Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.

В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.

Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...

Давня пісня океанських шхун,
Голос часу, поклик Магеллана,—
Моя люта, незагойна рана,
Мрій моїх розбуджений тайфун.

Марево Південного Хреста
Ген над океанським горизонтом —
Як загадка усміху Джоконди,
Як кохання таїна свята.

Тонга, Фіджі, Ява, і Цейлон…
Юний вітер шарпає вітрила.
В кожнім зриві — нездоланна сила,
В кожній назві — мандрівний гормон.

Непорушна радість відкриття:
Вічна зваба пальмових імперій,
Спогади Нептунових містерій,
Екваторіальне забуття…

Повільно лине Турія за обрій,
Настирні чайки крають сизу млу.
Минулися і тиверці, і обри,
Обскубав береги безжальний плуг,

Намертво сперті на бетонні брили,
Стрімнину підперезали мости…
Стриножена ріка втрачає сили,
Джерельний спомин — не перерости.

Печаль, співзвучну спалаху негоди,
З натугою до серця допущу:
Як терпко пахнуть посмутнілі води,
Нанизані на струмені дощу!…

І пригорне старого козака
Земля-праматір у чіпкі обійми,
І стихлий Місяць полотнину вийме,
І зорями заплаче звисока…

Земні й небесні грозові стежки
Героя, що не зрікся Батьківщини,
Благослови, заквітчана калино,—
Благослови врятовані віки.

Тут воїнів стелився ратний шлях —
Дружин князівських, побратимів Байди.
Не раз втікав, умившись кров’ю, лях,
Татарські беки, та й всі інші зайди.

Дарма, що випробовує асфальт
На міцність нашу гордість та відвагу,—
Коли уважно слухатимеш даль,
Буремних предків розпізнаєш сагу.

Допоки з нами спомин перемог,
Коругви бойові, наснага славнів,
Нас не зневажить ні орел, ні Бог.
Допоки з нами пам’ять — ми незламні.

Осінь світить блудними вогнями
Надвечірніх втомлених алей.
Маревом багряної нестями
Приморозку тішиться єлей.

І над всім вивищується п’яно,
Здичавілий від пекучих сліз,
Захмелілий місячний серпанок
На оголених хребтах беріз…

Не піддавайся приступам печалі,
Забутий біль щодня не воскрешай,—
Це нездорові галактичні сталі,
Це не реальний, а оманний рай.

Скажи: я вартий кращої дороги.
Скажи: таку дорогу я знайду.
Не все на світі визначено Богом,
Не всяка напасть виллється в орду.

Здолавши снігопади та пороги,
Помножені на відчай і біду,
Скажи: хай шаленіє дзвін тривоги,—
Тривога будить спрагу молоду.

Шумить, хвилюється богема,
Шампанське піниться й іскрить…
О, це не премія "горить" —
Це презентується поема!

І сивий метр сльозу втирає,
Окрилений новим рядком,
І серце млосно завмирає,
Коли гортаєш свіжий том.

І спонсор гордо кида оком
На шурхітливі сторінки:
Поет у словоблудстві — дока,
Та без фінансів — не з руки.

А критик, виповнивши келих
Іскристим молодим вином,
Таємно смокче паліндром —
Як краще знищити цю скелю?

А молода манірна муза
Бурхливо мріє про постіль:
Лабети творчого союзу —
Небачено солодкий біль.

Яка натхненна атмосфера,
Який бадьорості заряд:
В літературі — нова ера,
Революційний зорепад!

А завтра — знову до роботи,
Ловить шедеври за хвоста,
Щоб, потрясаючи міста,
Тривожились богемні готи…

Сніг накриє болючу печаль,
Припорошить роз’ятрене серце…
Багряніє призахідна даль,
Де бринить завмираюче скерцо.

Тиха пісня легкої журби
Прилетить осінити прощання…
От і все, і немає доби,
Що горіла шаленим коханням.

А вночі шугоне заметіль
І півсвіту в снігах поховає:
І знемогу колишніх весіль,
І осколки розбитого раю.

Не блукай, моє серце, вночі
По руїнах полеглого щастя:
Там немає джерельних ключів
До наснаги купальської казки…

Ми всі в житті — халіфи на годину,
Всі — тимчасові мешканці Землі:
Оце лиш щойно відбули хрестини,
А вже прощання в чайки на крилі.

І чи допустить хто в імлистий спогад
Через століття злетів і шукань
Мене, такого спраглого й хмільного,
Вкарбованого у квітневу рань?

Можливо, не забудуться дівчата,
Сплітаючи кульбабові вінки,
Й мене гукнути на купальське свято
Поміж далекі збуджені зірки…

Можливо, у морозному ефірі
Системи Волопаса чи Плеяд
Комусь підсобить стародавня ліра
Перетривати відчай підлих зрад…

Години перетворяться в парсеки,
Примиряться колишні вороги:
Земні шляхи самотнього лелеки —
Тисячолітні зоряні шляхи.

Стогнуть зорі, обтяжені датами,
Закільцьовані кліщами днів:
Їм набридло вже бути солдатами
Лжепророків, святош, брехунів.

Їхня доля — не витоки містики,
Й не підпора під п’яний режим:
Їхнє щастя — пробуджувать істини
Поетичних наснажливих рим.

Їхній поклик — співати закоханим
Про далекі казкові світи,
Де світанки живуть неполохані,
Де відсутні жонглери й кати…

Можеш славити будні та пристрасті,
Для вождів обгрунтовувать рай,
Правду-матінку Цезарям різати —
Тільки зір, тільки зір не займай!

Мені з тобою — наче у раю:
Так радісно, так щемно і бурхливо…
Життя з тобою — невмируще диво
У грозового травня на краю.

Нехай шляхи туманами шумлять,
Нехай дощі віщують сиву осінь,
Життя з тобою — неодцвітна просинь,
Багряних маків юна благодать.

Наперекір борвію-крутію
Із трунком забуття в порохівницях,
Ми будні переплавимо в зірниці —
Освячувати відданість свою.

А як прийде осінній зорепад,
Як віхола по скронях затанцює,—
Я певний, ми й тоді не пожалкуєм
За спраглий спомин росяних левад.

То кров полеглих патріотів
Настійно стукала в серця,
То піднімав народ на спротив
Тягар тернового вінця.

Між двох вогнів, між двох імперій
Набатом дужим загримів,
Звіщаючи новітню еру,
Народу змученого гнів.

Хай насміхалися заброди,
Хай лютували вороги —
Відлуння грозових походів
Таки роз’їло ланцюги.

У незалежній Україні
Геройський чин буремних літ
Згадаймо з почестю хоч нині,—
Вшануймо славний родовід.

Те, що сьогодні ми на волі,
Що є Держава і Закон,
Не примха лагідної долі —
За це боровся кожен схрон.