Between the sacred silence and sleep

Іллюзії на вибір, по черзі неспокої...
Твої колеса два товстіші за тонкі пальці мої
Колись я грав на піаніно і вмів плакати і був дитиною
Колись я був старим і покинув тебе назавжди

Більше за вічність полюбив я тіло і запах
І тіло любило мене і запах нам був за дух
Колись я співав тобі і грів твої змерзлі пальці
Колись я став старим і гадав, що це назавжди

Знов вглядаюсь у холод
Галоген, сонце і матері
Знову чую я голод, мов вигнанець
Дежа босим усі ці шляхи
Галоген і сонце і однаково втомлені сни.
Оббиваю, обмиваю, пам"ятаю
Мабуть пам"ятаю

Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу
Коли мене розбудили
Я голим сидів на снігу

Славные, странные, желтые дни.
Разные буквы, рекламные слоганы,
Я на распутьях желтой весны
Теряюсь на этих фразах знакомых

Носом чую все те же снежные волны
Что с далеких причалов ветер приносит
Да вот только в печах нефтяных да угОльных
Уж растопят весь снег, наших мнений не спросят

Странные дни. И холодные пальцы.
Сжимаю в своих руках по предательски.
Океана миров гонцы-скитальцы
Тают, как реки… Рвутся дамбы под натиском.

Оттиски губ память изранили
Странных дней времена мы считаем по офисам
Желта наша пресса, протекает политика
Давай выпьем текиллы в борьбе со стрессом?

Не говорите "плевать". В лужицы тех отражений,
Которые если и не понять - то беспечно поверить,
Как в бабочек-спутниц-самоубийц пылающих теней души.
В их имена. Слово к слову. Бога.

Не советуйте мне забывать. Ведь капелька к капле.
Пота и крика слюны и сока кристаллов. Плотина прорвется.
Стенам от боли не застонать. Не привыкать человеку.
Их камень и отблеск стекла разрушать. Чтобы выжить.

Не говорите молчать. В волны раковин тех что казалось -
Давно умерли на желтых просторах следов бесконечных.
Обстоятельств оковы, людей и себя. И времени и обязательств.
Все чужое оставить. Волен разрушить свой игрушечный мир.
Чтобы снова найти в себе силу любить.

Поперед перехрестям завжди відчутно свободу вибору і бензиновий запах ризику розбити автівку.
Триєдиність буття і його двоодинокість. П"ять пальців складають по-різному йогини і християни.
Кольорові жахи і сірі буденні ромашки. На лугах чи то глюків - чи то дитячих фантазій.
Прихистки душ - незабажанні миті реальності. Пропливають за вікнами. Вікнами. Вікнами. Вікнами.

Конвульсивність стежок світових епох.
Здригнулась мускатним спалахом.
Потому настали сутінки, сніг, самовизначення.

Комп'ютерні геніталії, цифри грошей.
Нам обрахувати все і принести в жертву.
Заповнити сторінки і строчки. Заснути.

Власні історії, назви, оточення.
І кожен із нас – привласнений власним чином
І вся ця епоха маразму – суцільне збочення.

Свобода. Вибір. Пробірки. Рабство.
Нам помирати у різних обставинах.
І стрічатися спорадично споріднено.

І суничний твій смак за стіною кабелів.

Коли вечори довгі,
Неначе віолончельний акорд
Тягнуться пронизливо.

Коли вечори довгі,
І з-під повік ще без надмірних зморшок
Ллються сльози.

Коли вечори довгі,
А ти вже навчилась читати кроки
І із книги тікає текст.

Коли вечори довгі,
І ти зрісся кабелями з стіною
Замкнувши кільця.

Коли вечори довгі
І ви недобачаєте, двоє сліпців
А янголи літають зовні

Коли вечори довгі
І морфій думок розтікається
Стелею

Коли вечори довгі
Капає на потилицю, пальці
Стікає тілом.

Просто ти - проза. Вдарила некоректно. У самий х*й.
І тут - позиція, а не поза. Дев"ятий шторм, б*я, мене рятуй.
Абонєнт падключьон!!! Абонєнт перевірив пасок.
І небеса нам усим світять.
З посмішками.
Без касок.

Хто-ж знав, що тебе поправляють поміж яєць.
А тут іще був парєнь. Янгол і хай йому грець.
Всі вилітають в один кінець простору. Звук. Камера
Головне, що отак усих видно.
З посмішками.
І наміром.

Просто ти - пиво після моїх парашютів.
І тут - не направо-наліво, а ясно, як лист маршрутний.
Або купол не вистрілив, наче сім"я, в небо
Або сьогодні нап"ємось.
Бо дуже сушить.
А значить - треба.

Я цнотливо забув, що ти - хижак.
Стікаю по стінах нижче плінтуса
Своєю, приторною тобі вже кров"ю.
А ти не куриш і дарма не п"єш коньяк.
Шкода, що в комплекті немає вантуса.
Мій умивальник повний...

...Любов"ю.
Моє місто повне її місцями.
Моє "не резинове місто". Перетинки поцілунків.
Я і вона - ми станемо камінцями.
Розміром з твоє серце.

Спав. Спав і не прокинувся зорею тихих неділь.
Заграв каскади стелились над океаном.
Вулкани бавились. Всміхались зорі.
Кожній любові, телебаченню, болю.

Колеса. Котились кінськопедальні знесили.
Фрактали оперних співів колисали тротил.
Дощі напували пісок. Розмай.
Троянди. Травень. Казав "чекай".

Цифри. Множились цифри у цифроблуддя.
Колони янголів гинули в бою божевільного.
Бог має владу звільнитись.
Людина йде в волошкові поля. Трудитись.

Прокидався. Кидаючи об камінь камінь.
Заграв мікросхеми пашіють смаленим.
Вулкани бавляться. Всміхаються зорі.
Цим ранковим невтомним незціленим болем.

Свавільна свобода загнала у кут
Сиро надворі. Хочеться спати.
Сиру недоїдки у рюкзаку.
І закритий блокнот - охолоджений кратер.
Вже дев"яту годину просиджую тут.
Кава на стінках. Зламана паличка.
6 хвилин до дощу. Але скінчено flood.
Пусто. тливо, як тлінно. Краплі кави, мов марочки.
Річка мікросекунд. Заповільнений фон.
Як же мало потрібно, щоб хотілося спати.
Щоб знайти свою тугу поміж спалених крон.
Щоб примусити руку ніякОво черкати.

Занотуй мене у своєму нотатнику.
Ніжно проводжаючи поглядом віконні хмаринки.
Зацитуй мене, якщо я в тебе в цитатнику.
Але зроби це якось мимохідь, копілефтом, без авторства.
Поцілуй мене без чужих очей навколо і всередині мене...
Покепкуй з мене і не спілкуйся компліментно-взаємно.
Залиш мене у затишку своєї конфіденційності.
Допоки тіло моє крутиться серед живих
Таке-ж живе і таке-ж. Та-ке-шиз (с)...
Шукаюче ключ від твого кабінету-нападника
Закреслюй мене у всіх своїх кресленнях.
Інакше ти станеш художницею...
Але-ж ти - і не кресляр.
І нотатник твій - переважно онлайновий.
А я, мов школяр, цитую для тебе улюблені місця алфавіту.
Заспокій мене своїм неспокоєм.
Адже ідеальна любов завжди містила резонансні коливання.

Заборони мені Тебе...
Заборони мені мій розпач...
Заборони мені усе
Що в голосі своєму носиш
Заборони мені плоди
Заборони мені коріння
Заборони мені нести
З собою трохи божевілля
Заборони мені мій пульс
Заборони тремтіння нерва
Заборони...Я не боюсь...
Заборони мені без Тебе.

Тіні і тиша, і тихі ріки.
І час човном через найглибший сон.
І щось ховають твої повіки
У землю, в листя, в міський неон.
Хмариться захід. В багряні вихри
Зодягся дивно твого неба край.
Пташиний спів і трави-титри.
Колишуть нас і увесь наш рай.
А завтра дощ. А завтра теплий,
Чай, зрощений у мить весни
І ми, мов діти, так запекло
Так боремось за наші дні.

Не пишеться... не кається внутрІшній самогубця.
Встромивши в серце важілі холодні. І гайки
Вкрутивши на чужі у нім кілки. Натуго.
Рука не піднімається на біль.
Паперу пластир не лікує цього сказу.
І вкотре сухо й коротко у золотім вогні
Я пробігаю поглядом знеструмлені екрани.
Кам"яне небо нині не заплаче,
Лиш споглядає, кляте, на суєти й наші сльози.
А потім - холод. Чистота така в душі.
Що хочеш спати і хропіти всім на вушко.
Бо спів пройшов. А спів новий помер іще в ідеї.
Не пишеться. Буденно. Господи спаси.

Бог роздмухав на обрії армагедон.
Булькотіла на брудній конфорочці кава.
Вчора я не ходив, де світився неон
Але сьодні’ вся днина була дещо заспала.

Мерехтів та пищав мій старий телефон
(Спершу думав – пацюк вогняний із підвалу)
Абонент, що розлив свої вина на трон
Сам він пив беззмістовність. Моє царство упало.

Википає з-під кави вся зайва вода.
Своїм кращим струмкам повертаю я сухість
“Божевільний!!! Ти прагнеш, щоб вічно жила
Їх першого подиху довершена стрункість?!”...

...Так гриміли в шибки всі небесні вуста
У розбещену плоть вже готуючи каву
Коли вкотре молив я віддати листа,
Що у вічність не тим адресатам відправив.

...І в той же час Всевишнього благають прокляті -
"о Боже!"
Подай хоч день натхненний твоєму творінню
Ковток води і прохолоду вітерця тонку
Посеред цих пустельних і осінніх місць душі
А там - вже навіть і з останнім днем ти поспіши
Бо наш фінальний бій - він не супроти тебе
І наші душі - не у вічному вогні.
Хоча й не моляться овечому спасінню,
Та все, знай, найгнівнішим своїм риком
Боронять світ від зголоднілого "Ніщо"."

Не дай нам Боже пам"ятати наших душ перетинання,
У всіх життів минулих позачассі,
Бо-ж вже не коні й не пегаси в наших стайнях,
А рибокози й бикоптахи кормові.
І свиномавки нам ввижаються в калюжах
Такі всі тру, як «три сокири» на столі
І бабаянголи могутні, бо нездужі
Стрибають у рідкому вітражі.

Цей світ відкрив двері у двері метро
Коли із вагона виходили люди
Тупіт ніг. І гармати чужих перемог.
І геть спорожнілі пом"якшені лави.

І згадали слова, які жили давно
Про свої перепонки, метастази, аксони,
І дитинство навколо. І в пісочку гівно.
І з полиць та із лиць потемнілі ікони

(споглядають скорботно. без слів. і не дивляться в очі)

І забуті слова. Намальований світ.
Сонце б"є в кольори. Птахи б"ють в барабани.
Криси з"їли з полиць навіть масляний (г)~ніт
І ми пишемо кожен у свої екрани.