Прозора ніч.
Прозоре небо і земля.
Прозорі зорі, й все, що є навколо.
Лиш тільки ти не є прозорою одна,
хоча душа у тебе чиста, аж прозора.
В прозорості повітря й простирадл
рельєфи непрозорі помічаю тіла твого,
прозорий подих непрозорих уст твоїх
я відчуваю у прозорості прозорій.
Прозорий світ далеко за вікном,
вино прозоре у прозорому кришталі.
Усе прозоре навколо, лише
стосунки наші й ми самі не є прозорі.


2009

Десь у чийомусь ліжку
ми отримали доступ
до тіла палкого,
ми отримали доступ
до серця.
Нам відкрились ворота
Раю.

Рай – це місце де всі зібрались,
де не мучить ні спрага ні голод.
Рай – це час, коли не буває
зимно, сумно і страшно і болі
не відчуваєш зовсім.
Це тоді коли просто літаєш,
десь у просторі невагомий.
Це те чудо, яке існує
поза мною, наразі, й тобою.
Це щось, на кшталт сну, у якому
сняться сни кольорові.
Забуття у бутті,
у бутті неземному,
водночас для душі
і для тіла мого
не настільки й чужому,
мого тіла, так спраглого до життя,
і до чогось,
що життя те дає, котре є
по собі вже самим собою.

...на подолі тополі
високі і голі
бо осінь

2010

Хто не дійшов, той впав униз,
і кості тих давно уже зогнили,
і канули у вічність, кості тих
хто не зумів, і хто не зміг,
на те можливо і були причини.
Можливо, що так доля повелась,
можливо, що роки були важкими,
можливо біль, можливо совість, страх,
можливо брак можливостей їх вбили.
Це шлях самотніх, вдвох тут не пройти,
занадто вже вузька стежина,
тож кожен має вибір – йти, а чи не йти,
коли ж іти, то тільки так, щоби дійти
аж до вершини.

Можливо я вже не такий, як був колись.
Можливо світ колись був не такий, як зараз.
Можливо зорі – це не тільки лиш зірки.
Можливо небо – лише купол що над нами.
Можливо сонце – це всього лишень ліхтар.
Можливо щастя – те чого немає.
Можливо, що не задля нас,
цей світ був створений колись, не знаю.
Можливо люди, так насправді й не живуть.
Можливо, що насправді, й не вмирають.
Можливо сон – це явність, явність – сон,
чому ж, тоді, у мене снів немає.
Можливо місто – то великий цирк,
в якому клоунада процвітає.
Можливо вся наша планета – божевільний дім,
чому ж у ньому лікарів немає.
Можливо, що Господь створив цей світ
як насмішку, як жарт, собі на втіху.
Можливо, що можливе й не таке.
Можливих відповідей ми маємо без ліку.
*
Можливо на ранок залишиться
тільки лиш тінь і попіл,
можливо до ранку дотягне
лиш думка без слів.
Одна одинока, пуста і самотня
як ніч чи як сльози,
як я уночі без світла, без сліз,
без жалю і без снів.
І знов повертаюся я до речей,
що можливі
у світі, в якому існую (живу?)
я щодня.
Бажання нестримне зробити
щось дуже важливе,
і славу здобути, а може
й безслав’я, хто зна.

Пусто і зимно в місті,
хоч людно.
Брудно і нудно у місті
і блудно.
Блукання самотнього звіра
під місяцем в гомоні тиші даремні,
як спроба буває даремною.
Свищуть стурбовані юрби на площі –
“На прощу! На прощу!”
У відповідь тиша, манить
в свої безпечні, безмежні обійми…
Нема вже нічого, лиш місяць,
і місто мертве й застигле
у архітектурі будинків,
площ і бруківки,
та блищуть небесної арки зорі.
Вони – це душі померлих,
до них не дійдем ми ніколи,
допоки на цьому світі
живемо, робимо спроби жити.
Пусто і зимно і тісно і нудно
людині самотній у місті
на самоті із собою і брудом.
Та все це не те,
усе якесь не сумісне ні з чим,
несправжнє, ненатуральне.
Подекуди смішно
робиться, як поглянеш
на спроби зробити хоч щось,
а чи просто жити.
Це не те саме, що час убивати;
убити, що є простіше?
Творити не-Богу дедалі важче,
та спроби робити?
Так, це потрібно...

Даремно ми бились
мов риби об кригу,
об кригу байдужих сердець.

Воно не вартує,
всі наші старання,
я знаю, зійдуть нанівець.

Ми мріяли щиро,
ми мріяли сміло,
і мрії заходили ген у віки.

Що вийшло із того,
всі наші бажання, -
під небом байдужим мрій смітники.

Всі мріяли, що ж
така наша доля,
у мріях пустих пролітає життя.

А може не все тільки
біле та чорне,
можливо рожевий – це колір буття.

Старі, забуті цвинтарі,
покинуті на волю Бога.
На сотнях й тисячах кісток
ростуть міста і прокладаються дороги.
У світі вже мабуть так повелось –
покійників ми забуваєм досить швидко.
Плюндруємо останні їх місця
спочинку. Їх згори не видко.
Це досить зручно – жити в незнанні.
Волання до небес мерців даремні.
А ми, допоки ми живі – живем.
А що після життя, все темно.
Колись таки помремо й ми,
і наші кістяки топтатимуть напевно.
А зараз, зараз ми живі,
живих правами користуємося ревно.

Живим – життя,
небіжчикам – могили,
і домовини, й вічне забуття живих.

Ніч

приносить полегкість,
вона

дарує натхнення

бажання

й жагу.
Приходить,

і стукає в двері

самотній людині,

котра не спить,

а чекає.
Чекає когось,

чи чогось.
А може і не чекає,

а просто шукає себе.
Коли навколо

спокій

і тиша,

легше знайти (чи загубити?),
а ніж

удень,

коли світить сонце,

і люди навколо
(щоправда, також самотні),

бо вдень

надто світло,

і шумно,

і лячно,
і ти не зважаєш на

власні й чужі

почуття.
Тільки вночі,

у темряві

спокій,

і тишу,

і стукіт

власного серця
можна почути,

й відчути,

і осягнути

надцятим відчуттям,
вловити щось невловиме

удень.
Побачити світло

у темряві

можна лиш,
почути звук

лиш у тиші,
вдихнути нічне повітря

і зрозуміти

що

ти
живеш...