Випромінюють енергію усі –
погану, добру, чорну, білу…
Вона живе й біжить по тілу,
її відчути можуть ті,
хто вміє відірватись врешті
від повсякденних різних справ,
згадати все, що колись знав
про світ і про його енергію...

Колись були ми дітьми
і знали значно більше,
і все було світліше,
бо вміли ми радіти.

Тепер усе інакше.
Ми вміємо сміятись,
але наш сміх назавше
невинні втратив барви.

Іди – ти просто мене не вартий,
будь ласка – я відпускаю тебе,
іди далі сам і назустріч коханню,
можливо, тебе твоя доля знайде.

Я буду сама і знов буду вільна,
поранене серце загоїться знов.
Завжди була сильна і зараз я сильна,
колись мене знайде і справжня любов.

Кохав – не кохав, - не буду питати.
Що любиш казав, та більше за всіх
любив ти себе і не варт сперечатись –
серця егоїстів, як камінь, черстві.

Ти не той, тільки хочеш ним бути,
ти не той, хто потрібен мені
знаю, важко це все осягнути,
та я певна – повіриш, чи ні.

І не знаю, чи варто чекати
докорінних ще змін не було,
але вмію любов цінувати
ту, що серце твоє віддало.

Так, я вмію любити людину,
але розум говорить «не смій»,
щоб уникнути тої хвилини,
коли мені скажеш «не твій».

Ти не мій, тільки бути ним хочеш,
інший ходить ще десь по землі…
Ти люби його – серце шепоче,
але розум сказав твердо «ні».

Заснуло все, дрімає місто,
і повний місяць ясно сяє,
лише одній мені не спиться,
дивлюся в простори безкраї.
Зірки – неначе та пшениця
на темно-синім покривалі,
коли дивлюсь на них, здається,
що я лечу кудись у далі,
у фантастичний світ незнаний,
який існує тільки в мрії,
і десь у серці розцвітає
це світле почуття надії.
Я не забуду ясні зорі,
що осявали мені ночі,
і не покину мрій ніколи,
що їх колись здійснити хочу.

Велике щастя: світ, в якому ти
знаходиш свою другу половину.
І з нею проти течії пливти
вже значно легше, ти – Людина.

Талант і геній – буде все твоє,
не вмруть ніколи мрії кольорові,
примхлива доля тих лиш визнає,
котрі купаються у променях любові.

Найбільше щастя: світ, в якім тебе
знаходять вірні друзі незрадливі.
Вони, неначе сонечко ясне,
дарують своє світло щохвилини.

Нехай же буде щастя неземне
з тобою поруч протягом століття…
Життя хай буде тепле й осяйне,
як в цей день твого п’ятнадцятиліття!

Поринають розбурхані думи униз,
тонуть у власному океані,
і це не думки вже, а вихор і вир
панує в химернім душевному стані.

Ти помічав крізь призму снів,
як пахнуть зорі в темнім небі?
Як там, далеко від Землі,
вони всміхаються до тебе?

В глибинах свідомості, в кольорових снах
блукає самотня красуня Галатея.
На вустах усмішка, та сльози на очах –
шукає друга, що покинутий був нею…

Ти прагнеш колись підкорити цей світ,
полинути в простір здійсненних ілюзій,
де збудуться мріїї, підніме в політ
потік спілкування, щирі усмішки друзів…

А зорі спалахуюють і пахнуть вони,
пахнуть життям, любов’ю, і в небі,
що так високо і далеко від Землі,
все бачать і всміхаються до тебе!

Перлина справжня виростає
У наших вчених на очах,
І хоч недовго вона сяє,
Зате сліпуче, мов зоря.

Оті бездонні темні очі
Забудуться лише тоді,
Як сонце згаснути захоче,
А хмари упадуть із гір.

Силуети всіх початків
Зародилися в тобі,
Але обриси неясні
З часом робляться чіткі.

Силуети дивних чарів
В трепеті прощальних днів,
Як і промені стожарів,
Усвідомлюєш без слів.

Розлука не буває довга,
Коли любов живе в серцях,
Коли перлина загадкова
Запалює вогонь в очах.

Не треба слів –
в мовчанні перли,
Не треба снів
і сновидінь.
Слова твої
кохання стерли,
А сни страшні –
клич поколінь.
Не треба суму
в хвилі щастя,
Не варто сонцю
в дні журби
Сліпити очі
ті прекрасні,
Що бачать більше,
ніж завжди.


В будинках міста
старовинних
Почути можна
тихий клич,
Коли годинник
б’є години
Дванадцять раз –
у темну ніч.
Там темні тіні
пролітають,
А грім мовчання
як живий.
Та всі картини
завмирають
Від трьох лиш
заповітних слів.

Стоїть вона у золоті, висока і струнка,
Багатством всипана, як тая Клеопатра,
Ти, осінню золочена, березо молода,
Сама не знаєш ще ціни свого багатства.

Твій білий стовбур ніжний, наче квітка,
Розкішна, пишна, купана росою,
На нім барвисто грають самоцвіти,
Навколо все милується тобою.

Березо молода, яка ж ти загадкова,
Твою красу словами не сказати!
Земна принцеса, справжня, не казкова,
Існуєш ти. щоб землю прикрашати.

Ось дмухнув вітер – і ти затремтіла,
І сколихнулась тихо твоя тінь…
Напевно, ти злетіти захотіла
В блакитне небо, синю височінь.

Стоїть берізонька, повітряно-прекрасна,
У золоті стоїть, у самоцвітах,
Не знаючи ціни свого багатства,
Вона чекає сонячного літа…

Літо настало в душі і на вулиці,
радіє життю хтось, а хтось тільки журиться.
Так класно, прикольно, спекотно і жарко,
я тану тут вся, як та шоколадка…
І хочу на море, на пляж чи на берег
якоїсь калюжі – потрібна перерва.
Перерва в навчанні, в житті і коханні
і лиш посвятитись у власні бажання.

Життю хтось радіє, когось мучать сумніви,
але все О’к, адже літо на вулиці!

Я дивлюся в її
підведені очі,
нафарбовані губки
щось ніжно шепочуть…

Хвилясте волосся
блискуче від гелю,
а нігті – несправжні,
всі в лаку і клею.

Цілую у щічку
під тим шаром пудри
і тут відчуваю –
мене зараз знудить…

Ромашки, хризантеми,
як промені стожар,
Зібралися у тебе
В букеті дивних чар.

Кому ж бо піднесеш ти
Цей незвичайний дар –
Ромашки й хризантеми
В букеті дивних чар…

«Так!» - кричало його серце
«Ні!» - це насміхався розум,
але син його був мертвий
і не міг змінити долю.
Серце з горя розривалось,
світ хитався під ногами,
болісно душа вмирала
від нестерпного страждання.
«Він твій син» - вона сказала.
В першу мить він не повірив,
але серце озивалось
«Як ти міг не розуміти???»
Він пішов із цього світу,
вже нічого не лишалось,
бо закінчилось повітря,
серце з горя розірвалось.

Хтось прикидається,
що робить все правильно,
Хоча це не так.
Хтось вірить йому,
Вірить реальності
(суцільна брехня)
Чиясь душа темна,
як ніч,
неприступна, як полум’я:
те, що блищить
не завжди є золотом.
Хтось прикидається,
хтось обпікається –
правда життя, але я
вірю єдиному
оку реальності –
власна душа
моя.

So black eyes…
They aren’t reflecting anything
but they are so embarrassing
you cannot stand that sight
it’s hard to see at night.

So black eyes…
They cannot be enamouring,
but fanciful and flattering
just shadows to deify
but never worth to die.

So black eyes…
Are reason for delirium,
becoming numb and serious
and readiness to die
without asking why.

Heaven’s bending
to tell him my love,
sorrow’s ending,
but I say goodbye.

Goodbye, I’m sorry,
everything great
please, just don’t worry,
but I still fade.

I’m fading slowly –
too slow to see.
It’s still unnoticed
that you love me.

I’m sorry, darling
to say goodbye,
but I’m not finding
the proper love.

Настала осінь, і стожари
поблякли і втекли за хмари,
туман прийшов і залишився.
Напевно, тут він оселився.

Настала осінь. Буки, клени
вже стали не такі зелені,
і хоч їм до лиця багряне,
вони сумують – сонце тане

і не дає воно тепла вже,
немов образилось назавжди.
І прохолодою війнуло,
і серце вмить її відчуло.

Настала осінь непомітно,
а літо утекло безслідно,
але в моїй душі стожари
ніколи не зайдуть за хмари.

Вільне серце кричить «Відпусти!»,
бо не хоче томитись в неволі
сірих буднів, у довгій сваволі…
Воно рветься й кричить «Відпусти!»

Вільне серце лежить на землі,
бо прикуте воно ланцюгами,
ланцюги його скрізь обмотали,
не пускають, жорстокі і злі…

Чи розірве воно їх колись,
чи здобуде все те, що жадає?
Але зараз лиш рветься й благає
«Відпусти! Відпусти! Відпусти!»

На сонці є плями, в пам’яті – провали,
чорні діри в озоні і зло без кордонів,
нема ідеального, лиш небо і квіти,
є чорна енергія білого світу.

З’являється проблиск у темному просторі,
кидайся туди, як метелик до вогника –
це ж шанс розірвати це замкнуте коло
і вирватись врешті на бажану волю.
Метелик летів на привабливе світло,
манило його, як замерзлого літо,
для того є ціль – щоб до неї дістатись,
отримати щось, і його не втрачати.
Отримавши те, що його так манило,
лишились від нього обвуглені крила…
А де ж ясні барви і де чари проблиску,
де все, за що варто було поборотися?

На сонці є плями, в пам’яті – провали,
шукай та не знайдеш свого ідеалу.
Немає його, а небо і квіти
поглинула чорна енергія світу.

Поезія і слово –
це випадковий дар.
Ти просто підсвідомо
цей відчуваєш чар.

Ти вимовиш краплинку
із водоспаду слів –
і крихітна перлинка
затріпотить в тобі.

Вона дощем озветься
і в серці забринить
послухай її, сестро –
вона твоя навік.

І українська мова
для тебе й мене – все!
Її нестримне слово
життєве й дороге.

Так, наша мова – серце
народу і твоє.
Спілкуйся на ній, сестро,
воно для б’є!

Її душа – яскравий промінь,
для всіх розрадою була,
минулих мрій легкий відгоиін,
надія в світле майбуття.

Її життя – сталевий стержень,
любов незламна до людей,
але ніщо не без обмежень –
незламність тане, сила теж.

Вона сама була весною,
надією для безнадій,
але з невдячністю людською
не вижила у світі цім.

Жаль, що все прийшло так пізно –
щастя це, твоя любов…
Хоч давно я стала інша,
все повторюється знов.

Я так гаряче жадала
осягнути неземне,
в очі розпачу сміялась,
ставлячи на карту все.

Вперто йшла по краю прірви,
аби свого досягти,
знов і знов казала «Вірю,
що дістанусь до мети».

А здобувши що хотіла,
я радіти не змогла,
бо раптово зрозуміла,
що не того досягла.

Це прийшло занадто пізно.
Знов розчарування, знов…
І мені вже не потрібна
ані ласка, ні любов.

Починаю все спочатку,
забуваю, що знайшла
відповіді на питання.
Далі йду, в нове життя.

Роса засяяла блиском алмазів…
Ожили всі її старі казки.
Вона полинула не гаючись, відразу
В давно небачені, загублені світи.

Запахли квіти – братки чи жоржини,
Стояв в повітрі ніжний аромат.
Ніде не було жодної людини,
Ні міст, ні сіл, ні одиноких хат.

У небі плили лиш рожеві хмари –
Таких ніколи не бувало на землі,
А пагорби верхівками купались
У ніжній, зітканій із марева імлі.

Трава стелилась, мов зелене руно,
М’яка і ніжна, наче оксамит.
Із неба до землі торкались струни,
Неначе сплетені з перлистої роси.

Чи здивувалась дівчина? Звичайно,
Бо цей незрозумілий, дивний світ
Був надто свіжий і надто реальний,
Щоб виявитися одним із її снів.

Світле майбутнє, щастя людське
чекає на тебе – прийди і візьми.

Ніколи не думай про те, що душа
відкрита для тебе лише на словах.

Гладенька дорога і радісні дні
належать одному, одному тобі.

Красиве майбутнє без горя й біди
чекає на тебе – ти тільки візьми.

Безсонні ночі кажуть «Хто ти?»
не знаєш сам, чого живеш,
і поки не розкриєш очі,
цього як слід не осягнеш.
Прокинься врешті рано-зранку,
коли відступить ніч ота,
і перші промені світанку
тебе покличуть до життя.
Забудь про темряву й тумани,
про біль, що був, але минув,
вже загоїлись давні рани,
ти майже повністю відчув
дарунки і прихильність долі.
Залишилось лише одне –
сказати чорним ночам, хто ти,
і їхня темрява мине.

Крізь серпанок сірих буднів
Не заглянеш у майбутнє,
Але знати завжди в змозі,
По якій ідеш дорозі.

Над тобою стіни, стеля,
А чи сонечко веселе,
Що своїм ясним промінням
Твоє розвіє нетерпіння.

Як навколо бачиш стіни,
По яких скачуть темні тіні,
То варто відчинити вікна,
У дім впустити трохи світла.

Будинки треба прикрашати,
Оживлювати всі кімнати
Повітрям, сонячним промінням,
А не сміттям і павутинням.

Додому запросити вітер,
Поставити у вазу квіти
І віднайти під шаром пилу
Неторкану життєву силу.

Струсити з себе всю байдужість,
Нехай не спить любов і мужність,
Сміливо йди вперед, в майбутнє –
Тебе не спинять сірі будні!

Поринають розбурхані думи униз,
тонуть у власному океані,
і це не думки вже, а вихор і вир
панує в химернім душевному стані.

Нічого не вдієш – людина жива,
ілюзіїї теж оживають,
могутні і ніжні, неначе вода,
в нестримному тім океані.

Завуальований погляд
і сутінки ночі
ніколи не скажуть,
чого ж вона хоче.

Нестримна течія думок,
плетиво надій нетлінних
живе в глибинах неосяжних
її безмежної душі.

Велике серце, як планета,
свідомість – вічний океан,
її життя немов електрика
у сірих буднях сірих мас.

Мій любий, ти
Не бреши мені,
Розкажи, де ти вчора
спав.

Ти знав, що я
Без тебе одна,
Але ти мене
не чекав.

Ти не згадав,
Як колись пірнав
У волосся мого
водоспад…

Але вона
Не краща, ніж я,
Вона цукор, а я –
мармелад…

Я стану хмаркою і в небо піднімусь,
до сонця і до вітру засміюсь,
а потім крапелинкою дощу
собою рідну землю напою.

Я стану вітром, що живе між хмар,
гуляє легко по усіх світах.
Полину вільною у синю далечінь,
чи піднімусь у сонця височінь.

Я стану рибкою і в океан пірну,
куди побачать очі попливу,
знайду я мушлю, заховаюсь там,
нікому віднайти себе не дам.

Я стану вільною, як вітер чи вода,
як хмарка, що живе собі сама.
Забуду про всі почуття земні
і полечу за покликом душі.

У печі вогонь палає,
весело тріскоче,
за вікном вже пізній вечір
очікує ночі.
Але я не хочу спати,
я думати буду
про велику Батьківщину
вкраїнського люду.
Ти сплюндрована бувала
не раз і не двічі…
Скільки лиха ти зазнала
від чортів Росії!
Хоч тепер ти незалежна,
але ще не вільна,
знов тебе схопити хоче
«матушка»-Росія…
Чом заснула ти, Вкраїно?
Тобі треба битись,
бо москаль все лізе й лізе,
не хоче спинитись.
Встань-прокинься, Батьківщино,
ти ж країна грізна,
бо як він тебе захопить,
то буде вже пізно!

Нарешті відчули ми вітер
в гарячому подиху літа…
В очах загорілася іскра,
і в серці одна – непомітна…

Години тікають від світу,
Роки залишають свій слід…
Колись ми були просто діти,
Лунав безтурботно наш сміх.

Садочки цвіли й відцвітали,
Ставали річками струмки,
А ми все росли-підростали,
І ось ми вже випускники.

Мабуть, нам незвично повірить,
Що вже через декілька днів
Ми будем в широкому світі
Шукати життєвих шляхів.

Тобі я бажаю відчути
Весь смак і принади життя,
Усе, про що мрієш, здобути,
Щасливо іти в майбуття.

По радісній веселці
біжать малі краплини,
і весело на серці
у кожної людини.

Жартує сонце ясне
над різнобарвним світом,
життя стає прекрасне,
коли сміються діти.

Все пролітають дні і ночі,
Минає тиждень, наче мить…
І хоч давно не бачать очі,
Усе ще серденько щемить.

Минають миті і хвилини,
Години вслід за ними йдуть,
Чому ж крізь весь цей час невпинний
Не можуть спогади заснуть?

Так сильно хочеться забути
Ту правду, що колись була,
З криниць прихованої суті
Нові черпати почуття.

Крізь плетиво думок туманних
Ти бачиш спогади свої,
Які нестимуть в собі завжди
Тодішні почуття душі.

Коли заходить сонце,
З’являється вона…
Блукає по околицях
Сама, зовсім сама.

Сміється дивним сміхом,
А на очах сльоза,
Аж поки понад світом
Не заблищить зоря.

Тоді вона ридає
Над містом і людьми,
І сліз не витирає,
Що ллються, як струмки.

Ніхто її не знає,
Не чує її слів.
Вона вже не шукає
Загублених надій.

Вона не завжди плаче –
Коли згадає дні
Свого людського щастя,
Всміхається тоді.