в усіх земних епопеях,
Ти найкращий з чоловіків.
Досягнувши свого епогея
Серед тисяч блазливих ділків.

І нехай я живу у мріях,
Та ця мрія мені близька.
Розпорошує вітер надію
Наче віру в німого божка.

Наче пташка злетіла у полі,
Розмірячи крилами вись.
Охоронцю моїх покоїв,
Я кохаю тебе,як колись!

Ми розміняли почуття на вічність,
Таку глибоку і таку святу.
Хоч у душі щоденно протиріччя,
Я все одно до кращого прийду.

Ми вже тепер інакші,ми не ті,
Що були ще торік в одежі долі.
Знайшли свій шлях й приречені іти
В химерну пастку вічної неволі.

Вже світ стає огидний і глухий,
І,може,в цьому є й моя провина.
Зверни на мене дух свій мовчазний
Моя покірна і сліпа Фемідо!

Ти повернувся непомітно...
Так непомітно як і зникнув.
І серце радістю зігріте
Ховати ти давно вже звикнув.

Я не повірила ще досі,
Це наче мовчазний міраж.
І вже трапляються все рідше
Такі стосунки,як у нас.

Чекаєш ти і я чекала,
І днями думала про тебе.
І я тоді іще не знала
Чого мені для щастя треба.

Я помилялася не раз,
І ти також кривив душею.
Але всі рани змиє час
І стану я тобі зорею.

Щоб навіть у гірку розлуку,
Ти глянув в небо і згадав.
Як ти колись мене за руку,
Навік прощаючись тримав...

Замовкне дощ і стихне свіжий вітер,
Моя любов - це простір для безсмертя.
І крізь красиві штори мертвих літер,
Ти в мою душу так нахабно вдерся.

Ти змалював безодню так звабливо,
І я тобі повірила тоді.
Та жити в світі гарно і красиво
Не зможу я в безмовній самоті.

Ти обіцяв мені свободу дати,
Ти обіцяв, а потім зник і все...
А я не знала, що мені обрати,
Я не хотіла вірити у це.

І ллється дощ у мою душу,
У мертву душу, схиблену на тобі.
Я знаю, що страждати так не мушу,
Та пізно йти, коли вже на пероні.

Я не втекла від свого самогубства,
Я взяла лиш відстрочку в кілька днів.
Один лиш крок лишився до безумства,
І буде все як ти давно хотів.

20.09.2009

Ми рано чи пізно повернемся
До того з чого починали.
Бо час є циклічним, як вервиця
Повернемо те, що зламали.

Ми завжди шукаємо сховища,
Блукаєм у власних думках.
Де зграєю замість кладовища
Безмежний ховається страх.

Ми кожного дня зневіряємся,
Шукаєм у друзях лоббі.
І знову не раз помиляємся,
Бо вихід шукай у собі.

Минає одна година,
І знов ти стоїш в пустелі.
Ти рано чи пізно повернешся,
А потім впадеш з каруселі.

Я вчора тебе ненавиділа,
Сьогодні тебе кохала.
Я рано чи пізно повернуся
До того з чого починала.

І так безкінечно довго
Ми будем блукати по сховищах.
В яких заховався душевний страх
У плитах німого кладовища.

Немає слів перед тобою,
Ти зник з думок моїх назавжди.
А в серце з радістю й журбою
Ввірветься дике слово правди.

Немає слів, ну і нарешті!
Уже звільнилась я від болю.
І на обличчі сльози перші
Зявились й зникнуть із тобою.

Ми звикли всього добиватись,
Боротися за кожну мить.
А потім кинути все, здатись,
Бо може ще переболить.

І знов кінець, і знов прострація
Безглузда яма у душі.
Німе кіно...замовкла рація
Замовкло серце... ми чужі...

До безумия легко сделать шаг,
А потом спросить: что не так?
Мы не строим судьбу, мы ею живем
Возвращаясь каждый раз в свой прежний дом.

Мы не тратим слов на лишние доводы,
Мы ищем бесконечно отговорки и поводы.
Чтоб никто не подумал и не понял никак,
Что на самом то деле мы в мире - пустяк.

Мы теряем надежду, мы не верим в мечты,
Мы и сами не видим как теряемся мы.
С каждым днем поглощаясь в любви волшебство
Мы теряем свободу, мы теряем все.

Но одно получаем и несем сквозь всю жизнь,
Это радость безумия или радость любви.
И потом мы поймем, как тогда ошибались,
Когда просто в безумии безразлично расстались.

Знов впала ніч на мертву землю,
І впали ми в гріховності своїй.
Мовчить душа, а нам би вмерти,
Щоб гріх не мучив почуття сліпі.

Я п'ю вино із келиха розлуки,
Ти п'єш вино із келиха життя.
Ти дав мені спасенну свою руку,
Щоб врятуватись також я змогла.

Та нащо так?Хіба ж я заслужила?
Хіба ж ти віриш у мою любов?
І невідома мені досі сила,
Зробила так, щоб були ми разом.

А я не вірю, я не вірю досі,
Що ця розлука вже давно померла.
Ти взяв мене як кішку на дорозі,
І витяг з лап розбещеного пекла.

У любові немає розлуки,
У любові немає кінця.
І до неба простягнуті руки
Щось благають святого Христа.

У любові немає ненависті,
У любові немає страждань.
І немає ніколи заздрості
До моїх чи твоїх починань.

А якщо у чиємусь серці
Гордість з'явиться чи журба.
То тоді і не гріх сказати,-
Значить це не любов була.

Моя душа, як квітка хризантеми,
Як мертвий спалах срібної зорі.
І клясти долю більше вже не треба,
Ти вірності не обіцяв мені.
І кожен день я згадую минуле,
Ти був єдиний в мене у душі.
Та час пройшов, і ми усе забули.
Залишилися згадкою вірші...
У світі мрій я більше не літаю,
Робити зараз вибір не мені.
І я тепер чомусь уже не знаю:
Чи будеш ти зі мною, а чи ні.

Дорогою від вірності до зради
Так легко йти закривши сліпо очі.
Повз всі чужі дороги й барикади
Без мене йди тепер, якщо захочеш.
Іди без мене в новий світ емоцій,
Іди один у простір самоти.
Я знищу знаки на твоєму боці,
Зітру усі незаймані сліди.
Щоб ти пропав у нетрях перелюбу,
Розірве вітер стомлені серця.
Клянусь душею-більше так не буде!
Я буду йти до помсти до кінця!!!

Осінній дощ тихенько мерехтів,
Зірками падав витравлений подих.
Я саме та, яку ти так хотів,
Коли з вокзалу відправлявся потяг.
Затих перон, порозбігались люди,
А ти стоїш з обдертою душею.
Всім серцем віриш:більше так не буде!
Вже зовсім скоро будеш ти із нею.
Та мучить час самотні наші душі,
Годину тягне ниткою в руках.
Та хто кохає, той чекати мусить,
Бо сам обрав такий нелегкий шлях.

Сліпий туман, як попіл розлетівся,
Шпалери впали на моє вікно.
І дикий погляд на стіні кроївся,
Я візьму смерть за пірване крило.

Як мертвий штиль спокійне моє серце,
Ти тихо спав, коли я вже пішла.
Лиш на прощання поцілунок мертвий
Тобі разом з душею віддала...

Щоб ти помер від гострої жалоби,
Щоб кров текла по ранених хрестах.
Я прагну вийти з темної утроби,
Вона ж мене тримає у руках...

Вже краще вмерти, ніж щодня кричати,
Щодня собі виколювати очі.
Відріжу руки, щоби не писати,
Відріжу дні, щоб більше не щоночі...

Невже печаль розбилася, як порох?
Як в попільничці попіл золотий.
Невже любов втекла неначе ворог?
Чи, може, друг той зрадливий такий?

Я досі не повірила в розлуку.
Думки мої і друзі й вороги.
Я більше не візьму тебе за руку,
Завішу душу на старі гаки.

Хай новий день зігріє моє серце,
Бо ти його зігріти не зумів.
Нове життя розтопить кригу мертву,
Яку ти залишив в моїй душі.

Душа розбилась об стіну,
Як стиглий гнів в думках моїх.
Без тебе я не проживу,
Хоча й померти також гріх.

Без тебе вранці не світає,
Безглуздо думати про тебе.
Про те що я ніхто не знає,
Хіба що тільки синє небо.

Я, може, біль в твоєму серці?
Можливо подих самоти.
Тож дай мені хоч раз померти,
Так як хотіла я завжди!!

Моей неволи мертвый прах
Таинственно падал на землю.
Ты болью была в облаках,
Летала исказистой тенью.

И голос глубокой любви
Проник в мою голову тоже.
Я был лучезарный старик,
Но юность бурлила под кожей.

И в темной неволи желаний,
я шел на твоем поводу.
Но только как ты исчезала
Весь мир превращался в игру.

И я становился игрушкой
В нелепой руке неземной.
И мучался в гадком удушье
Пока ты была не со мной.

Не пускай мене до себе,
хай все буде так, як є.
У очах блакитне небо,
а душа до тебе йде.

Хай помре остання віра
у будинках із піску.
І моя безодня сіра
відпускає самоту.

Знов спішу тобі сказати-
ти любов моя остання.
За холодні, мертві грати
закую своє кохання.

Все, що було забуваю,
я тебе вже не кохаю.
Що буває гірше смерті?
лиш слова твої відверті.

ти зник з мого життя ще вчора,
раптово впав осіннім листом.
і стомлена багряна втома,
лягла на душу як намисто.
осінній вальс для нас останній,
ти вітром полетів від мене.
ти зник з мого життя ще вчора,
лишивши осінь після себе...

Гостріший леза тільки холод,
І туга в серці, як востаннє.
на вулиці - пістрявий морок,
А ти стоїш в житті на грані.

Вода кипить, а вдома млосно,
Щоночі сняться тільки жахи.
Для тебе все занадто просто,
Для мене ж тут немає даху.

Останній подих ностальгії,
І більше вже його не буде.
Ти залишив назавжди в мріях
Те, що до завтра я забуду.

Світліше неба тільки небо,
Гостріший леза тільки холод.
Мені прийти до тебе треба,
Щоб подолати сірий морок.

Завмерла осінь в руках гарячих,
Сталевий погляд її обпік.
Це справжнє диво для всіх незрячих,
Відчути профіль чужих повік.

І знов померти від спраги ночі,
Роздіти душу до почуттів.
Знайди у зорях єдині очі,
Які б з собою забрать хотів.

Щоб завтра не думав про те, що учора,
Про те, що назавтра вже інше життя.
На очі повіки, як зірвані штори
Впадуть у задуму вчорашнього дня.

Твій крик я розірву на попіл,
А спрагле тіло прагне не води.
Я буду вірити у щастя світлі ноти,
Застряне в серці вістря самоти.

Я вмру колись, а може вже не жити?
Розбити сльози зірвані з очей.
Я світ чужий не можу загубити,
Знайти не можу крізь неон очей...

Чужу, німу, сліпу і трохи мертву.
Згадай мене в польоті до весни.
Лишився шанс навіки біль розтерти,
Або порвати щастя на шматки.

І втратити усе, забути...
Я крик душі закрию в кайданах.
Лишився шанс навіки не відчути,
Те що могла відчути тільки в снах...

Розділено небо на двоє,
Ця смуга розлукою стала
Я стала безчестям з тобою
Я гроном до ніг твоїх впала.

Розсипались зорі в долонях
Порвалася розуму нитка.
Я буду прощатись з тобою,
Неначе надія безлика.

Прийде, прилетить, прикульгає,
Спросоння спитає мене
Те сонце, що знов зустрічає
З сліпого походу мене.

Крилатий девіз мого серця
Приносить мені покарання
Дощем по життю пронесеться
Любов і безглузде страждання.

Розділено щастя на двоє.
Ця мука розлукою стала
І НАШЕ тепер вже не МОЄ,
Я смертю до ніг твоїх впала.

Мені не страшно, навіть не боляче,
Що завтра я , може, тебе не зустріну.
В душі вогонь палає гаряче,
Його зламаю, його роздіну.

Розділю одне на двоє,
Віддам тобі частину…
Або все тобі залишу
Ти ж не дав мені картину…

Мені не важко, а трохи смішно,
Що я усе, що могла віддала.
В твоєму серці для мене тісно,
Яка ж весна те місце вкрала?

Розчиняюсь у вині;
За ним-останній келих пива.
Засну нарешті, хай мені
Насниться грішно-тепла злива.

Без назви

Самотньо, холодно, нестерпно
І дощ стікає по душі.
Між нами знов повстала мертво
Чиясь душа, чиїсь думки.

І тихо день стече по серцю,
Розтопить кригу почуттів.
Між нами знов повстала мертво
Твоя безодня…ти хотів…

Прекрасний сум в думках застине,
Душа завжди чомусь сумна.
З мого життя тихенько лине
Кохання мертва самота.

Мовчить той голос, що колись
Розбив любов мою намертво.
І дощ стікає по душі
Самотньо, холодно, нестерпно.

Я не боюся втратити тебе,
Але ночами мучусь і караюсь.
То просто я обдурюю себе,
І обдурити когось намагаюсь.

Для мене ти ніхто…
Чи може я…
Для тебе вже давним-давно чужа.

Я не боюся втратити тебе,
І жити можу так, як і жила.
То просто я обдурюю себе,
Бо обдурити когось не змогла.

Для мене світ – пустий…
І ти у цьому світі,
Неначе проблиск світла.

Я не боюся втратити тебе,
Та інколи у пам*яті зринають,
Моменти, як ти обіймав мене,
І говорив, що більше не покинеш.

І соромно за себе,
Бо тобі…
Без пам*яті, немов дитя віддалась.

«Не муч себе, не будь дурною», -
Сказав мені недавно ти.
Я ці слова візьму з собою,
І буду завжди з ними йти.

Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних гостей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить,наче блюз ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася моя,хоч одна.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
У дощі заховатись хотів.

* * *

Навіщо біль тримати у душі?
Якщо тебе кохаю до нестями.
Ми вже з тобою зовсім не чужі,
Нам не потрібні підлості й обмани.

Я хочу руки твої відчувати,
Тулитись до плеча ціле життя.
На горе безнадійне не зважати,
Бо я з тобою разом, до кінця.

Не треба слів, вони даремні, зайві,
Пробач мене за вибрики мої.
Всі риси мої будуть ідеальні,
Заради тебе зміню я усі.

Стереотипи більше не для мене,
Лиш тільки ти-одне моє життя.
Я буду жити в темноті без тебе ,
І в радості з тобою буду я.

* * *

Невже ти більше не кохаєш?
У очі дивишся й мовчиш.
Я погляд твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був колись.

Невже ти більше не кохаєш?
Немає ніжності в тобі.
Я дотик твій запам’ятаю,-
Він не такий, як був тоді.

Чому ж мені на серці важко?
А ти мій погляд пам’ятаєш?
Чому мені тепер так страшно?
Невже ти більше не кохаєш?

* * *

Хай душа моя помре,
Але твоя мусить жити.
Я за твої почуття
Можу серце своє вбити.

Не віддати і не вкрасти,
Але взяти на добу.
І на ліжко мертво впасти
Знов без тебе…та ЧОМУ?

Ну хіба ж так важко долі
Взяти, вмерти і піти?
Бути втраченим доволі,
Але вірити у сни.

Пів доби тебе немає,
Наче рік…така біда.
Знов на мить тебе згадаю,
А та мить-ціле життя.

Вкрасти, вірити, піднятись,
Дай мені своє життя.
Я не можу не віддатись
В твої руки без кінця.

Вір мені, бо я кохаю,
Вибач милий за образи.
Я їх всіх запам’ятаю,
Щоб не скоїти відразу.

Світ вузький чи, може, - ширший,
Не важливо…тільки ти
Знов стоїш на злітній смузі
До прекрасної мети.

Гострі цвяхи застряли під небом,
Гостра реальність розтрощить життя.
Хочеться болю, болю так треба,
Біль вчить кохати, любити життя.

Хочеться плакати, може й страждати,
Гострі кілки у груди забити.
Хочеться взяти і зразу віддати,
На поріг смерті тихенько ступити.

Смерть-це початок душевного щастя,
Біль-це моральний заряд для життя.
Вмерти й воскреснути-дуже важливо,
Жити й померти-це також мета.

Гострі цвяхи застряли під небом,
В стелі нависли холодні ножі.
Хочеться болю, болю так треба,
Цвяхи застряли у моїй душі.

Крізь біль і сльози, крізь любов і муки
Я йшла свідомо у полон печалі.
Життя дарує зустріч і розлуку,
А доля ці моменти відбирає.

Німий пейзаж, німа пересторога,
Попереду – життєвий епізод.
Я тихо йду розгублена і строга,
Нема життя, нема пісень без нот.

Минуле зникло швидко й непомітно,
І стерся присмак гіркоти в коханні.
Пройде печаль, я посміхнусь привітно
Усім, хто на «краєчку» чи на «грані».

Нема поняття «добре» чи «погано» .
І ми самі будуємо життя.
Ми біль і тугу пізнаєм зарано
Та виходу з безвиході – нема.

Гострим болем життя пронесеться,
І я першість у долі здобуду.
Може щось… може хтось посміхнеться,
І я іскорку суму забуду.

І безмежна мелодія вітру
Роздягає мої почуття.
Я відпущу їх просто в повітря,
Відпущу, бо так хоче життя.

Я одна, одинока й самотня,
Тільки вітер мене зрозуміє.
Я хотіла б стати вітром –
Він єдиний кохати не вміє.

Він страждає й доволі жахливо
Розповсюджує свої ідеї.
Він страждає і , може, важливо,
Те що він не помре без Неї.

Він блукає один по світі,
Своїм сумом охоплює межі.
Розпорошує мертві квіти,
Що колись ще зривав для Неї.

Це не смерть, це німа мовчанка,
Мертвий штиль, вже немає вітру.
Розпорошеним болем зранку
Він блукатиме знову по світу.

Я в перший день безглуздого чекання,
Травила душу, зірвану з хреста.
Немає сліз,якщо нема страждання,
Немає слів,якщо тебе нема.

Цей день,мабуть,останній...більш не буде,
Не буде сліз, розбитих почуттів.
Забудь мене і я тебе забуду,
Щоб ти мене ніколи не зустрів.

думки своїми згадками тривожать,
Приємно або боляче тобі...
Забути твої очі я не зможу,
Залишив ти себе в моїй душі.

Шпалерами тягнуться сонні дерева,
А сон кипарисів розтоплює дощ.
Нам в цьому житті вже нічого не треба
І я непримітно торкаюся неба...

В тумані думок одиноко кульгає
Наочна ілюзія радісних днів.
Ми в цьому житті ще нічого не знаєм,
Бо сон кипарисів крізь сонце летів.

Оаза культури-така непомітна,
Що просто не віриться в чисте життя.
Ми в цьому житті все кидаєм на вітер,
Бо сон кипарисів-це біль каяття.

Усе розгубилось,неначе проміння
І час зафіксує людські почуття.
Я буду кидати у небо каміння,
Бо сон кипарисів-це моє життя.

Зникає тінь, неначе сон.
Я прагну вірити у щастя.
Стою одна біля вікон,
Можливо так й не буде краще...

А може й буде...тільки нам
Цього, мабуть, не зрозуміти

* * *
В тигрячій шкурі безглузда самотність,
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі,
Зоряне срібло за моїм вікно.

Золото осені знов накриває
Біль ностальгії за серцем твоїм.
Золото сонця навіть не знає,
Що таке бронза на серці моїм.

Ти не один в цьому світі чужому,
Моє серденько – це світ не чужий.
Ти назавжди залишаєшся в ньому,
Наша любов – це повітряний змій.

В тигрячій шкурі безглузда самотність.
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі
Зоряне срібло за моїм вікном.

* * *
Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних очей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить крізь етап ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася мрія моя.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
Хтось безмежно сховатись хотів.

Антитіла не сходяться у танці,
У подиху не сходяться уста.
Останній день, загублений у трансі,
Я вип'ю знов до крику, до кінця...

І знову день самотній, спорожнілий,
Ховається, тремтить в моїх руках.
Мені твій голос вже осточортілий,
У ньому ні душі, ні слів нема...

Нема ні болю, ні сліпої ласки,
Нічого... тільки слово "прощавай".
Немає сліз...
І тільки ти мене не залишай...

* * *

Прощання-це початок ностальгії,
Шматочки скла у щастя під ногами.
Ми час від часу безпідставно мрієм,
Щоб зберегти містки між почуттями.

Щасливий, хто по-справжньому кохає,
Він не боїться втратити усе.
Для справжніх почуттів кінця немає,
Й розлука-це терпимість перш за все.

Нам шанс життя ніколи не давало,
Ми мали тільки вибір і надію.
З тобою,милий,щастя я пізнала,
І втілила в реальність свою мрію.

Повір, життя для нас ще не скінчилось,
Воно за руки нас обох веде.
Нам доля непомітно усміхнулась,
Тож хай весна завжди в душі цвіте.

Щасливий, хто по-справжньому кохає,
Він не боїться втратити усе.
Для справжніх почуттів кінця немає,
Ц розлука-це терпимість перш за все.

СВОБОДА

Свободі притаманні не падіння,
А злети високосного кінця.
У спину хтось кидає нам каміння,
А потім тратить день на каяття.

Свобода-це не сон і не реальність,
Не стан душі в передпокої сну.
Свободу, волю, індивідуальність
Крізь все життя своє я пронесу.

Без гордості, без щастя, без образи,
я знову відкриваю світ новий.
В пустелі біля світлої оази
Ніхто мені не рідний, не чужий.

Свобода-це залежність від кохання,
Від серця і від власної душі.
Прийми свободу і відкинь страждання,
Хай страх і рабство стануть нам чужі.

Прийми свободу з радістю у серці,
Візьми за руки волю і життя.
Колись, можливо, ехом озоветься
Кидаючого-камінь каяття.

Хай світ тремтить від вільного польоту,
Відкрий себе для авантюр буття.
Ми всі-частинки одного потоку,
Та в кожного із нас своє життя.

* * *
Примарою смуток отруює кров,
А в серці сутужно і журно до краю.
Я знов в іпохондрію свою любов
Без жалю й зажури чомусь замикаю.

У пристінках Раю співає весна,
Пітьмою вкриває свої небосхили.
Я плачу і згадую знову одна,
Як щиро колись ми з тобою любили.

Той день незабутній я згадую знов,
І в тіняві щастя знаходжу печаль.
Я, певно, навіки забула любов,
Бо ти не повернешся більше, на жаль.

Заметіль

Чути крики й стогін заметілі,
Щось шепочуть стомлено уста.
На стіні – картини застарілі,
В закутку ховається душа.

Догорає свічка одинока,
Знову темно, страшно і тремтить…
Заметілі постать синьоока;
Темпераментом душа горить.

Смуток знов поріг переступає,
Падає на землю і у мить –
Десь на дворі вітер завіває,
Свічка догорає і тремтить…

8.03.2005 р.

Осіння симфонія

Кохання спалахнуло восени,
Завмерло сонце десь на небосхилі.
Завмерли щойно зіткані світи
Ніхто їх розлучить уже не в силі.

Туман ранковий, ніжна прохолода –
Це осені задумливий сюжет.
І осінь – це зовсім не перешкода,
А шлях, що в невідомість нас веде.

І присмак гіркоти в повітрі
Нагадує безмежне почуття.
Воно прийде й покине непомітно,
Щоб не здавалось казкою життя.

Верба самотня плаче, зажурилась,
Останній лист пожовклий віддає.
В руках вже інших осінь опинилась
Від мене і від тебе знов іде.

Чому все так? Виною тут плин часу
І осені задумливий сюжет,
Бо осінь, наче двері в іншу расу,
Яка до невідомості веде.

Самотній дощ говорить сам з собою,
А я тулюсь до тебе і мовчу.
Ми мовчки заговорим під вербою,
І я душею радісно лечу.

Я певно не забуду це кохання
І осені задумливий сюжет.
І я летітиму як пташка рання
У серце твоє, де любов цвіте.

Сон

Прозоре місячне проміння
На землю падає мою,
Барвисті стали всі каміння
І я на вулиці стою.

І божевільний шепіт ночі
Десь там почується мені,
Я закриваю свої очі
І прокидаюсь уві сні.

Чарівний світ, шалені мрії
Тут відкриваються мені,
Всі обережні, кожні дії
Зникають у свідомості.

Я відчуваю аромат
Безмежних пахощів світанку,
І прокидаюсь від розваг
Чудного, сонячного ранку.

Повітря чисте, скрізь туман,
Легені повні чистоти.
На жаль це все лише обман
Й мені незвідані світи.

Ласкавий дотик, подих вітру,
І все…покинув мене сон.
І все ж чудово спати влітку
Під шум відчинених вікон.

Без надії нема надії

Без надії нема надії,
І не має без віри добра.
Розбиваються чиїсь мрії
І у прірву спадає життя.

Присягається день, що веселий;
Місяць в Сонця поцупити янтар,
Щоб вночі у вікно засвітити
І розлити яскравості жар.

Рік за роком іде, день за днем,
Пароплави пливуть по морях,
А ми кожного дня лиш клянем
Той неправильно-вибраний шлях.

А Життя-це гармонія вічна
І притулок самотніх думок,
Ну а Доля - бурхливая річка
І життєвого щастя урок.

Хтось піде і не повернеться,
Хтось залишить придуманий світ,
А хто Богові в вічі клянеться -
Покровитель існуючих бід.

Рік за роком іде, день за днем,
Розбиваються чиїсь мрії,
Й покоління забутих імен,
Спонукають ще нас до НАДІЇ.

Як дощ…

Як дощ осінній капає печаль,
Така сумна й така водночас мила…
Я йшла до тебе тихо та на жаль -
Дорогу в твоє серце загубила.

А осінь ще нас пробує єднати,
Щоб хтось із нас дорогу відшукав,
Щоб хтось іще продовжував кохати,
І безвісти у тузі не зникав.

Тремтить моя душа над чистим полем,
І осінь повертається до нас.
Поділюсь я із нею своїм горем,
Для каяття прийде жаданий час.

І сум згорить, розтопиться печаль
В палких обіймах осені сумної.
Я йшла до тебе тихо та на жаль -
Мене ти не прийняв в обійми свої.

Ще в дитинстві мене вихваляли,
Цілу низку талантів знайшли.
І ніхто б не подумав ніколи,
Що в безодню вони відійшли.

Від життя не чекаю сюрпризів,
Бо вже скоро кінець мій прийде.
Заставляли вколотися друзі,
Ну а далі – само вже піде.

Я сиджу у холодній кімнаті,
Хоча сонце надворі палає.
І морозить, і трусить мене
Та спасіння від цього немає.

В 10 років на шлях цей ступив:
Перший рік – це ще була, як казка,
А на другий, на третій – згорів.
Боже будь милостивий, будь-ласка!

Як погано, обпалений я,
Залишили мене мої друзі.
Без наркотик – це не життя,
Та і з ним, як у замкненім крузі.

По підвалах живу я і сплю,
І готую загарбницьке зілля.
Вколю в вену отруту оту
І одразу у мене весілля.

А душа вже не може терпіти,
Їй все треба, все треба і треба…
Ще лишилось два кроки ступити,
Щоб звільнитись й злетіти у небо.

Українській діаспорі

Не біль, не туга, щось незрозуміле
Ховається в твоїх сумних очах.
Тоді зірки в твоїх руках жевріли
І падали на твій зірковий шлях.

А ти топтав, ішов так безнадійно
По тих, давно загублених, стежках.
Шукав ти щастя, і у серці вірно
Ніс волю до життя в своїх руках.

Ти йшов і сльози капали додолу
Нікому, певно, це не зрозуміть.
Коли з чужих земель вертаєшся додому
З’являється нова надія жить.

І ти спішиш, біжиш, ти сам не свій,
Не знаєш: говорити чи мовчати.
Умів прощатись, тож зустріть умій
Той край, який не стомлений чекати.

Віртуальна реальність

Це тільки дощ…це тільки осінь
І руки твої вічно крижані.
Це тільки сум…це твої очі
Й безглуздий сміх панує у душі.

Це тільки поцілунок твого ранку,
І дотик безкінечності небес.
Хай плаче дощ від ночі і до ранку,
Хай висловить безсоння свій протест.

А я мовчу…я слухаю лиш зорі,
Це твої зорі і твоя земля.
Потоне зорепад в твоєму морі,
І вийде з берегів твоя журба.

Була колись тут і твоя веселка,
І твої роси були на траві.
Тепер лишився шепіт океану
І тихий шелест у твоїй душі.

Хай плаче день загублений і сірий,
Хай б’ється пташка у людські серця.
Коли любов прокинеться у тебе,
Тоді моя чекатиме кінця.

Листок багряний вітер підіймає…
Це твій листок, це твої небеса!
І тільки ВІТЕР мій, бо він літає,
Бо ВІТЕР – це СВОБОДА і ЖИТТЯ!!!!!!

Без надії нема надії

Без надії нема надії,
І не має без віри добра.
Розбиваються чиїсь мрії
І у прірву спадає життя.

Присягається день, що веселий;
Місяць в Сонця поцупити янтар,
Щоб вночі у вікно засвітити
І розлити яскравості жар.

Рік за роком іде, день за днем,
Пароплави пливуть по морях,
А ми кожного дня лиш клянем
Той неправильно-вибраний шлях.

А Життя-це гармонія вічна
І притулок самотніх думок,
Ну а Доля - бурхливая річка
І життєвого щастя урок.

Хтось піде і не повернеться,
Хтось залишить придуманий світ,
А хто Богові в вічі клянеться -
Покровитель існуючих бід.

Рік за роком іде, день за днем,
Розбиваються чиїсь мрії,
Й покоління забутих імен,
Спонукають ще нас до НАДІЇ.

Незнайомець

Я йшла по вулицях холодних,
Коли туман в дощі топився.
А в закутках німих й голодних
Жебрак до радості тулився.

Нема нікого, тільки я
По вулицях німих ішла.
І незнайомець у плащі
Ішов повільно по дощі.

Він йшов спокійно, не зважав,
Що сам до нитки промокав.
А я у краплях розчинилась,
І непомітно з ним зустрілась.

Його самотні чорні очі
Світились чимось неземним.
Й моя душевна порожнеча
Злилась, напевно, разом з ним.

Той незнайомець зник в тумані
Так непомітно, як з’явився.
І він, і я були на грані,
В комусь він, певно, помилився.

Поезіє!

Так хочеться розбити на шматки
Безжальний світ розбещених думок.
Померти раз, воскреснути і жити,
Отримати безглуздості урок.

Потік свідомості зловлю у мить єдину,
І в свою руку щастя покладу.
Я нещодавно віднайшла людину,
Яку для себе радістю зову.

Я хочу повернути своє щастя,
Блакитний спів вишневої роси.
Я буду прокидатися, неначе
Вже не побачу світлої весни.

Поезія-це двері у майбутнє,
Це завтрашнє розтрощене життя.
Поезіє! Візьми мене за руку,
І покажи хоч світ свій іздаля!

Так хочеться забути біль розлуки,
Що отруїв давно мої слова.
Поезіє! Візьми мене за руку,
І поведи хоч раз в своє життя!

Імпресія

Повітря проникає у кімнату,
Спотворена печаль лежить в кутку.
Я світ увесь могла тобі віддати,
Взамін на це нічого не візьму.

Примусить вітер впасти і піднятись,
Весна нам шлях покаже уперед.
Бар’єр стоїть-не треба зупинятись,
Хто зупинився, той вже не дійде.

В житті багато треба ще пізнати,
Доріг багато треба перейти.
Не смій від шляху свого відступати,
Потрібно йти до світлої мети.

Я не рабиня власного життя,
А ти не кат розбещеної долі.
Я всім скажу: в житті нема кінця.
Кінець-це смерть, а смерть-початок волі.