І птахи повертались із вирію,
і струмки провіщали весну,
і дерева з рожевими мріями
розцвіли, пробудились від сну.

Тільки ти не приходиш до мене,
мов забув свої власні слова.
А поети складають поеми
про любов. Кажуть, вічна вона.

То чому ж не прийдеш із-далека,
не прийдеш, не покличеш в весну?
…По весняній траві йде лелека-
він на зустріч, а я в самоту.

Тихо по обличчю скотиться сльоза,
ти вернись, подумай, не іди назад.
Може це безладдя у душі твоїй
зміниться спокоєм, плином добрих мрій.

Тихо по обличчю скотиться сльоза,
ти вернись, подумай, не іди назад.
Там тебе чекає мука, горе, жаль –
тут тебе чекає радість, тихий рай.

Ти вернись, подумай, не іди назад,
я тебе чекаю й завжди буде так.
Все тобі прощаю, не тримаю зла.
Ти вернись, подумай, не іди назад.

Літо. Спека. І знову бажання втікати
Будь-куди від розплавлених сонцем доріг.
Я поїду в село до маленької хати,
Де спориш і барвінок припадуть до ніг.

Там обіймуть мене прохолода і тиша,
Там зустріне мене голубий небосхил.
Негаразди і біль моє серце залишать-
Наберуся наснаги й наповнюся сил.

Я відчую поезію свіжого вітру,
Смакуватиму подих замріяних трав.
Я забуду неспокій спекотного літа
і ярмо термінових незроблених справ.

Ви не вірите у казку?
Що ж зумовило цей спокій
ваших душ?...Впізнати важко
в них політ дитячих кроків.

Де ж ця ваша небайдужість
до розквітлої ромашки?
Де співзвучність ритмів серця
до дзвінкого співу пташки?

Загубили ніжність й щирість,
проросла в вас недовіра...
Ви вважаєте за зрілість
вашу посмішку нещиру?

Де ж залишили ви ласку?
В ній плекали свою мрію.
Ви не вірите у казку?
... Я й сама уже не вірю.

Я так люблю такі хвилини літа,
коли ще все навколо мене спить...
Свої печалі я довірю вітру -
нехай він їх розвіє хоч на мить.

Тоді я знов стаю сама собою
і розмовляю з вами, небеса!
Ділюсь тривогами, сльозами і журбою.
Наповнюсь сил і терпкий біль згаса.

Де ще знайдеш цю дивовижну тишу?
Хто зрозуміє так, як ця краса?
Проснеться сонце й ніч мене залишить...
...Не відрізниш де сльози, де роса...

Мої мрії виростали у світанковій росі.
Щирих друзів вибирала, що кохались у красі.
На узліссі зустрічали ранні промені весни,
а ночами мені снились кольорові чудні сни.

Відлітають в сивий вирій милі серцю журавлі,
туга в погляді прощальнім - поклонилися землі.
На покоси впала осінь, пов'язалась у снопи...
По стерні б пробігтись босій - закохатися в степи.

Опадала білим цвітом черешневих мрій весна,
домлівав у спілім літі смак нектарного вина...
Смакувала до схід-сонця, аж проснулись солов'ї...
У ранкових росах мились мрії втомлені мої.

Знов весна. Тільки та, що не радує,
Відкликається болем глухим.
Кожен ранок про тебе нагадує
Свіжим вітром - приємним, легким.

Ти далеко. Це те, що не зміниться.
Розмовляю з тобою вві сні.
Бо з тобою творилось і мріялось,
Оживали бажання й пісні.

Без натхнення, у сутінках, сумнівах,
Без любові, без світла живу.
Непривітними, сірими буднями
Зустрічаю самотню весну

Коли усе дратує, все набридло,
Коли навколо все таке складне -
Ти мариш від безсоння і безсилля.
В цей час тобі лишається одне:

Дивитися, як знову сходить сонце,
Згорає небо у вогнях.
Забути біль, відкрити знову очі
Шукати свій нелегкий шлях.

День змінить все, він вилікує душу,
Наповнить змістом все твоє життя.
Повіриш в мрії, і згадаєш друзів.
В минуле вже не буде вороття.

Дивися, як народжується сонце,
Згорає небо у вогнях.
Стань сильним і відкрий для світла очі -
І ти знайдеш єдиний вірний шлях.