День прожитий поряд з системою
Ранок. Різкий і неприємний писк годинника. Він призначений не для пробудження людини, а для пробудження звіра, скутого у кайдани соціального рабства. Ліжко кличе у теплі обійми втраченого сну, але я не маю права на таку розкіш: для раба сон і думки заборонені.
У дзеркалі обличчя немов не моє. Таке відчуття, що тіло відокремилося від душі і зараз лише воно, змучене і вражене хворобами, є моїм представником у віддзеркаллі.
Їм їжу. Проте їжа без смаку і запаху – простий набор вітамінів, білків, вуглеводів… Може іншого дня чи хоча б на дві години пізніше я відчув би смак і отримав би від нього насолоду, проте зараз отримую лише легку нудоту.
Я сідаю на канапу і вмикаю телевізор, в якому крутять одні і ті ж кліпи іноземців. Споглядаючи співаків, забезпечених до кінця життя усим необхідним, я не стримую заздрощів. Але на ці думки нема часу.
Збираюся і заходжу до ліфта, причинивши двері сірої кімнати. Десь на поверсі шостому у тісну кабіну підсідає молода сусідка. Вона десь мого віку. Її тендітний пальчик тягнеться до панелі і натискує вже натиснену кнопку першого поверху. Потаємні бажання вирують як в мені, так і в ній (я певен в цьому), проте ми як завжди зустрінемося поглядами і понуримо їх у підлогу за якусь мить. Перший поверх розводить наші стежки.
Зупинка. Мурахи збігаються сюди звідусіль, щоб набитися у черево рогатих гусениць, що курсують тут під номерами. Заспані, розчаровані життям і втомлені від втоми мурахи. Нарешті до зупинки підрулює мій тролейбус («дванадцятий»). Я, тиснучись між тіл, знаходжу вільні сантиметри на суглобі гусениці – там де дві частини-вагони поєднуються між собою. Контролер виконує монотонну роботу. Невже мій білет щасливий?!! Ні… не вистачає однієї цифри. А от у дівчини, що попереду, схоже вистачило: вона поглядає, посміхаючись, на папірець. Скотовоз сильно хитає і мене втискує у саму стінку досить літня жінка огрядних форм, при цьому різко висловлюючись про молодь.
За дві зупинки до своєї я починаю протискуватися до виходу, бо якщо спізнюсь то просто не зможу вийти там, де мені потрібно – надто переповнена моя гусениця. «Так, виходжу» - сухо кидаю у відповідь на запитання представницького чоловіка із риплячим голосом, що тулиться на шматочку простору за мною. Двері із скрипом відкриваються…
Природою і ранковим міським повітрям намилуватися не встигаю – заходжу у підземку, сходи до якої всіяно жебраками, які немовби повертають нас до далеких Середніх віків. Вигляд жебрака з тих часів майже не зазнав перетворень. У переходові мене зустрічають обійми холодного бетону замаскованого хитрою людиною під різнокольоровим мармуром.
Чеканю крок. Не знаю чому, проте коли я йду швидко мої кроки завжди мають армійський інтервал. Сходами піднімаюся у Корпусний парк. Тут небо плаче. Плаче, навіть не знаючи трагедій людських сердець. Надіюся вони йому ніколи не стануть відомими…
Дивно: два білих голуби розійшлися по різні боки стежки при моїй появі. Немов казкові ворота в потойбіччя. Це знак, проте від кого і навіщо?..
Так виростає переді мною університет. Двоповерхова споруда, котра тримає душі молодих людей вже століття. Немов темний замок Франкенштейна, з єдиною відмінністю – мій замок створює з живих людей чудовиськ – пікселів – наповнювачів нашого суспільства. Система, яка цим процесом заправляє, вкорінює в молоду відкриту душу своє зло так сильно, що душа без системи вже не може існувати.
Я відкриваю важкі двері і йду по темному коридорові до розкладу. Там завжди знаходжу графік, за яким працює система…
Знайшовши аудиторію, вітаюся з близько тридцятьма людьми. Дівчатам роблю очікувані ними компліменти. Із вітань і з компліментів щирі одне-два. Все інше просто звичка, вироблена в умовах тісного колективу, де люди і істоти звикають до системи спільно і одночасно.
Починається лекція. Самозакоханий раб розповідає про самозакоханих рабів, які свого часу вивели численні теорії про абсолютно безглузді речі, та і теорії у більшості надто безглузді. Проте я зобов’язаний їх приймати за єдину і непохитну істину і знати всю ту єресь краще за ім’я своєї матері. Світ абсурдів. Та потрібно приймати його таким, яким він є. Бо, власне, вибору нема.
На семінарах я в більшості просто тягну час і не рвуся до кафедри. А нещасні істоти з моєї групи ледь не б’ються за виступ. Так вони виказують свою вірність системі, і та їх щиро винагороджує. Вони не здатні до протесту і трактують це підсвідоме як лінь. Ні, це підсвідомий протест твого мозку системі. Важливе те, що його відчував кожен, проте ніколи не вважав це протестом. Лінь існує лише для фізичного тіла. Душі вона невідома.
Пари скінчилися. Можливо з мене витруїли ще якусь частинку волі, однак я знаю напевне, моя втрачена частина значно менша, аніж частина інших. Інші навіть не намагаються протистояти системі. Вони навіть не здогадуються про її існування.
Щоб не товпитися у задушливому транспорті йду пішки. Небо вже не плаче – воно звикло, призвичаїлося. Між хмар навіть проблискує тінь сонця. Саме тінь, у якій ми всі живемо, воюючи один з одним.
Мій шлях лежить через контрасти. Величезні будинки багатіїв поєднуються і співіснують поряд, чисті дворики лежать поряд із засміченими вулицями. Незмінною і не контрастною лишається хіба земля, захована від людини під асфальт, що своїми холодними обіймами ледь не навічно скував силу її духу.
По дорозі мені доводиться минати істот, що існують у цьому місті поряд зі мною. Ні, не людей, а саме істот. Ці істоти завше не мають погляду, оскільки вони – речовина, а речовині дана властивість не характерна. З такої речовини система будує своє павутиння, яке відфільтровує кожен протест проти неї. Ці ж істоти повірять у будь-що, але не в те, що вони раби, а їхні душі – плата рабовласнику за неіснуючу провину.
Дорогою додому я прохожу повз супермаркет, до самої стелі набитий різними речами на які майже ніколи не вистачає кольорових папірців – геніального витвору системи, що допомагає тримати у покорі тих, хто вагається. Повз мане проходить добре вдягнена жінка несучи у тонюсінькому пакеті великого коропа, який ще будучи живим безнадійно хвицає хвостом. Пакет не витримує чи то під вагою, чи то від активності коропа і рветься. Рибина з важким ударом падає на землю. Як жаль мені її стає… істота, що все життя живе лиш для того, щоб померти, задовольнивши ненажерливість «вищої істоти» гине так і не виконавши своєї місії. Я певен: ця істота знала про те, що вона приречена, проте, на великий жаль, навіть в смерті вона не змога виконати завдання життя свого.
За тридцять хвилин ходи я повертаюся у свою сіру фортецю. Там можна підживити тіло, що відпрацювало ще один робочий день, втративши дорогоцінні ресурси.
Вечір я проводжу з друзями. Мої друзі – ті, хто намагається вирватися із полону системи. Поміж демагогії, яку ми розводимо, часто трапляються думки і вислови, достойні класиків ХІХ століття, проте наші слова лише через наш соціальний стан ніколи не цитуватимуть наступники. Їм вони будуть просто невідомими (про це потурбується речовина, найбільш шановані істоти з якої до того часу створять нові критерії, які чітко визначатимуть що є класикою, а що є єрессю). Наше вільнодумство не сприймають близькі, його не сприймає соціум. Бо душі, що є вільними не сприймає система.
О десятій я примушую себе повернутися у свою фортецю, щоб провести у череді сну і безсоння ще одну ніч. Майбутнє мені невідоме, минулому невідомий я, важливе теперішнє – воно неповторне і надто швидко забуває тебе, хоча ти пам’ятаєш його вічність. Теперішнє ніколи не стає минулим. Воно лишається у твоїй пам’яті теперішнім. Минулим може стати лише те, що оминуло тебе. Саме тому істоти живуть минулим, а не теперішнім – життя їх оминуло.
Я чітко знаю, що ще не народилося людини не вільної і смертної. Вперше відкривши очі, ми бачимо світ вольними і безсмертними. Вже згодом, обираючи шлях, більшість продають свою душу і розум невидимому звіру, прирікаючи себе на загибель. Саме тому істоти помирають, а люди живуть вічно. Вічно живе їх душа і їхня воля.
Так лине у лабіринти свідомості мій день. Ще один день прожитий в системі…
Коментарі (3)
Народний рейтинг
5 | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
3