Оксана Бандрівська (1983)
|
Так важко залишатися собою...
|
***
Маленьке, притихле навіки від болю,
подертим плащем притулилось до голих стін,
шукає її в кожній жінці і в будь-якім слові,
торкається смутком до стомлених, тихих днів.
Самотнє дитя...з величезно-пустими очима,
з намальованим світом, в якому ніхто не живе...
Запалило сірник - і пускається струйка диму,
і мокро в легенях - там сирість від сліз гуде...
Засне на асфальті і марити буде дитинством,
В якому є мама, що сльози зітре із повік...
Та сон перерветься чиїмось нахабним задирством:
"Тут що тобі ліжко? Ану забирайся з-під ніг"!
"Та що ви?" - старенький дідусь-перехожий,
подививсь на маля засивілою сотньою літ...
"Не покиньте його - він дуже на Долю схожий,
Нашу Долю в особі діток-сиріт".
2010