Злітають з уст слова — пусті слова,
Запалюють в душі гарячі почуття…
Душа летить, об кригу б’ється,
А Він, ненависний, сміється.

Злітають з уст слова — чужі слова,
І ти хотів, щоб дійсність то була…
А мрія в віхолі кружляла,
Холодним вітром пролітала,
Сонати їй на лихо все співала,
Тебе, сердегу, забавляла.
Злітає й падає душа
І крил розправити не в змозі.

Для мене в світі лиш ти одна.
Забуті кроки на чужім порозі.

Сніг під ногами тихо скрегоче,
Радужний іній очі сліпить.
Щастя всміхнутись чомусь не хоче,
Не помічаючи, мимо летить.

Сніг під ногами білий, іскристий.
Жалко на нього ступить.
Життя – листок фоліанта чистий,
Та вже нема коли жить.

Ранок надією душу наповнить,
Вечір надію приспить,
День промайне і сніг припорошить
Твій слід ледь помітний.
І холод уже не відчутній,
І в цьому житті ти неначе відсутній…

Я шукаю тебе серед квітучих трав,
Запах духмяний голову п’янить.
Як же ж давно я тебе кохав,
Як же ж давно я чекав цю мить.

Марево очі заполонило,
З неба зорею тихо зійшла,
Серце в тривозі заніміло —
Ти ж байдуже мимо пройшла.

Росинки ніжно торкнулась —
Сонця промінь в ній засіяв.
Душі ненароком торкнулась —
Голос її в відчаї заридав…
Тобі, не земній, й не відчулось,
Що хтось навіки тебе покохав.

Схилилася Доля, всміхнулася Доля
І тихо шепнула: “Мені-то повір.
Була б моя воля, була б твоя воля,
Стрибнули б ми разом в шалений той вир…”

І зникла в ранковій, як марево, далі,
Лишивши сніжинку на посохлій траві.
Стою я на давно не зораному полі,
На краю спустошеної землі.

Доля-сніжинка: злетить, чи розтане,
Мов трава навесні – зквітує, чи, як в осінь, зів’яне.

Схилилася Доля, всміхнулася Доля
І тихо сказала: “Сам вибирай:
Чи засіяти кістьми спустошене поле,
Чи там, в далині, - квітучий гай.”