Сигарета тліє доти
Доки не відчую дотик
Твоїх пальців на зап’ястку
І вина сухого присмак…
Я не знаю хто мій ворог
Його ім’я стерте в порох
І вина сухого присмак –
Наче при смерті - ожив

Я не знаю хто ти, де ти
Чи шукаєш мене зранку
Зазирнувши за фіранку
Кольору твоїх очей

Я не знаю хто навіщо
Розібрав нас всіх на цифри
Моє тіло прагне шифру
І тлумачення речей

Моє тіло прагне сенсу
А душа, напевно, сексу
І вина сухого присмак
Залишився на губах

Ми врятуємось насправді
Та чи всі пізнають правду
Хтось розіб’ється об щастя
Іншим просто зірве дах

Сигарета дотліває,
Доки я тут розмовляю
Твої руки зовсім інші
А чи може не твої?

Світ кривенько усміхнеться
Хтось розійдеться, зійдеться
Загнояться й мої вірші
Наче рани бойові.

2014

Вистачає сумнівів, щоб не піддатися збоченню
Ти вириваєш квіти з корінням, мов злочини
висмикують на допиті з рецидивіста
В тобі є все – і начинка, і тісто,
Але воно, як репутація, трохи підмочено

Ти виринаєш із прапором на демонстрації
Усюди політики – вони прагнуть люстрації
І твій прапор схожий на піратський стяг
А гасло у відповідь їм - просто “fuck”
І ти знаєш – політику врятує кастрація.

Ти хочеш прозорості і, принаймні, відвертості -
Декларації давно не відображають чесності.
Демократія, євро-ліві чи націоналізм
Байдуже. Аби не цей дибілізм
Що рветься до куполу під видом гротескності.

Ви хочете Латвію, Польщу чи Грузію –
громадянське суспільство? Це наші друзі…-
у мріях ще вистачить місце ось цьому.
Та кадри по «ящику» набивають оскому
Реальність жорсткіша, ніж наші ілюзії.

На жаль, Твоя Європа ще далеко дуже
Ані комісари, ані УЄФА – її не наблизять
Не сподівайся на тих, хто від нас туди їздить
Бо Азія у нас самих засіла, друже.

Коли занадто вивернутих слів
І пишномовність, й вичурні кліше
То, зазвичай, відсутній в тексті лейтмотив
Відсутній зміст, а форма є лише

Мов оболонка - в'яла і тонка

Розумному ж не треба вензеля
Й чуттєвому - пишноти не потрібні
Все просто: небо є, і є земля
Господь, важливі речі й люди ближні

І полонить не блиск, а глибина
А зрештою - це все...слова.

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Розчарувати, втамувавши подих
Розчавити, мов червиве яблуко
А потім розчинитися у каві.

Тобі зі мною не зрівнятися
Бо я впав нижче землі
Де немає яблук, лише черві

Розридатися у розпачі
Тобі не вдасться –
Надто довгою була розлука

А ще була розпуста
Розквіт та гірка робуста
Розминка тіл та розкутість душ

Перетнувши долоні навскіс
Розрізаєш життєві лінії
Руки пахнуть гірським полином —
Гіркість втрачених сліз

Божевілля самотніх ночей,
Лихоманка думок на світанку
Сонце гріє завмерлу фіранку
Кольору її забутих очей

Наливаються ніжністю пори
Вірші рвуться назовні, як в’язні
Вже не соромно здатися блазнем
Ти готовий любити знову

І готовий любити завжди
Але хто він, об’єкт любові?
Руки ці безнадійно кволі
Пульс давно не віщує правди

Голубіє венозне сплетіння
Запах квітня до болю знайомий
Відіб’ється луною у скроні
І наповнить легені весіннім,

новим подихом, новим повітрям
Вже на клумбах розквітли тюльпани
Ти смієшся до себе, мов п’яний
І зціляєш душевні шрами…

У лісі під кедрами
плачу я. Щедрими
дарами ти нас обклав.
Господи, краще поразка
Чи зрада зненацька
Ніж цей божевільний анклав.

Усміхаюсь крізь сльози
Знаю так не серйозно
Я умиюся запахом хвої,
Захопившись думками
Ми стаємо рабами —
Наслідки соц. параної

І смола на корі
Як краплина у склянку
Стікає.
Щось поволі
Горлянку мою
Стискає.
Це жалоба? Скорбота? Кохання німе?
Почуття ця нове, щось чуже, не моє

Розридаюся в напрямку моря
Серце вколеться голками сосен
Моє тіло розчиниться в сонці
А душею поласують зорі

Жінка, що надкушувала персик
Сік стікав по її губам
Сік нектаром спадав на перса
Я нікому її не віддам

Вона їла його несміливо
Боячись бути надто липкою
Я очима поїдав її тіло
Без остраху стати насмішкою

Губи до останнього вбирали сік
Цей плід, як ніколи, успішний
Персик лишить солодкий слід
А кривавий — залишить вишня

Усмішка. Блискучі від соку вуста
Від плоду зосталася кісточка
Ах, може, душевна моя простота,
Й від мене колись щось залишиться?

Гасиш свічу. Чи може сам згасаєш?
У темінь думок закрадається вечір
Ти відновлюєш в пам’яті її запах і речі,
Які так любила вона. Ти це знаєш.

Надвечір’я. І десь прокидаються зорі
Підморгнеш їм у відповідь? Посміхнешся їй вслід?
Мати право на когось без його власної волі
Це найбільша спокуса людських порід.

Володіти коханим — невдячна це справа
Жоден з нас не полюбить неволі ланцюг
Краще рівним і вільним серед волоцюг
Ніж прикутим до жінки як до книги оправа

Вона пішла. Ти більше не опора.
Чи то оправа, я вже й забувся.
Молитися на неї? Так це ж не ікона.
На зміну прийде інша: Таня, Люся, Нюся…

Насправді, це не так. Лише її кохаєш
Оті незграбні рухи і наївну простоту
Щось мокре. Господи, невже ти плачеш?
Вона повернеться, коли закінчить гру.

Просторове тлумачення часу
Це відносне поняття правди
Перетворює думку в контрастну
Ми в історії — наче зайди

Правда змінюється з віками
Рівносильно добру і злу
Друзі раптом стають ворогами
І вже інші почали війну

Все тече незворотно і швидко
Час не плине, він стрімко біжить
Щойно бачив, як квітла вишня
А вже сніг на бруківці лежить

Розлитi калюжi надворi
(Вночi накрапАв дощик).
Ти бачиш в них мокру змову
Хтось бачить в калюжах зорi

Цей iнший вдихае озон,
Вдихае на повнi груди
А ти потрапляеш в полон
Зi страхом пiдхопити застуду

кутаешся,затягаеш паски
Хоча за вiкном вже квiтень:
Всi люди чекають на Пасху
Саджають веснянi квiти

Бруньки зеленiють кволо
Теплом ще повнИться повiтря
Усмiхненi бiгають дiти
Крейдять на асфальтi кола

Лишають загадковi знаки:
Iмена з помилками i серце
Злива змие крейдяний напис
Перетворить в калюжi все це...

Забавляються крейдою дiти
А дорослi розписують яйця
Всi стрiчають весну наче цяцю
I гадають що нового одiти

Хтось тримается строгого посту
Просто неба цiлунки до ночi
В кров юнацьку вливаеться поспiх
А рознiженiсть-у дiвочу

Шал квiтневий пробудить кохання
I зiрве дах навiть предтечi
А ти йдеш похмурий i вбраний
У теплi сiрi i безликi речi

Для тебе поезія — це інтим.
Я так не вважаю, тому
Всіляко намагаюся розділити з тобою
Свої почуття...
Натомість ти закриваєшся,
Наче щур в холодильнику
З’їдаєш нездійснені мрії
Не давши їм навіть достигнути...

Ти — сильна й непохитна.
Проте це не допомагає тобі
Легше сприймати майбутнє
В якому ти, певно, вбачаєш тривогу
Завтра буде так само, як і сьогодні
Щирий погляд, тепло, поцілунки
І лишень кров не тектиме так гаряче
Тому що ми постаріємо на цілу вічність...

Листопад — це найкраща пора для гав
Саме в цей час вони почуваються абсолютно вільними
Їхню свободу не обмежує
ні людська тупість, ні літаки у небі
А їхній лет непоспішний та,
навіть, трішечки філософський

Листопад — це ще не зима, але вже не осінь
Крила птахів наливаються кров’ю
Щоби зірватися у небо
Але спокій та тиша опалого листя
Їх повертають згодом на землю
І вони розуміють,
Що Небо — не триватиме вічно

Світла дорога.
Зоряні сходи на небеса
Твоєї кар’єри шлях
(Побійся Бога!)
Устелений душами скривджених
Якими скористався ти

Ти тримаєшся посту
З надією, що будеш прощенний
За всі твої злодіяння
Ти не їси м’яса
Не вживаєш алкоголь
Тимчасово не зраджуєш з жінками
(Хоча собі ти вже зрадив дуже давно)
Ти сподіваєшся очиститися
До Великодня духовно
Так і не зрозумівши
Що гріхи не вийдуть з тебе
Разом з сечею і потом
Найбільш вірогідніше
Їх позбутися з кров’ю
Але тут умикається світло
І ти згадуєш, що ти на зйомках
В черговій стрічці
про балканських циган
Еміра Кустуріци

Понеділок, мов понеділок
Нічого нового не приніс
Ми намагаємося перетнутися
Але шляхи прокладав «метробуд»
А його лінії — ніколи не перетинаються

А інакше і не може бути
Якщо б маршрути підземки перетиналися
Могло б статися чимало аварій
А нам цього не потрібно
І так цей світ не надто усміхнений
Особливо у мусульманських країнах
Останнім часом…

Але річ не у понеділках
І шляхах метрополітену
Справа в нашому ставленні
До нашого ставлення
Один до одного

Ми як ті котики,
Качаємося по підлозі
Не вникаючи, де межі кімнати
Їм байдуже що вона має стіни
Адже вони про це не думають
І качаються, граються і нявкотять

Ми теж не помічаємо меж
І це найправильніший з усіх
існуючих
варіантів.
Адже стіни — це страх
Це недовіра і осторога

Ми самі створюємо цей світ
І шліфуємо наші стосунки
Не знаючи меж, правил і заборон
Я виголошую: «Я тебе кохаю!»

Кінчається літо
і осінь влітає, немов навіжена
на крилах депресій, запоїв і втом
Витаєш у мріях, здіймаєш знамена
Чекаєш коли у тобі запалає любов

Кохати, брехати, немов навіжений
Улюблену жінку і в тілі вино
Вбиваєш у собі спокій шалений
Коли помічаєш зусилля того

хто принесе тобі карти і усе розкаже
Зіграєш востаннє, немов це Таро
Зігрієш, осіннє, химерне кохання
Яке вже наклало на душу тавро.

І карти вин, для тебе як мапи
Ти їх капітан, між берегами місток
Під ранок, лягаєш стомлений спати
Від пестощів ночі і пастки думок

Лягаєш холодний —душею і тілом
Жіноча рука тобі не Спас
У пам’яті зостанеться лиш погляд хтивий
І на подушці — волосся пасма

Біль відкриває шляхи для пізнання
Порозуміння дається не легко
Ти є людина, що зайшла далеко
І вихід не знайдеш, не прийде світання

Не прийде прозріння, без віри у Бога
Лукавість усмішки — формується звичка
На дворі веснянки, на дворі капличка
Але без молитви ти рушиш в дорогу

Йдеш, наче злодій, потупивши очі
Ступаючи тихо, відчуваєш провину
І друзів голоси позаду линуть
Ти згадуєш ніжні повіки дівочі

І згадуєш, як ти малим захищав
себе, свою правду і батьківську почесть
Ті бійки давно вже скінчились як пошесть
Все збУлось й забУлось. Себе ти шукав

…І все-таки знайшов..
Розбитим край далекої дороги
Попереду себе ти впевнено йшов
Забувши про рідні батьківські пороги

Забув про її очі і її журбу
Відвертість поцілунків, легкість фраз
Утім, ти прагнув вище за екстаз —
Почути спів пташок в трояндовім саду

Співали всі: від соловейка до заморського колібрі
Троянди квітли мовчки, не порушуючи час
Минеться шелест тиші — вже не буде нас
Ми наче кулі — були різного калібру…

Найважче зруйнувати стіну.
Особливо, коли ця стіна між тобою і твоїм Богом
Хоча, що я кажу — Господь один для всіх
Про це знають усі, навіть Жадан
Який по молодості фарбував Ісуса
у колір комуністичного стягу…

Внутрішню стіну,
яка відмежовує тебе від самого себе
Іноді важче зруйнувати
Ніж бетонну перешкоду
на шляху до земного раю

Інша стіна, яка назовні
Віддаляє суспільство від твого власного «я»
Може впасти, як тоді, у Берліні, у 89-му,
Якщо звичайно постараєшся
І тобі це, справді, потрібно.

Істина каже: «Стукайте і вам відчинять».
Малося на увазі двері
(щонайліпше серця пастви)
Але там нічого не йшлося про стіну,
за якою — інший бік;
про непробивну стіну
людських комплексів і страхів.
Стукайте і вас почують
за стіною. Але пробивати її
доведеться тільки вам

Зрада

Вітер свище, море віє
Беремо гітари і лягаймо на весла
Допоки ще не сутеніє
І човен буря не занесла

подалі від Дністра і річки Прут
у напрямку Дунаю.
Я п’яний, а тому не знаю,
Який із мене буде Брут.

Чи здатен я на зраду?
І хто мені в цьому зарадить
КогÓ зречуся я? заради
КÓго я стерплю цю ваду?

1

Коли твоє перше кохання
Раптово підставляє тобі губи для поцілунку,
(а з моменту закоханості минуло більше 7 років)
Ти розумієш, що мрії збуваються,
(хоча ти зовсім про неї не думав)

Коли її ніжність полонила тебе
Наче шокова терапія
І ти не можеш оговтатися...
Почуттів немає, лише твоя шкіра
Випромінює позитивні флюїди
А губи прагнуть віднайти її запах

Моя улюблена школа
Час безтурботний і...безпорадний
Тоді, я ще не займався сексом
І не вмів цілуватися
Вживав крихти спиртного
І добре знав англійську мову

Я покинув цю клітку після 9 класу
Все решта — лишається у думках...

2

Одного разу, прокидаєшся у ліжку
І відчуваєш себе дорослим чоловіком.
Вчора не було еротики й романтики
Ти нікого не бив (причому ніколи),
Щоби відчувати себе мужнім
Алкоголь і жінки(загалом) тут теж ні до чого
Причина в тобі: ти зустрів своє перше кохання...

3
Моя улюблена школа
Мій улюблений друже, Павле
Недодумані мрії і невимовлені слова
Доросле життя було таким далеким
Я не думав про майбутнє і так формувався мій стиль
Моє світосприйняття не варте уваги чужих людей
Проте свої — намагаються зрозуміти мене
Лишень не беріться за коректор...

Ти — мрець…
А лише одне твоє слово
могло знищити всесвіт
Авангардний герой взяв
довічний тайм-аут для смерті
І тебе вже нема серед нас, ти є — труп
І по-всьому хорошому завжди настає кінець
Друже, мій любий, сьогодні ти —мрець!

Я не буду лити сльози скорботні
Бо душа невмируща, вона вічно жива
Ти не вмер, це лише тлінність плоті,
Твоя мудрість й досі наповнює наші серця

Ти ідеш з цього світу прекрасним героєм
Усміхаєшся з раю привітно до нас
Ти страждав на землі від браку любові
Сподіваючись, що твій профіль замінить її анфас

Ти — мрець…
А колись ти навіть грав у карти
І хоча ти не був затятим гравцем
Ти міг визначити тих, хто блефував
А хто просто торгував своїм лицем

Ти бачив людей — лідерів у стосунках
І тих, що плазували, наче сучи сини
Ти пив горілку з багатіями на рівних
І не цурався злодіїв, що вийшли з тюрми

Хоч сам не знав, що на нас усіх чекає
Сума, тюрма чи Божа милість
Все життя сам від себе подалі втікав
А друзям здавалось — ти дуже сильний

Ти вмер…
Твій шлях не особливий — смерть в кінці тунелю
Я і твої діти — теж станемо мерцями
Але є завжди шанс уникнути борделю
У наших головах, прогнилих до нестями…

Папером задуши моє обличчя
Пером пробий моє сердечко
Давай, ти можеш — я давно в уздечці
Рабом своїм мене ти кличеш

Над містом лунає хворий мій крик
Це не серце, а розум повільно згасає
І я лиш на Бога надію тримаю
Що не стисне мені раніше часу кадик

Твої страхи — це річка, в якій плаває риба
Що очима зжирає м’ясисту наживку
Я лякаюся снів, поцілунків і мрій
І моя установка — тікати. Куди би?

Цокати фібрами
Схлипувати зябрами
Наливатися кров’ю
Потом і міццю
Дихати квотами
Точити вишневими соками
Розмащувати гнів
по обличчю

Позачергово лаятися
Клясти систему
Друга і подругу
Вірного собацюру
Підкорятися збоченню
Чинити злочини
Ходити на вибори
Цитувати Сосюру

…І Жадана по крихтам цитувати
З надією, що зможеш писати так само
Нерви глибинні в собі оголяти
Лишати на серці незагоєні шрами…

Потяг різко зупиняється
І ти відчуваєш, як з грудей вистрибує серце.
Повертаючись з карпатського села,
Ти ще пам’ятаєш колір джерельної води;
Всіх тих численних потоків:
Гірських річок, людської свідомості,
місцевого алкоголю


Запах ватри пробуджує в тобі
Любов до ближнього —
Ближній відповідає взаємністю.
В цих горах потрібно
Поводитися саме так,
Якщо ти хочеш, щоби бог сонця
Опустив свої русяві пасма на твої плечі,
Огорнув, і захистив твою духовну цноту...

Гуцули, ці діти сонця (наче племена майя),
Наряду з бринзою та банушем
Можуть пишатися незайманою душею...
Либонь не виставляли її на продаж