Немає слів, залишилися сльози -
Метаморфози літніх автострад.
Моя залежність виросла у грози,
Які ніколи не впадуть в твій сад.

Мені нема кому сказати вічне,
Зі мною важко грати у життя.
Все, на моїй дорозі стрічне,
Я продала за перше почуття.

Тепер бери усе – мені не шкода.
В порожніх залах сховані сліди.
Немає слів, я виплакала сльози.
49 ночей до зими.

Мені не спиться. Стукає безсоння
З вишневим тютюном...
І курить люльку
В мене за столом.
Ми п’ємо літо із бездонних чарок.
Я наливаю. Після суперечок, сварок
Я вже пліткую про
Чужі провини
Думки
Слова
Показую світлини

А потім... блим!



Безсоння заглядає в ліжко
І я соромлюсь роздягатись. Ніжно
До ранку я отак мовчання ріжу.
Безсоння позіхає мляво
І залишає мені трохи кави.
Кориці б ще... і цигарок
Чи може поцілунок?

Крок...

Фарбую губи, швидко одягаюсь.
Пробач мені, що зрання не кохаюсь...

залишилось так мало кроків
до кінця
поговори зі мною
ні, пробач, то не сьогодні
ще стільки справ

листи мовчать і дихають
у спину
дні
поговори зі мною
ні
давай на завтра

у вікнах плаче чиясь тінь
я набираю номер телефону
твій
поговори зі мною
стій!

залишилось так мало кроків
до
кінця
мене

поговори зі мною
ще

Я відчуваю, як стікає час
По моїх жилах і на мої скроні.
Не руш, не руш мої долоні!
Ця гра закінчилась для нас.

А час піском мені шепоче,
Що ти підеш у жовті дні.
О ні, ти не брехав мені...
І кров на стінах не лоскоче.

Тепер я дерево у снах
І моє гілля - твоя пісня
Мені затісно, мало місця...
... Я відчуваю, як стікає час...

Твої квіти стали запізнілі
І мовчання вже не варте сліз,
А квітки уже давно відцвіли.
Ти спізнився. Не дивись наскрізь.

Мої пальці не торкають неба.
І коралі мої схожі на печаль.
Не цілуй мене. Спізнивсь. Не треба.
Усе дароване сьогодні забирай...

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І стукала у мокре скло
Ні, тут не доречна втеча
Бо від неї ще не втік ніхто

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
Різала кволі слова
Опускались тихо мої плечі
Розпиналася від дум моя душа

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І казала, що буде завжди
Боже мій, які печальні речі
Я пішла, зметіть мої сліди…

Ми возились у трамваї аж ночі.
Заглядала осінь в мокре скло.
Я дивилася у твої карі очі,
Не стрічала я таких давно.

Просто все заплуталось раптово.
Ти зійдеш – закінчилася гра.
Я відчую божевільне соло,
Що його диктують нам слова.

Подивись! Усе навкруг багряно…
Дивне небо, навіть і життя.
Осінь несподівано та рано
Взяла в борг всі наші почуття.

чекати на твою відповідь
і
вмирати
ось пропливає біле імено
воно
саме воно
так схоже на те, що було
між
нами
ніч

а вікна хололи
їм старшно
було

вмирати

дванадцять пустельних дівчаток
їхали в старому автобусі
дванадцять пустельних дівчаток
курили кубинські сигари
дванадцять пустельних дівчаток
були в маніякальному одязі
дванадцять пустельних дівчаток
вдяглися у блек-окуляри

дванадцять пустельних дівчаток
сьогодні ще зовсім не снідали
дванадцять пустельних дівчаток
найняли номер в готелі
дванадцять пустельних дівчаток
нічого-нічого не відали
дванадцять пустельних дівчаток
закрили на ключ усі двері


дванадцять пустельних дівчаток
нагі сиділи в кімнаті
дванадцять пустельних дівчаток
заклеїли діри у стелі
дванадцять пустельних дівчаток
знали, що буде о п”ятій
дванадцять пустельних дівчаток
помруть завтра о восьмій. В пустелі.

ти мені купив
літо яке схоже на осінь
в коробці
з рожевою стрічкою
з усмішкою
сонця

купи мені себе

Я маю весну з подихом зими…
А що маєш ти?

***

будинки божеволіли
і говорили мені
таємниці
заховані
на їхніх горищах
ах
то був тільки
страх

я
в пошуках істини
купаюсь в метафізиці
дивно
приходить
до мене
вона
без неї

то
істина

я живу
самотньо
читаючи
трилер
твій
епіграф
вже
брехня
а ти ще
віриш
що всі
оживуть

happy end

забудь

ДОсконало моя пам’ять намалює
ПеРЕмогу над своїм кінцем.
Ми – саМІ і зовсім не сумуєм,
ФАнтастично дивлячись в лице.
Досить СОЛЬних номерів печалі
І манери ЛЯльки або гри.
СІ мажор постав тепер надалі
ДО побачення, до нової весни…

бачу бо бреде
боком
басом
бубонить

була би бачила

ба

баба
білим
борошном
брата
брала
брама
бідкається
бо
буря
біжить

Списано мільйони аркушів,
Вкрадено тисячі ночей,
Чорних очей
Твоїх.
Замислено стільки слів,
Включено стільки сонць.
Перший дощ
В зимі.
Сховано всю любов
В коробку від взуття.
І каяття –
Тобі…

Зливаються у небі кольори…
Це вигадали ті, кому байдуже.
І тільки ми – залишилися ми.
Це все глобально, навіть дуже-дуже.

бррр
бурмоче холодильник твої останні слова
я сиджу на кухні і думаю про каву
ти розтопишся на початку березня
і я буду довго плакати
а потім латати свою душу
мільйон спогадів тебе засипле
і коли стане нестерпно боляче
я висиплю тебе на подушку
бррр