Тремтять слова, що не злетіли з вуст
І я боюся втратити їх в звуках
Лиш подихом, вібрацією духу
Я передам, як сильно я люблю

Крізь вітру пісню і води вінчання
Останній спогад, перше сподівання
Моя душа твоєю стати хоче,
Щоб поруч прокидатися щоночі!

Я не боюсь, та сльози на обличчі
Твій голос тихий мене криком кличе.
Твій погляд довгий - Я втрачаю віру
У те що істинне, бо тільки ти важливий

Закрию очі, і злечу до неба
І запитаюся у Бога, що ж ще треба?
Щоб щастя розтягнулося до віку,
Щоб поцілункам бракувало ліку
Щоб кожна мить секунда, наче втіха
Заполонила серце? І признаюсь тихо
Нічого вже, крім тебе, не потрібно…

Тож обійми мене так сильно, як можливо
Щоб не відчула обрисів від тіла,
І щоб здалося на одну хвилину,
Що ми тілами, серцем і душею
На мить і вічність, на життя єдині!

Я будувала уночі
Красивий світ, подібний раю.
У ньому вільно я літаю
І крилами торкаюсь зір!

Та ось тепер я вже не знаю,
Де крила мої загасають,
Де та межа, що відділяє
Простий і мій едемський світ.

І він, обіцяний богами,
Що якось в серці вишив рани,
В якому світі проживає?
Чи має адрес на землі?

Я не за правилами граю
В моєму світі їх не має,
А в цьому лиш людські, банальні
Закони сильних і слабких.

Я їм на розсуд залишаю
Усе, що маю і не маю.
І тільки душу забираю
З собою, в зоряний політ.

Нема крил у моєї любові…
Тільки зорі прозорі і море
Знають скільки сліз у любові,
Знають скільки мрій у любові,
Що тримають її на землі.

І немає бажань у любові…
Тільки полум’я, іскри і гори
Знають скільки вогню у любові,
Скільки пристрасті у моїй крові,
Заважають палати у сні

І немає у неї надії…
Тільки горлиці сизокрилі,
Тільки квіти невинно білі
Знають скільки було пролито,
Знають скільки було убито,
Щоб в любові втопити гріхи

Я молюся своєму Богу,
Щоб забрав у неї дорогу,
Щоб забрав у моєї любові
і свободу, і навіть сни.
Щоб усе, що людське, пропало
І жага, і душа, і провина.
Щоб любов моя вільною стала,
І легка, неначе пір’їна,
Залишила кордони світу,
Поєднавши мене з тобою,
Стала вічною серця любов’ю.
І коли проминуть віки,
Ми і тілом і серцем єдині
У любові цій були живі!

Жодне слово не буде повним.
Жоден дотик не буде достатнім.
Я, можливо, занадто пізня,
Ти, можливо, занадто ранній.

Хто вгадає із часом й місцем?
Та чи є саме та хвилини?
Ти для мене сім’я й родина.
Ти мій друг коханий, дитина

Я не знаю ні правди, ні віри
І не вірю у жодні причини.
Але щось нас усе ж сполучило
Щось звело нас докупи, в міру…

Я тримаю тебе за руку,
Я шепочу тобі «Назавжди…»
І нехай нам пророчать розлуку!
Буде мить - і це буде щастя!

Чи я чекала на тебе?
Говорила з байдужим небом,
а воно все вітром шумить :
«Забудь, не треба, не треба…»
І мій демон казав вороже:
«Моя люба, це так не схоже
на кохання таємне, вічне.
Кинь це, вирви! Так буде ліпше!»
Ну а я опиралась тихо,
склала в купу усе розбите,
поховала в могилі світла.
Я минула тебе, як століття.
Потім щось знов верне до болю,
я всміхнуся, а демон з горя
заридає дощем осіннім.
«Все мине - заспокою, - в липні.»
Тільки серце тремтить раптом,
відчуваю себе птахом,
що зрікається неба і волі
у руках сильних, теплих, добрих.
Кличе птаха сонце і вітер,
Долинають мелодії квітів,
А він томно прижмурив очі
І шепоче „Не хочу не хочу”