Я би вмилась тобою, твоїм неприборканим бунтом,
Я би змила з плечей поцілунки минулих чеснот,
Я би заміж пішла не за тебе, щоб вірною бути,
Я би вічність мовчала в пастелях поєднаних нот.

Я би вибила небо з-під ніг і просила рятунку,
Я би ночі не спала, ковтаючи стриманий біль,
Я жила би у будні й хвилинам не знала рахунку,
Я би вмерла, мабуть, і цю смерть дарувала тобі....

Я би знала, що хтось прочитає і викине долю,
Я би гострі зиґзаґи душі завела Мельпомені.
Я би рвала і лущила спогадів стиглу квасолю,
Я жила би, як всі ...це цікаво, але не для мене.

Ти знаєш, що ти соняшник?
І не знатимеш – я тобі не скажу....
Насіння твоїх жартів
Часом в темній шкаралупі,
Але сутність завше світла.....

Пелюстки твоєї уваги....
Лапате листя думок....
Прагнення висоти....
Ти досі не віриш, що ти соняшник?

А хто ж тоді?

Музика твоєї посмішки – класика,
Музика твоєї усмішки – колискова....
Музика твого сміху....

Посміхнись, щоб крізь хмаринки іронії
Побачила вічне...
Небо....

Усміхнись, щоб поміж крихтами зір
Втопилась в ніжності...
Ночі....

Засмійся, щоб у вітрі світанку
Прокинулась серцем...
Щасливою...

Музика твоєї посмішки – класика,
Музика твоєї усмішки – колискова....
Музика твого сміху....

Безглуздо глузд глузує – горе.
Вкриває гріх глазур’ю твори.
Гарматний сміх. Холодні плити.
Не стриматись. Скрикнути. І любити!

Вже вірші ганьби пішли на друк…
Не плачте, не слід – порожній звук…
На глум, на осуд, у кігті злого…
Людина – звір, не подоба Бога…

Біль, нагота і пересуди.
Плітка за Вами, як тінь, всюди.
Стороннього думка – нікчемні ліки,
Душа в коханні – нестримно-дика!

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Твоя краса – змарнований фетиш,
І звичка запивати долю болем…

А журавлі летять... Роки летять…
Наповнюється кошик із серцями,
Тобі вже сорок,може, сорок п’ять, -
А ти ще досі ходиш манівцями….

На підвіконні жмуток хризантем…
Дивись, в сусідів підростають діти…
Сьогодні хто поповнить твій гарем?
А журавлі… Їм є куди летіти…

День завмирає, у небо ховаючи душу...
Думку твою не зірвати з усміхнених вуст,
І не стрясти, як плоди із високої груші,
І не прикликати, хоч і до хрипу зову...
Не відламати, як крекер – посиплються крихти,
І не надпити... Допоки не глянеш у вічі...

Думка твоя не про мене…Я бачу, не встиг ти
Чесну байдужість сховати у зоряну вічність…

Коту відома втома...
На підвіконні вдома
розлігся і муркоче,
хитрюще мружить очі,
почухався за вушком,
і лапками у смужку
за шию обійняв...
-Рудий, стомився?
-Няв!

Жива,як ранок,стомлена без меж,
Іще одним супутником планети
Душа долала полум’я пожеж,
Минаючи ненависті тенета.

Ультрамарин загублених доріг,
І охру незабутнього проміння-
Ти все,здається,в пам’яті беріг,
А я збирала рідкісне насіння,

І сіяла його в німий блокнот,
І проростала словом насінина,
Із всіх чикаг, і ют, і міннесот
Приємно обирати Україну.

Сіяють очі винограду,
І відцвітає неба верес…
Сьогодні все сумне позаду,
На серце щастя ліктем сперлось.

Набухають бруньки лисого каштана,
Світло-таємничі хмари-кораблі.
Ти сьогодні поруч стомлено-весняний
Щось шепочеш тихо бруньками мені.

І слова незнані плутають волосся.
У душі, як тіні, літери лягли.
Ми сьогодні разом. Кажуть, ми дорослі...
Ну, а ми дитинства щастям поросли.

На устах спинились волохаті маки,
Блискітки радіють у очах п’янких.
Я з тобою поруч. Тихо, не балакай,
Хай за нас в мовчанні скажуть все думки.

А потяг, блакитний і босий,
Спітнілий нічною росою,
Біжить по траві і голосить,
Співає доступно і просто.

Біжить то повільно, то швидко:
Злітає у небо гудок.
Йому так звиватись нерідко
Поміж ліхтаркових зірок.

А потяг все рветься до Львова,
Минає містечка і села.
І тінь від культурного слова
Блукає вагоном веселим…

Це просто зоряні шляхи у серці,
Ти небо одягаєш у лахміття,
Своїх очей стривожені озерця
Шукаєш у співучих верховіттях.

Там тепло, чи спекотно, як у пеклі,
І все ж тікаєш, стомлена дахами,
Бо тільки втеча - трохи краще смерті,
Дніпром - туди, назад - понад лісами.

Розчеши мені голос гребінцями мелодій,
Роздивись в мені світ випадкових подій,
Я ж себе віднайду у звичайній свободі
І у щасті втоплю немовлятко надій.

В мене гине душа у безколірній тиші
Відчуваю відтінки загублених нот,
І пишу примітивні засмучені вірші,
Коли серце бажає незнаних висот.

Поспішаю вперед, огдядаюсь назад,
Наче зараз не можна любити поету...
Я живу у мереживі мудрих порад
І в падінні чекаю наступного злету.

В зойках сонця багряніє вечір,
Літо розбивається на дні,
Я тобі подякую сердечно,
Що у мене очі не сумні.

Ще учора стомлено і вперто
Ти не існував моїм житті,
І тоді я ладна була вмерти
Щоб ти шлях знайшов в мої світи.

Я вдивлялась холодно в віконце,
Пробігали станції, поля.
Ти сказав: сьогодні дивне сонце,
Пахне осінню і світить віддаля.

Я чекала зустрічі із вами:
Свіжі зливи, вересень і Львів,
Жовте листя, мокро під ногами,
Ну і ти залишив кілька слів.

Ти сьогодні випустив на волю
Птаха снів, утілених в життя.
Хтось забув в вагоні парасолю
І пішов у дощ без прикриття.

Не тримай - я для Тебе не буду богинею.
Не жени - я для Тебе не стану гріхом,
І не плач - я для Тебе не буду хустиною,
А пробач - я лиш спогад німий за вікном.

....

Раба Весни, для Сонця - покоївка,
Я і для Слова - віддана слуга,
Життям до болю стерта фотоплівка,
Яку топтала не одна нога.

....

Журавель аромату лукавого,
Смак тонкий і п"янкий, як ранки...
Цей вівторок пропахся кавою
В карих стінах чаклунки "Галки"...

Я не можу знайти свій настрій.
Він впав і закотився під ліжко.
Сльози вже по ту сторону повік,
по цю - байдужість...

Я хочу туди, де в ліхтариках ніжаться тіні,
Де стомлений цвіт і горить божевільна душа...
Туди, де тіла помирають від літньої ліні,
Туди назавжди!, а назад на квиток - ні гроша.

Я хочу туди, бо мені тут байдуже і мляво,
Усе неповторне лягає в повторів канави;
Всі грають когось у сріблястій блискучій оправі,
І жоден не крикне, що хоче втопитись у каві,

Що хоче злетіти у небо захмарене, сиве,
Чи бути для когось кумедним котятком грайливим,
Що хоче розбитись на краплі травневої зливи,
І вирватись з тіла, аби
тільки
бути
Щасливим....

Втечи і залиш наодинці з собою
Мене і мою ностальгійну печаль.
Ця музика знову пекельно, до болю
Пронизує вічність... Шукай - не шукай...

І голками, голками дощ у обличчя,
І вітром похмурим, і крилами зграй
Збирається листя під ноги на віче,
Щоб вмерти навіки... Тікай - не тікай...

А очі порожні, буденні та звичні
Байдуже ховаються в тінь підошов.
Душа похолола, сповита у січень,
Стурбоване небо...Знайшов? - Не знайшов...

В зелених вербах тиша вечорова,
Розчавив сум потріскані вуста.
На кінчик дня присіло ніжне слово,
Колись відтяте з першого листа.

Коли печаль спонтанно-невловима
помре щемливо в радісних судомах,
Картатий ранок з"явиться без гриму,
І ти з-під ковдри вилізеш - удома:

Візьмеш своє горня по вінця повне,
До ніг потреться тепле кошеня,
Як ти, запухле і ще трохи сонне,
Шукатиме початок цього дня...

Жінка з тюльпанами запаху смерті,
Скиглило небо в німій круговерті,
Вічність згорталась, як листя від гусені,
Коси сивіли клаптями русими,

Голос знітився під криками воронів,
Серце умилося кров’ю солоною.
З тріском схилившись минулої ночі
Дерево мовило: «Жити не хочу!»

Чорними крилами птаха тривожно,
Поглядом спраглим прагнучи Божого,
Вірою неба відкрила шматочок…
Ніжився в променях перший листочок…

Немає часу. Як немає долі.
Усе, що бачиш, створене тобою.
Є вчора. Завтра взагалі немає.
Життя банальне, як маршрут трамваю.

Але у тебе вибір за плечима.
У тебе сила! Ти розправиш крила!
І світлячками розіллється небо!
Ще тільки мить і я вернусь у себе…

Нехай гомонять між собою закони і час,
В кишені складаю моменти, коли я щаслива.
І йду не НА ви, іду неодмінно ДО вас,
Іду босоніж слідами липневої зливи.

Заосінилось, затуманилось,
Багряніло, дощило, плакало,
Ворушилось, літало, падало,
Шепотіло, гуло, балакало,
Підіймалось, зривало, дуло,
Засмутилось, лягло, поснуло…

Розвиднілось: прокинулась, встала,
Чепурилась, цвіла, поспішала,
Бігла, дихала – задихалась.
Встигла, сяяла, привіталась,
Слухала, думала і писала,
Переживала, розповідала….

Закінчилось. Змучилась, поверталась,
Глянула, глянув: здивувались.
Знала, не бачила, скучала,
Забула: побачила – пригадала.
Подорослішав, виріс, змужнів,
Підійшов, посміхнувся, зрадів,
Пам’ятали, любили, дружили,
Розуміли і дорожили,
Веселішали і гомоніли,
Обійнялися і присіли,
Роздивилися, поділилися,
Посміялися, загубилися,
Сумували, зітхали, прощали,
Обіцяли, клялись – не зламали…

Попрощалися, сподівалися,
Розійшлись, але дружба зосталася…

Навіщо блукати стежками притоптаних трав?
Навіщо шукати себе у шедеврах нащадків?
Навіщо кричати, що найдене ти не шукав?
А я пропоную щодня починати спочатку:

Любити весну, що вдягається сонно у літо,
Любити людей, які вміють приємно щеміти,
Любити слова, що живуть у тобі, наче діти,
Любити, шукати, вивчати, світитись, радіти!

І бігти назустріч вітрам, посміхатися світу,
Читати казки, малювати і просто хотіти!
І врешті придумати крила незайманим снам…
Ці строфи про мене, але адресовані вам.

Я хочу розчинитися в Тобі,
Ти не мовчи, бо слово кольорове,
Воно в мені живе під знаком крови,
Я хочу розчинитися в Тобі…

Я хочу заблукати у Тобі,
Любов чи не любов – одна провина,
А світ спонтанний, я така – єдина,
Я хочу заблукати у Тобі…

Я хочу бути поруч із Тобою,
І дихати з Тобою просто в такт,
Моє життя – це п’єса, а антракт –
Я хочу бути поруч із Тобою…

Колись я намалюю Твій портрет,
У маслі, в акварелі, в олівці,
І сила волі пульсуватиме в руці,
Коли я намалюю Твій портрет…

А час мине, ми будем не такі…
Сміятимуться, списані із Тебе,
А я Тебе любитиму, як небо…
А час мине, ми будем не такі…

І вкриють зморшки згорблені роки,
Додому прийдеш змучений і сивий,
І спогадів яскраві апельсини
Поміж оці закотяться рядки…

Дощ по бруківці топчеться містом.
Небо глибоке, небо барвисте.
Тепла весна продовжує виступ –
Я віднайду свій голос у листі.

Листя-курчатко сміється із бруньки,
В краплях вологи шукає рятунку.
Небо стікає в калюжі сліди –
Я віднайду себе у воді.

Природі весну приміряє на плечі,
Душа загортається сонно у вечір,
Безмежно смішна, безсоромно-відкрита,
Живе в цьому світі і є оцим світом.

Перламутрове небо – перлина,
Темно-синій погляд віршів..
Ти ще досі шукаєш причини?
Насмішив…

Сметанкове небо-морозиво,
На долоню твій сміх присів,
Ти ще досі говориш прозою,
Без віршів…

Оксамитове небо засніжене.
Ти блукаєш по крихтах зір,
Навіть грубість буває ніжною,
Як і звір…