брати мої соколики греко-католики
сестри мої горлички греко-католички
рано чи пізно пізно чи рано
так чи інакше інакше чи так
а все закінчитися мусить
і тоді ви мене покличете вимогливо
наче пса нелюбого

іди псе сюди будеш рай наш пильнувати
не запитуй від кого
бо завжди знайдеться від кого
від очей захланних чи душ невірних
від римо-католиків чи православних
московського з київським патріархатів

іди псе хоч і не вмієш по-нашому молитися
і не був сповіданий ні разу
ми тебе висповідаємо і навчимо
іди псе як не хочеш втрапити у пекло

і піду бо нікуди дітися псу вірному хай і нелюбому
до останнього вдиху до останнього видиху буду їхнім
їм котрі бавлять тіло картоплею мучать душу молитвою

не дав їм господь любові а дав дрібку віри
отож тримаються її наче соломинки потопельник
не навчив їх господь посміхатися
тому й ходять із міцно стиснутими устами
накинув їм господь на голови квітасте американське хустя
щоби світу божого не бачили
а ще пообіцяв кожному по церковці манюній греко-католицькій
відтак живуть ще надією а інакше все марнота марнот і ловлення вітру

не хочуть знати більше нічого крім віри своєї
не відають про «Еннеади» чи «Суму технології» бо нащо то їм
але відають про мене опівнічного
що сидить зараз побіля вікна як сновида
вслухаючись у посвист вітру за шибами
котрий знає що заледве чи впіймає той вітер колись
бо ще й не такі ловці були і де вони зараз борисе
а кожне питання це наче камінь кинутий в небо
а бог наш глухонімий

головне не брати собі нічого близько до серця
запастися терпінням безмежним і бути вірним до останнього
як вірна нам чорна земля подільська
як вірні ми своїм кладовищам

Ще світ був той. І ми були ще ті:
мов яблука - терпкі, зелені, ранні,
Та повінь нетутешніх почуттів
накрила з головою і - добраніч!

А потім завітав до мене страх,
липкий, мов лій, страшніший за звіриний,
полакувавши плоть до костомах,
не проминувши жодної клітини.

Він ширився, він ріс, він заповняв
собою час, і простір, і мене в нім, -
налякане, безрадне немовля...
А потім лиш безсмертний шелест первнів

залишився. Та слово. Та політ
над гранями. Та мокрий хлюпіт серця.
Та вдих і видих за мільярди літ
до першого Христового пришестя.

Опісля віршів, теплих і тривких, -
зі столу Божого нікчемних крихт, -
гряде моя остання алія
і я - історія,

Під мужнім сонцем, сонцем самоти,
кому ще знас судилося пройти
поміж світів незнаних крізь усі
спокуси єресі,

щоби не бидлом темним від хліва,
але постати маком у хлібах
перед лицем єдиного свого
сумління голого?!

І ти тепер, мій Боже, забирай
Рахель свою у наш єврейський рай,
бо хто я тут, на цій терпкій землі?
Я - кров у попелі,

я - вже пейзаж, мазок осінніх бід,
де сторожами будуть сотні літ,
туману пасма в сутінках лиця
та смерть-спокусниця.

2003
_____
1.Йдеться про поетесу Рахель Блувштейн (1890-1931)
2.АліЯ - ("сходження") - репатріація євреїв до Ізраїлю

Так буде, бо має так бути мені:
мудруй - не мудруй, а чи мисли - не мисли,
в якомусь безмежно осінньому дні
себе я спитаю: Борисе,

на що ти потратив найкращі літа
і виплекав душу, мов ангел, прозору?..
А те, що поезія - справа свята,
це тільки твоя точка зору.

2003

Ось чайка падає в Дунай -
зринає сербом...
Чия війна, того й війна,
і це нестерпно.

І я тому й кажу йому,
кажу: Василю,
Василю, - я кажу, - чому,
як вітер хвилю,

ми не вигойдуємо мсту,
а пестим кралю -
оту любов, ту німоту,
оту останню?

Чому нам досить жмені слів,
війна ж війною?
Мовчиш, Василю з Василів?!
І Бог з тобою!

2003

Килими снігу і тиші стіна,
гола душа у долонях на холоді...
Мужносте пізня, час вже і нам
долю писати сріблом по золоті.

Хоч заливаюся ще солов’єм,
важче живеться і пишеться важче...
Чуєш, ти, золотко пізнє моє? —
Сріблом по золоті, і не інакше.

Знати не знаю, хто так звелів —
хай українською, хай хоч івритом, —
наче останній гебрей на Землі,
мушу себе я договорити.

РІЗДВЯНИЙ РОМАНС
Євгенію Рейну, з любов’ю
Пливе в журбі непояснимій
поміж цеглової надсади
нічний кораблик незгасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над німбами своїх любимих,
в ногах прохожих.

Пливе в журбі непояснимій
п’яниць, сомнамбул хор бджолиний.
Столиці сонної світлину
невесело зробив чужинець,
і, на Ординку увігнавшись,
таксі хворіє верхівцями,
ряди хоромів, обійнявшись,
стоять з мерцями.

Пливе в журбі непояснимій
співець столичний сумовитий,
біля крамнички з керосином
двірник сумує кругловидий,
пливе по вулиці публічній
коханець сивий і вродливий,
і шлюбний поїзд опівнічний
пливе в журбі непояснимій.

Пливе, де тьма замоскворецька,
пливе у горі самовито,
говірка тулиться єврейська
до жовтих сходів сумовитих,
і від кохання до журботи,
під Новий рік, в кінці суботи,
пливе гоноровита краля,
у власних згублена печалях.

Пливе в очах холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагонах,
морозний вітер, зблідлий вітер
червоні обійме долоні,
і ллється мед вогнів на плечі,
і пахне солодко халвою;
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік по темно-синій
воді в нуртовищі міському
пливе в журбі непояснимій,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть світло й слава,
і вдалий день, і вдосталь хліба,
немов життя хитнеться вправо,
хитнувшись вліво.