мене кружляє уявний танок
це наша мелодія (так, Франсуазо?)
більше немає важких думок
більше немає до цього відрази

і всі слова не потрібні - на захист
я можу навіть кричати що винна
мене вже навіть фізично нема тут
давай-но папір - буде явка з повинною

Пальці знають лінії обличчя,
Тіло прагне знов твоїх долоней..
Решта все – на потім, на узбіччя.
Сльози щастя – дивно – теж солоні.
Та, що знала все про почуття
Без жалю ламає ритм звичний,
Щоб вивчати знов нову алхімію:
Рук твоїх, в яких моє життя,
Вуст моїх, що п’ють вогонь правічний...

„Овва!”, - зухвало я казала
І брови іронічно зводила.
Чи те зі мною було, що писала?
Хіба колись під себе я підводила?
Облиш-но. Просто вигадки. Сюжети.
У когось зранку кава. Хтось газети
гортає, зупиняючись на темах,
які хоч трохи розганяють кров.
А я усі свої думки й прикмети
Вбирала у слова, щоб чути знов.
Щоб перейшло, минуло, відгоріло...
Щоб на папір – і більше не боліло.
....................................
Чому ж для цього не знаходжу слів?
Сама в собі як в клітці дикий звір.

Я вже вічність блукаю пустелею.
І волію одного – напитися.
Під ногами пісочок все стелиться,
І очам неприємно дивитися
На безмежні бархани попереду
(жодних натяків на оазу).
Дивно – наслідків від „прогулянки”
Я чомусь не збагнула відразу.

Безнадія,
випалена гарячим сонцем...
Настільки гарячим, що перетворює її на лаву,
яка стікає зі свідомості розплавленими потоками,
і дозволяє на короткий час забути про себе.
Нічого, крім сонця.
Яскрава застигла мить.

Піднімуся думками вгору
І стечу потім вниз річкою...
Не люблю я чомусь море –
Краще стану стрункою смерічкою.
Буду чути я плин часу,
Пропускатиму крізь світло,
Під дощем своє гілля купатиму,
Заграватиму трохи з вітром...
І тоді, коли все забуду,
Все, що було колись на часі,
І тим більш, що було невчасним;
Якщо ти ще чекати будеш -
Повернуся до тебе щастям
(як до сонця, очі примружив).

І знов чекання не закінчиться нічим,
окрім усмішки уві сні щасливої.
Я знову буду марити вночі,
я знову бігатиму в захваті під зливою...
Спочатку думати, що вирішено все,
Через хвилину – вже цього жахатися
(і тільки слідує рука за олівцем,
і тільки думка – щось же має статися).
Сьогодні я зухвала і нова.
Сьогодні навіть не вдягаю лати.
Натягнута душа, як тетива –
я можу ще... й не можу вже чекати.

Щось у вечірніх сутінках шукаю...
І не знаходжу. Відпусти думки.
Вони мої. Я поки не благаю,
не наближаю і не віддаляю,
і навіть не тебе –
себе вмовляю. І час, -
ти не біжи, не йди...
А зупинись. На мить.
Дозволь відчути те, що швидко плине,
дозволь насолодитися нетлінним...
Занотувати теплий подих травня,
запам’ятати те, про що болить.
Я виліплю із сумнівів хвилини,
І буду як свічки вночі палить...

Зазираю у вікно,
Підглядаю у шпарину, -
Роздивляюся життя,
Що в Минулім опинилось...

Перемотую знов стрічку:
Повертаю, а не прямо –
Тут ростуть мої смерічки,
Обминаю цей раз яму...

Зупинятися не можна –
Постать зникне вмить за рогом.
Не заплющувати очі,
Не сидіти на дорогу...

Не ділитися думками,
Не чекати результатів,
Не торкатися руками
До музейних експонатів...