Зустрінь себе в мені,
Поговори з собою
Про вибухи шумні,
Що розійдуться мною.

Кохай мене чимдуж,
Люби мене повільно.
Ти мій славетний муж,
А я лиш божевільна.

Бери мене до дна,
Кохай мене устами.
Шукай, що не мина.
Цілуй, обвий ногами!

Схопи. В мені відчуй
Проміння сонця твого.
Хрипи, кричи, цілуй!
Убий мою тривогу…

лютий 2011

Побавмося над гранями крихкими
Своїх попідранкових теплих снів.
Розкраймося на сотеньки незримих
Сумних й прекрасних митей-споменів.

Любімося, допоки є терпіння
Тримати душу в тілі, у містах.
Зізнаймося: алеї смутно-сині,
Ми вже минули. Страхам нашим – крах!


2011

Ритмам – геть.
Римам – пітьма.
Кисню - смерть:
Далі – нема.
Місце – вщент,
Долю – в кулак.
Диригент –
Мабуть, відьмак.

Марення як марево
млявою медузою
морем мряки змруженим
мріється мені

міленьким мереживом
мовби має мерти вже
мрія між магнолії
морфієм тече

може ми минемося
мрією чи маревом
муркнеться чи м’явкнеться
мов відлунням міст

мрія мертвомороку
майорне метеликом
мармеладно-мускусним
втілившись умить

Люблю.
Готова покохати, лиш промов...

Наївна!

Затертий спогад.
Ниє нижче пупа.
І якось все уже незрозуміло…
Упс, треба догляд,
Бо буде дупа,
Бо правда буде те, що я здуріла…

І треба спати,
І варто б вчитись,
Але кордон проходить біля крісла…
Але ж тікати,
Тим більше, битись,
Не вийде: я заглухла чи зависла…

Цікаво, небо
Сьогодні буде
Таким, як ось тоді – невипадковим..?
Мабуть, не треба.
Жду античуда:
Хтось промахнувся, вішавши підкову…

Суджений-ряджений прийди!
Ти шепнула, не вказавши куди…
Він прийшов… до твоєї сусідки.
Ти зомліла. Принесли води,
Ледь собі не вчинила біди,
Та умить позбігалися свідки.
Серед них був і суджений,
Терпко-сірий, кволо-застуджений…
Подивилась на нього більш вдало
І сусідці подарувала.

Ілюзія несамотності:
У вікно електрички 5 годин підряд
Піддивляєшся на електродріт
Із цілковитою впевненістю:
Він мчить поруч з тобою
Від самого Рівного,
Підскакуючи часом, щоб ти не заснула,
Лишивши його бігти на самоті...

*
А я люблю рукавички:
Комунікабельність життєво необхідна!

**
Не коріть мене за корицю.
Ну, може (трііііішечки) і збоченка…

***
Люблю любити.
Може за це мене і люблять…

****
І це не тавтологія:
То для підсилення…
Чи для тих, хто повільніше петрає)

*****
За північ, а натхнення щойно завітало.
Сова? Чи одинокий жайворонок,
Котрий не знає кому потрібна його ранкова пісня?

******
Притрушений – явно не комплімент.
Але ж дерева взимку такі красиві…

*******
Вбиваємо на честь свята…
Жертвоприношення власному ідіотизму.

********
Ангели…
Ніколи не пізнаєш їх, коли поряд,
Щоб через тисячі строкатих митей
Зійшлися спогад з здогадом…

*********
А цікаво, секрет успіху в знанні Чогось,
Чи у самонавіюванні?

**********
На щастя, б’ючи коліна,
Ми змінюємось.

***********
Чи то добраніч,
Чи то не варто…

Нова доба
Нового року
Стара журба:
Застигли кроки
Того, хто врешті тікав
З мого контакт-листа.
Небу зичили барв
Хмарність і німота.
І наче ясніє… і наче все…
Та все у «наче»:
Уверх-униз
А як заб’юсь колись?!

Фіолетовість напівбайдужості
Бузковість мрій
Рожевість дитячого сміху
Блакитність літнього віддзеркалення
Білосніжність незаймано-юних думок
Сизувата прохолода
Чорнота прихованих злочинів
Багровість приємних мук
Кораловість напівщирих посмішок
Вогненність пристрастей
Кривавість розстріляних надій
І неготова бути розпізнаною
крапля чогось надважливого
Зливаючись
Нагадують небо цієї зими
Що комусь
Хм)
Чомусь...
Не забудеться!

під зламаною гілкою верби
розчулена аж черезміру осінь
асфальт цілує. думає: якби
зеленою, без плям ясних і досі,
якби не кліпали калюжки ці дощем,
якби не стала напівгола злива
то хто зна, як вередувала б ще
й не розуміла, що уже щаслива.
і як приємно глузувать з зануд,
кидаючи на голови каштани,
й голівки в капюшони одягнуть,
і руки втерцем загнать в кармани...

Ти бачиш? Там, за вікном
Темніє бузкове небо...
Ти чуєш тонесенький скрип?
Це серце благає: не треба!
Ти пишеш... маленькі значки,
Що мало кому зрозумілі...
Ти мрієш, й ховаєш в кутки
Думки, що занадто вже смілі...
Питаєш: скажи, а чому
Не жовте небо, а синє?
І що там ховає в пітьму
Тягучо-цупка ніч осіння?
Ти пишеш... навіщо й кому?
І хто захоче читати?
Ти бачиш крізь мідну пітьму,
Що хмарки літні із вати...
Ти знаєш, що не лише туман
завадить побачити правду?
А пам'ятаєш, що твій талісман -
Яскравозелені смарагди?

Дякую тобі, що зорі посміхаються.
Дякую, що час іде.
Дякую, що мрії всі збуваються,
Що любов мене веде.
Дякую, що ніч співає тишею
І мовчить гудками поїздів,
Що свої вірші ніяк не лишу я,
Дякую, що розбудить зумів.
Дякую за те, що є на світі ти,
Дякую, що світом моїм став,
Що дав мені дурман-зілля випити,
Хоч про це, мабуть, і сам не знав.
Дякую, що ніжність ще на світі є
І що квіти в квітні розцвітуть.
Дякую, що увійшов в життя моє,
І мені тебе, й хотіла б, не забуть.

Усмішка королеви
І нерви сталеві,
Розсудлива врода,
Пахуча погода.
Від вітру дарунки,
Туману цілунки,
Чудове мовчання.
Наснилось кохання...
Прокинулась сонцем.
Чи правда, чи сон це?

Січнева злива.

Не ти щаслива.

Арктичний вітер.

Зів’ялі квіти.

Він не помітить.

Проходиш мимо.

Неповторима.

А він байдужий.

На дворі стужа.

Нервовий зрив.

Знов обдурив.

В подушку сльози.

Букет з мімози.

Притихлий тон.

Солодкий сон.

Блідий місяць,
що заплутався у гіллі дерева
серед білого дня –
витвір цивілізації...
Целофановий пакетик вчився літати...

Ляльці страшно:
А раптом щось не так...
Лялька наша
Рум’яніша за мак.
Запалилась
Коханням, чи то чим.
Задивилась
На погляд даний ним.
Може хлопчик
Вголубить, захистить
І захоче
Їй серце не розбить...
Ляльці страшно,
Та очі всі чужі
Не побачать
Як страх йде до межі.
Гарна зовні,
Усміхнена вона.
Всередині –
Тривожна і сумна...
Ляльці страшно:
А раптом щось не так...
Жах сховався
Десь глибоко в очах.
Та усмішка
Розтягує уста,
Тепла, ніжна,
Ховаючи той жах.
Ляльці страшно...
Та хто почує це?
Сяє щастям
Мальоване лице...


17.05.2007

Не дивитись тобі в очі більше доби
Дуже важко мені, зрозумій.
А ще важче сказати про це тобі.
І не легко не квапить подій.

І не те щоб важкість в душі була,
Просто трішечки я боюсь.
В серці квітка кохання зацвіла,
А я просто не зізнаюсь.

Берегти її мушу, зрозумій:
Вона тільки що зацвіла.
Вітер не цілував ще пелюсток їй,
Не відчула й проміння тепла.

Ще зміцніти їй треба, щоб в всій красі
Показатись вона змогла,
Щоб не потопталась нога по ній
І щоб довго вона жила.

А якщо через роки зав’яне, все ж,
То в гербарій її засушу
І в улюбленій книжці поміж сторінок
Я на пам’ять її залишу.

А поки що – нехай цвіте вона,
Підростаючи, у душі.
А я буду весела, не сумна:
Є для кого писать вірші.

Я при зустрічі зазирну тобі
Чи то в очі, чи то в думки.
І дозволю зостатись в моїй душі,
Чи то ти мені, навпаки.




16.11.2006
небайдужа берегиня
тендітних пелюсток

Прохолодна ніч...
їй нема для кого горіти:
місяць приходить до неї,
щоб лише на віддалі
помилуватись її містично-темною печаллю...

Ти... навіщо?
Це ж жорстоко...
Як мінімум, не гарно
з твого боку
щодо наївної мене...

Якщо подивитись у нічне небо
крізь шибку освітленої кімнати...
побачиш...
погляд...
свій...
а неба не існує...

Рожевий передсон,
Бузкове передмістя...
Холодно-синій стон,
І будеш знов молиться
За правду, за вуста,
Що придають наснаги,
За ті чужі міста,
За Лондон, Львів і Прагу,
Що увіллють краси
У душу засірілу...
О, Боже, принеси
Натхнення нотку милу,
Щоб засіять могла
Усмішка чарівлива,
Щоб в кучерях моїх
Світилась щастя злива...

Сторінками розлючених днів
Ти волочиш замучені ноги...
І картаєшся, що не зумів
Ти знайти легкої дороги...
Нарікаєш на будні і бруд,
На штовхаючих подорожніх
І на тих хто уже десь не тут,
Хто не зможе підтримать сьогодні.
Б’єш коліна, обтрушуєш бруд,
І стираєш ріки на щічках...
І думками ти десь вже не тут:
Зовсім інші там є чоловічки...
Провалитись у зоряний світ,
Там де холод, що можна згоріти...
І заснути навіки самій...
І у пристрасті танго кружити...
Та спіткнулась... і в листя шубовсть –
Колір плям замигтів пред очами...
А розплющила їх... й тут... і ось...
Ти лежиш в жовтенькій піжамі...
Усміхаєшся... й сльози в очах,
І не можеш себе зрозуміти...
Чи то просто наснився лиш жах,
Чи пора вже тобі полюбити...



Напівщось...