Всім кажу, що шукаю любові,
А сама виглядаю бійця.
Я шукаю противника в полі.
І той пошук усе без кінця.

Всім кажу, що шукаю спокою,
Сама марю клекотом битв.
І вже зброю готую до бою,
Войовничий наспівую ритм.

І посвистують тихо зі мною
Степові волоцюги–вітри.
Може скласти холодную зброю —
З перемир’ям до тебе прийти?...

Подивитись в очі глибокі.
Впасти в обійми твої…
Та я падаю в трави високі —
Засинаю в зеленій труні.

Я покажу тобі, люба подруго,
Край весняний звідки я.
Ти зрозумієш, чому так плачу
В тихий вечір як зійде зоря.

Я покажу тобі ті обличчя,
Що ніжно всміхались мені.
Ти зрозуміє, чому так кличе
Туга й любов у ті краї.

Я покажу тобі ті простори,
де ширятиме моя душа.
Я покажу тобі небо і гори.
Ти зрозумієш… Люба моя.

Чи злюся я, що не встояв
Ти від моїх дівочих чар?
Чи може, що сміливо ти цілував мої вуста
І впевнено тримав за стан?

Чи злюся я, що був зі мною ти відвертий,
Не обіцяв любов до смерті...
Що не забрав душевного спокою
Й не огорнув мрійливою марою?

Чи злюся я, що з остороги,
Ти збудував стрімкі пороги,
Що не посіяв сіль тривоги,
І не звернув з Його, Всевишнього дороги.

Кожен раз як вслухаюсь у тишу,
У приглушені звуки Землі,
Чую як вітер колише
Давній спогад на свому крилі.

Кожен раз як вдивляюсь у темінь,
Бачу обриси наших доріг,
Що топтали ми разом й окремо
В стрімкім леті ночей і днів.

Я цілував твої рожевії вуста,
Я цілував твій білий стан,
І ти була так зачаровано проста,
А поміж рук заплуталась каштанова коса.

Я роси пив з твої повік,
В коханні клявся я навік.
Тебе до себе пригортав
І щастя більшого не знав.

Я подихом розгладжував веселку брів,
Й ніколи відпускати не хотів.
Тонув я в глибині твоїх очей.
Я й досі пам’ятаю казковий подих тих ночей.

Не забирай у мене віщі сни
І не бери в свої полони.
Я все втікаю від весни
Й скидаю знов твої опони.

Руденька пані йде по Землі,
Шурхіт з під ніг рветься.
Осінь багрянцем горить в мені,
Хай і тобі озветься…

Осінь стелиться вільно,
Дихає в тишу повільно,
І ніжно так, мелодійно,
Співає пісню лелійну.

Пробила звістка ніч тривожно
І віддалився від мене ти.

Стиснулось серце судорожно
І не хотілось вірити…

Вона чарівна і хороша,
Мені ж потрібно далі йти,

Щоб не згубити тебе в дорозі
Й обов’язково себе знайти.

Зневажаю щеміння,
що залишило тління
й гострокуте каміння
замість душі...

Я заріжу собаку,
що стоїть при дорозі,
ту усміхнену курву
з міліоном наймень.

Ти прийшла,
не питала,
і батьків ображала,
і спалила мій дім...

Я заріжу її!
І без тіні сумління,
адже попіл й каміння
не знають жалю.

І піду битим шляхом
у ту точку склепіння,
де розжарене сонце
гине в обіймах землі...

Не можу мовчати,
боюсь кричати,
і не наважуюсь розказати,
як часто ти
приходиш в сни,
і як з тобою
я забуваю,
що крил не маю,
і що не знаю,
як то буває,
коли кидаєшся зі скали…

Та любов не живе у серці,
Там для неї місця нема.
Там живе шматочок верлібру
І співоча струна скрипаля.

Я не вмію любити легко,
Я не вмію лиш просто так.
Та любов не живе у серці,
Може тулиться десь у нирках.

Я не можу відкрити серця,
Бо то буде останній крах:
Нерозділеної любові
Не здолаю сумний тягар.

Поржавіли засуви серця,
Самій зрушити, — аж ніяк.
Я не можу відкрити дверці,
Все чекаю від тебе знак.

Куди ви пнетеся, куди
Ілюзії сини й доньки?!!
Яке з призначень не шукали,
І звідки сенс не діставали…
Ви щастя й радості зазнали,
Лиш мороку не смакували.
Та чи той морок по зубам
М’якеньким тільцям і лобам?!

Одного разу, тихо-тихо
Покличе вас Цікавість Дика.
І просто так, заради втіхи
Заманить діточок у степ.
А вам маленьким, небувалим
Захочеться переступить пороги,
Поцілувати вітер в щічку,
Топтати по стерні дороги…
Та та стерня поколе серце!
А вітер вистудить запал…

Матуся ж ваша добра жінка,
І не залишить вас вмирати
Посеред поля і без хати.
Відмиє, вибілить сорочки,
Зітре помітні чорні ріжки
І намалює вам усмішки,
І не без щирої зловтішки,
Закутає маленькі ніжки
У серпанкове полотно.