Усе так просто, любий, все так просто!
Пряма алея і дубовий гай.
Давай помовчим: слів було удосталь.
Крути педалі! Ну давай! Рушай!
Ти їдеш першим, мчусь я за тобою.
Ну почекай! Мене тут не покинь!
Ти відчуваєш, як бринить весною,
Яка над нами розгорнулась синь.
Ми зупинились і помчали знову,
Безмежний простір і нестримні ми.
Усе так просто, любий, все так кльово!
Життя – це мить. Оця єдина мить.

29 квітня 2014

а ти пішов і все не так
щоночі дика самота
мене зриває в плач
я вигоріла я пуста
хотіла з розпачу з моста
та не змогла
пробач
за ті розпачливі дзвінки
за те що мріяла таки
і в щасті і в біді
з тобою поруч навіки
за ті запалені зірки
і за вірші оті

28 квітня 2014

Для тебе я - лише приємна мить,
мереживо зі спогадів, оманна,
я - мрій рожевих ніжний оксамит,
така реальна і така туманна,
для тебе я - хвилинне забуття,
уліво крок, утеча від рутини,

й нічого більше… отаке життя:
ти однолюб - кохаєш лиш дружину

лютий 2010

А вчера была просто осень,
Падал дождь и срывало крышу.
Я летела куда-то в пропасть
И молилась. Никто не слышал
Капель грохот холодный. Лужи
Выпивали меня глазами.
Я молилась, но только хуже
Становилось. А дни за днями
Все хлестали, сорвав одежды,
Растрепав...
....Это просто осень.
И не будет уже как прежде.
Я молилась, но было поздно.

Грудень 2011

Я готова быть просто энной
В твоих списках ночей бессонных,
И забытой тобой мгновенно
Быть согласна. Беспрекословно
За тобою иду по краю
И, отбросив мораль и робость,
Легкомысленно соглашаюсь,
Этой ночью сорваться в пропасть

Можешь думать - я столь наивна,
я влюбилась, попала в сети…
---------------------------------
Для меня ты всего лишь мужчина,
что под номером двадцать третьим

жовтень 2011

Вы почти идеальны
Я почти влюблена
Деловое свиданье
Два бокала вина
Откровение взглядов
Многоточие тем
Вы все ближе Вы рядом
Я не против совсем
Замирает мгновенье
И в плену темноты
Мы срывая сомненья
Переходим на ты

жовтень 2011

Вона пішла... і обірвався лік...
І на краю розпеченого неба
Кричав щосили ти - Не йди! Не треба!
Але нічого вдіяти не міг.

Вона пішла... і лопнула струна,
Німіли пальці, камяніли ноти,
А ти благав - Не йди від мене! Що ти!
Вона не чула, бо пішла вона...


она ушла
Она ушла и оборвалась нить,
А ты стоял под небесами ада,
Крича ей вслед - Не уходи не надо!
Но был не в силах что-то изменить…

Она ушла и лопнула струна,
Немели пальцы, леденели ноты.
А ты шептал - Не уходи! Ну что ты!
Она не слышала – ушла она.

літо 2010

Я спалахнула і тебе зігріла,
Було так тепло нам: до тіла тіло.
Це почуття забрало усі сили -
Тебе зігріла, а сама згоріла.
----------------------------------
Так пусто, немає ні снів, ані слів -
Лише попелище, обвуглена віра,
І холод... Ти лаєшся, ти ж бо хотів,
Щоб я знову й знову для тебе горіла.

Пробач... зачекай... Та ти уже зник.
Погрівся і викинув... Мабуть, це звичка.
Тобі не потрібен згорілий сірник -
Ти завтра придбаєш собі запальничку

березень 2010

Із почуттів зроблю терпке вино,
Міцне-міцне, як сон у немовляти,
І вип'ю залпом – що мені втрачати,
Коли і так все втрачено давно.

І захмелію… дивна, дивна мить -
Я у тенетах згубного спиртного.
Все п’ю і п’ю. Хоч знаю, що від нього
Страшенно вранці голова болить.

А потім скажуть – треба лікувать:
Залежна, хвора, аморальна жінка..
Судіть мене, неславте, люди! Тільки
Не дай вам Бог жонатого кохать...

березень 2010

Болить то значить жива іще
І туга ллється німим дощем
Й вогнем у душу твої слова
Пече то значить іще жива

Прозоре небо ллється через хмари,
Твоя душа в холодній самоті.
Ікаре, відчайдушний мій Ікаре!
Навіщо ти так високо летів?

Ти не хотів як інші всі роками
Крізь терна пробиратись до зірок.
Ікаре, нерозумний мій Ікаре!
Злетів - спустила доленька курок.

А спрагле сонце глянуло лукаво
І випило твій подих мов вино.
Ікаре, бідолашний мій Ікаре!
Нажаль, літати людям не дано.

От розігнати б геть усі думки,
Зайти у воду, горілиць лягти,
Ковтнути неба і через роки
За течією потекти туди,
де квітнуть вишні, і де босі
гасають діти, там де косять
траву в саду, скиртують сіно,
де верболози і калина,
де вранці топиться в печі,
де глечики і рогачі,
де свіже молоко, і п'яти
шпориш лоскоче, коло хати
цвіте бузок і пахне м'ята...

березень 2009

Волошкова зима. Ну а скільки її в нас було?
Місяць… тиждень… чи день, а можливо, всього лиш година.
Ти навиліт пройшов, і опісля - усе замело,
Й обірвалося щось… лиш в зіницях німе: в чому винна?!

«Буде жити, – сказали - та рана не дуже страшна».
«Буду жити…» - подумала і посміхнулася косо.
І здається, живу, та чомусь уже котра весна
Не приходить і спокій мені не приносить.

Все сніжить і сніжить... Люди, людоньки, як зимно тут!
Моє серце німе, очі згаслі, а руки холодні...
Він навиліт пройшов – після цього уже не живуть…
-------------------------------------------------
З неба сиплеться час білим інеєм на сиві скроні.

18.02.08

Ніжним спогадом в обійми
упаду твої; сльозою
розчинюся в них, скотившись
тихим сумом по щоці.
Ти на мить заплющиш очі,
пригадаєш нас з тобою -
липень спраглим поцілунком
припаде до вуст. І ці
декілька секунд солодких
закружляють неупинно,
розлетівшись на мільйони
нездійсненних світлих мрій...

Ти доп’єш спокійно каву,
Глянеш на мою світлину
Й станеш чоловіком іншій
Жінці - з іменем моїм...

14.02.08

В руці твоїй - моя рука,
І до пізнання - півковтка:
Допий мене, земну, - і не залиш нічого.

Свята любов по два крила,
З довіри зітканих, дала.
Ми - янголи тепер, і, значить, нам - до Бога...

---------------------------------------

Ридало небо зламаними крилами -
Не долетіли ми, не долетіли ми...

Зі слухавки - його сухий привіт.
Він говорив по справі. Ані слова
про особисте. Чи жива, здорова
не запитав. А ви ж бо сотні літ

не бачились. Ось так. Невже болить?!
А ти хотіла царського прийому?!
Отямся! Ти для нього - просто втома,
Тягар, минуле, непотрібна мить.

--------------------------------
Зі слухавки летять пунктири.
Ну що, бувай, вчорашня згубо.
... а пальці стрімко ...п*ть...чотири...
- Ало. Привіт. О котрій будеш, любий?

Ти прийдеш до мене лиш присмаком раю,
Лиш поглядом в осінь - що, був і такий?...
Та я не згадаю. Ні, я не згадаю,
Бо я відгоріла. А вечір німий
Все ходить і носить. Ну,здраствуй, юначе!
Що там цього разу? Знов спогадів тьма?
Та я не заплачу. Ні, я не заплачу,
Бо я спопеліла - мене вже нема.

Хтось буде радіти нічним зорепадам,
Хтось буде ридати і пити вино,
А я буду падать. Так, я буду падать.
Бо я скам*яніла - мені все одно.

Останнім помахом осіннього крила
Покличе небо в далі журавлині.
Я одболіла Вами, одцвіла.
То ж, прощавайте. Я за ним полину.

І розіллється спогадом німим
Моє "кохаю" - Вами не допите.
Щасливою я стану завтра з ним,
Якщо навчусь без Вас сьогодні жити.

Твої ночі - звабливо-прозорі,
Твої дні - непристойно-розкішні,
Ти зриваєш незаймані зорі
І вкладаєш у росяні вірші.

І на зимно-байдужих мольбертах
Ти малюєш уквітчане літо.
Твої спогади - стигло-відверті,
Твої мрії - п*янкі й соковиті.

І гойдає нестримне натхнення
Твою долю у шлюпці туманній.
Ти - не Я. Ти іще незбагненна.
Я - не Ти. Я уже невблаганна.

Коли осінь тужливо
Останнє намисто зриває,
Коли стомлена злива
Опівночі спати лягає,
Коли ти біля ліжка
Безсило стаєш на коліна,
Коли молишся нишком,
І просиш у Бога терпіння,
Коли зрошені очі
Тривожно блукають по стелі,
Коли тіло тріпоче,
А серце - щодуху об скелі,
Крок зробити у прірву -
Єдина можлива розрада...

То вмирає довіра
В безжалісних пазурах зради.

не стану Вас чекати
за Вами не полину
тужливо журавлинно
не гляну навіть вслід
візьму стару лопату
спущусь у низовину
вкопаю трохи глини
й зліплю свій власний світ

Байдужість - у генах запечена,
Бездушність - у вени вмонтована,
Біжу - в цьому світі приречених -
Кудись..., не питаючись: хто вона,-
Та дівчина в просторі дзеркала,
По той бік програмного мислення,
Що дивиться сумно на пекло це,
І прагне скоріш з тіла вислизнуть.

Броджу в цьому місті зачумленім,
Щодня продаю свою молодість,
Й не хочу, не можу, не чую я,
Що дівчина стогне неголосно...

Ви залишилися б - надворі злива.
Не їдте. Ніч. Мені ж не всеодно.
(я з Вами точно буду нещаслива,
але без Вас я - каменем на дно).

На кухні є коньяк: чотири зірки.
Така негода... будете коньяк?
(із Вами мені, знайте, дуже гірко,
але без Вас, як в вакумі, - ніяк).

А ось і чай! Ви де? ...не попрощались...
Пішли... Ваш вибір. я Вам не суддя.
(можливо, з Вами я б і наридалась,
але без Вас - я точно вже не я).

покошланий ранок
розірване навпіл мовчання
твій погляд крізь мене
ти будеш каву чи чай
нічне божевілля
було лише намаганням
на мить пригубити
давно вже покинутий рай

але ми чужi
я йду зачиниш за мною
і вислизну з дому
і сяду у сонний трамвай
холодна байдужість
на серце впаде пеленою
і в гаморі міста
розчиниться тихе прощай

Бездушна володарко долі моєї і снів,
Мене до минулого ти прикувала навіки.
І спогади ніжно-туманні, солодко-рясні
Вриваються в дім мій, коли я стуляю повіки.

О панно безжалісна, слізно тебе я молю:
Навіщо мене ти жорстоко катуєш роками!
Його я люблю! Так, ще досі шалено люблю,
Хоч стежка в той сад вже давно поросла будяками.

Ніч
Тихо
Шелест листя
Шепіт вітру
Твої слова розпеченим залізом
І стогін спогадів у верховітті
І крик душі в палаючому хмизі
Шалений вир розбитих обіцянок
Розтрощених ілюзій
Я зомліла
Лиш мить
І знову тихо
Знову ранок
Пережила і цим себе звільнила

Я піднімаюсь
Геть тяжкі кайдани
Так легко що ось-ось зірвусь у небо
Тебе кохаю я багатогранно
Взаємності мені уже не треба

Світанково мліє прохолода,
Плачуть трави росяним дощем,
Я смакую терпку несвободу,
І прошу налити мені ще.

Стоголосо кличе хтось кохати -
Я не чую: в зашморзі буття
Так окрилено собі майструю ґрати,
Що й не згадую уже про почуття.

Не відстраждалось. Не перегоріло.
Не відридалось. Лелечко, болить!
Навіщо взагалі тебе зустріла?
Щоб так от стільки років голосить.

Об згадку спотикаюсь ненароком.
А ми ж кохали!!!! Що накоїв Ти!!!!
...було то так по-вовчому жорстоко
Без жодного пояснення піти.

10 червня 2007

Знесилена. Знебарвлена. Одна.
У вікна зазирає п'яний вечір,
І морок захмелілий пестить плечі,
Сьогодні п'ю. З собою. І до дна.

Знекровлена. Але іще жива.
І ллється розкорковане страждання.
Прикрию спину хусткою ридання,
Щоб не світилась рана ножова.

червень 2007

закоханий ти закоханий
замріяний ти замріяний
раптово і так непрохано
вітрами мені навіяний

побачення ще раз побачення
думки то пусті то глибокії
не хочу колишнього спокою
й минуле не має вже значення

лютий 2001

Heinrich Heine
an meine Mutter

Матері

Я звик завжди пишатися собою,
Така вже вдача: непохитний, гордий,
І навіть пильний королівський погляд
Мене б не змусив повести й бровою

Але матусенько, повір, рідненька,
Яким б не було гордим моє серце,
Й воно покірно і смиренно б’ється,
Коли тебе відчує поруч, ненько!

Душа твоя до мене прилітає
Свята душа, що в серце проникає
І вмить до неба пташкою злітає

Я каюсь, що тоді вчинив так зле,
прекрасне серце засмутив твоє,
те серденько, що так мене любило…

Одного разу я тебе залишив
Й пішов блукать незнаними шляхами,
Щоб обійти весь світ й знайти кохання
І осягнуть його як можна глибше.

І я стоптав усі стежки й дороги,
У кожні двері стукав, мов той старець,
Просив любові хоч якийсь окраєць,
Та крім презирства я не мав нічого.

І кожен раз нове розчарування,
Ніде я не знайшов своє кохання,
Сумний і хворий повернувсь додому.

А на порозі ти мене стрічала,
В твоїх очах мов зірочка сіяла
Ота любов, що я шукав так довго…

січень 2003


Ich bins gewohnt, den Kopf recht hoch zu tragen,
Mein Sinn ist auch ein bißchen starr und zähe;
Wenn selbst der König mir ins Antlitz sähe,
Ich würde nicht die Augen niederschlagen.

Doch, liebe Mutter, offen will ichs sagen:
Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,
In deiner selig süßen, trauten Nähe
Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen.

Ist es dein Geist, der heimlich mich bezwinget,
Dein hoher Geist, der alles kühn durchdringet,
Und blitzend sich zum Himmelslichte schwinget?

Quält mich Erinnerung, daß ich verübet
So manche Tat, die dir das Herz betrübet?
Das schöne Herz, das mich so sehr geliebet?


II
Im tollen Wahn hatt ich dich einst verlassen,
Ich wollte gehn die ganze Welt zu Ende,
Und wollte sehn, ob ich die Liebe fände,
Um liebevoll die Liebe zu umfassen.

Die Liebe suchte ich auf allen Gassen,
Vor jeder Türe streckt ich aus die Hände,
Und bettelte um gringe Liebesspende -
Doch lachend gab man mir nur kaltes Hassen.

Und immer irrte ich nach Liebe, immer
Nach Liebe, doch die Liebe fand ich nimmer,
Und kehrte um nach Hause, krank und trübe.

Doch da bist du entgegen mir gekommen,
Und ach! was da in deinem Aug geschwommen,
Das war die süße, langgesuchte Liebe.