Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти судьби моєї знак і слід.
Те сяйво, що тримає небозвід
І що мене на цій землі тримає.

Мій голубе, мій соколе, мій друже...
Який незвичний, нетутешній тон!
Скипає цвітом і за святом тужить
у цих словах буденний лексикон.

Що я мовчу? Що я тобі говорю
в триклятій у житейській крутії?
Ми - хворі, хворі, безнадійно хворі
на недокрів'я ніжних почуттів.

Ми в потемках, як дві гіркі сновиди,
розлуки дві, одна жура-сльоза.
Кого ми любимо? Кого ми ненавидим?
Хто б нам сказав? Хто б тихо підказав

такі небесні, щемні, небайдужі,
такі звичайні людяні слова:
- Мій голубе, мій соколе, мій друже,
ти ще живий? І я іще жива...

В душі ні звуку,
як у мертвім лісі.
Лиш відголоски
слів зужитих
пташиним пір"ям
виснуть в порожнечі.

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба - зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої - до згуби...
Ця ніжність - до сліпоти!
Кого ти цілуєш любий,
до кого летиш

очима, чорніш од ворона,
руками - нема ніжніш?
Ця сніжність - морозом кована,
ця ніжність - у серці ніж.

За возом осені ідуть-бредуть дощі,
як чумаки - похилені-похмурі.
Накинувши туманів свити бурі,
стоять, як вдови, дерева й кущі.

І нерв оголений - дороги сива нить -
куди? Вперед. Чому? Ніхто не скаже.
Вже люд в космічних кораблях летить,
а осінь суне, як чумацька мажа.

І буває таке безлюддя
серед людей,
як затемнення сонця
у білий день,
і така безнадія клята
й пекельна скрута,
коли мусиш друга спитати:
- І ти, Бруте?..

До всього звикають люди.
Звикають навіть до лиха.
До кулі у теплих грудях
звикають, лиш стогнуть стиха.

Звикають до спазмів у скронях,
бо, може, так воно й треба,
щоб сльози текли солоні,
коли нам тереблять ребра.

Звикають жити на кратері.
До всього звикає людина,
лиш - не до смерті матері,
не до ганьби Батьківщини.

Моєю ласкою ніколи не голублений,
моєю ніжністю ніколи не ласкавлений,
у юрмищах років роковано загублений,
моїм мовчанням зопалу ославлений.

В снігах вселенських, у зірках падучих,
твоє лице шукаю - не докличуся.
Ти ще не бачений, але вже неминучий,
тебе не обмине моя дорога тисячна.

Моє захмарене, марне моє марення,
світ-первоцвіт, вогненним гнаний колесом.
Твоє ім'я - летюче відджеркалення
мойого голосу, лиш мого голосу.

Ми долею у неймовірність вгвинчені,
із волі власної негадано й невміло.
І НЕ законні, і НЕ суджені, й НЕ вінчані -
наперекір усім - одна душа і тіло.

Що - "вороги"? Вони як татарва,
що сліпо пре на поле Куликове,
де лютості твоєї тятива
тремтить і жде, на чесну прю готова.

Що - "вороги"?.. Вони немов трава,
яка зросте й на маківці собору.
Та не заради неї голова
чиясь зіниці возведе угору.

Що - "вороги"! Вони як ордени, -
їх не дає нам доля за ні за що.
Як є вони - не жаль і сивини,
бо щось зробив, життя не проледащив.

Що - "вороги"... Не гудь і не вини,
і дай їм Боже і віка, і сили,
нехай живуть, бо ж коли є вони,
то значить - по тобі ще не дзвонили.

Ви ще згадаєте мене
не раз у колотнечі світу,
коли дорога вас мине,
коли вам зірка не засвітить.

Я вам являтимусь, як гріх.
Під небом іншої любові
вам будуть червоно горіть
мої багаття вечорові.

Ви ще згадаєте колись
негадано посеред свята
моїх зіниць пекельну вись,
мого чола гординю кляту.

Я вам болючо заболю,
лиш почорнію білим світом:
довічна каторга жалю -
куди від неї нам подітись?

І протечуть літа земні
за синю даль, за обрій дальній -
і ви згадаєтесь мені
у спогаді моїм останнім.

Навіщо, друже, вам моя любов?
Чи та, домашня, вас уже не гріє?
Ми так почасти прагнемо обнов,
Що аж самі в тих клопотах старієм.

Навіщо, друже, вам моя любов,
Коли нам випав чесний жереб дружби,
І ниций молох пліток та обмов
По нас із вами не відправить службу?

Навіщо, друже, вам моя любов?
Коли між нами благодать і тиша,
І розуму ще не диктує кров,
І слово коло слова легко дише?

Навіщо, друже, вам земна яса -
Солодка тіла тлінного принука?
Я вам подарувала небеса -
Душі всевишню і пречисту муку.

Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів'яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в лагідному слові...
Перехиляюсь через всі літа
До джерела неспитого любові.

Якби воскрес, коли б ожив,
то б вдарив громом:
- Хто тобі вуха завощив,
іще живому?!

Якби воскрес, якби устав,
дощем заплакав:
- Хто тобі очі зав"язав,
гіркий сліпаку?!

Якби ожив, коли б устав,
зотлів би в слові:
- Хто тобі рот задратував
по саму совість?!

Та не встає. Не воскреса.
Лежить у вишнях.
І судить нас на небесах
судом всевишнім.

Дорога додому,
де ти - тільки гість.
Дорога додому,
де ти - тільки вість
із білого світу
про білі світи.
Дорога додому -
іти - не дійти...

Дорога додому,
де прізвище роду
написано біло
на чорних хрестах,
де ймення батьків
оживає в устах
тіток і вітрів...
Дорога додому
із білих світів.

Дорога додому -
в коліно чорнозем.
Дорога додому -
по генах Чорнобиль.
По серце - сніги,
по зіниці - зима...
Дорога, дорога -
і краю нема.

Карпати. Літо.
Гомонить вода
В потоках чистих.
Доли смерекові.
І я ловлю себе
На думці і на слові,
Що світ уже не той,
І я уже не та.
Лиш тихий біль
За баченим і втраченим
Смутить моє чоло,
Та серце веселить:
Від втрат гірких
Стаєм ми часто зрячими,
І воду п'єм живу
з того, що нам болить.