(Віра, надія, любов. – Ч. 1)

О, вічно тужать людські душі,
час принесе поразку.
Хай нам шепоче янгол в уші
нову шовкову казку.

Прилине срібний янгол уночі,
примара невидима,
аж батьківщину осяйну сплячи
побачиш над очима.

Пізнати знов єдине і важне,
почути знов забуте,
та осягнути недосяжне,
здобути нездобуте.

Де від землі до вічності є скрут,
скажи мені, мій доме!
В трикутнику знайти четвертий кут –
Велике Невідоме.

29 березня 1932 р.

(Віра, надія, любов. – Ч. 1)

Бажаєш, що незнане,
що невідоме,
з тугою серця дрижить.

Блакитний цвіт зів'яне,
углиб потоне,
більше не хочеш вже жить.

Забий стрілою смуток
та біль глибокий,
вір і надійся знов.

Бо щастя – це трикутник,
а в нім три боки:
віра, надія, любов.

29 березня 1932 р.

О чорний пугачу, не кряч,
що всюди лиш журба є,
бо є ще радісний рубач,
що дрова з піснею рубає.

Ще є веселий дроворуб,
веде з життям невпинно

рукопашний бій,

завжди веселий, наче дуб.
Поете чорних рук, потіхи зерно сій!

Бо прийде, прийде нагороди день
терплячим, милосердним і хоробрим.
Не знатимеш уже сумних пісень.
Найбільше щастя – бути добрим.

Понести радість і любов
до бідних, до похилених,

нуждарських хат

І стільки нарубати дров,
щоб більше не було

нетоплених кімнат.

29 березня 1932 р.

Дорога жовта під ногами,
блакитне небо понад нами.
Іду незнаними шляхами.
Людина — вічний пілігрим.

Тужу за сміхом і весною,
співають птахи понад мною,
дзвінкі пісні пливуть ясою
перед паломником німим.

На плечах свій несу тягар,
у синій скрині Божий дар,
хоч палить спеки лютий жар,
хоч батогом бичує злим.

І так мандрую без упину,
мов чотки, пхаю кожну днину,
і аж тоді я відпочину,
колий дійду в Єрусалим.

Неділя, 27 березня 1932

В темну, чорну ніч
віяли вітри.
Срібних зір не ліч;
мерехтять лиш три.

Три самітні зорі,
наче сльози три,
наче перли в морі,
віяли вітри.

Чорна плахта ночі
навкруги шатром.
Чи що бачать очі?
Мати йде шляхом.

Темряви година,
зорі жовтим зерном.
Йде із серцем Сина,
що пробите терном.

Неділя, 27 березня 1932

Захоплений дітвак,
захоплений красою,
один із тих бурлак,
які живуть росою.

Захоплений до краю,
мов барва в рожі згусла.
Нічого більш не маю,
лишень кедрові гусла.

Для Нього хочу грати,
рукою в гусла бити.
Сто струн, мов срібні ґрати,
що ними кедр обвитий.

Час задзвенить у тр`уну,
пригорне Бог мене
і вислужену стр`уну
косою перетне.

Субота, 26 березня 1932

Закінчений концерт,
лиш відгомін — омана.
Кінець усього — смерть,
таємна і незнана.

І радісне й сумне
минає, мов примара.
Вже Бог кладе мене,
мов скрипку, до футляра.

Закінчений вже спів,
уже струна не грає.
Несказане цих слів
хай серце доспіває.

Щоб серце доспівало,
його ти перемінь.
До щастя треба мало:
гармонії.
Амінь.

24 березня 1932

Я є спокійний, наче тиша на воді,
я маю досить, досить сили,
щоб не боятись навіть і тоді,
коли загляне в очі лилик.

Як затріпоче крилами над мною
і вжалить зір, налитий кров'ю вщерть,
то буде мовою німою
одне-одніське слово — смерть.

Бо навіть привид чорний смерти
душі моєї не розстроїть струн.
О Боже, дай, щоб навіть впертий
мене ніколи не зігнув бурун.

О Боже, дай, щоб я в змаганні
стояв, мов скеля, проти орд,
щоб смерть моя була — останній
гармонії акорд.

24 березня 1932

І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми — ланцюга поодинокі звена,
ми — відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.

Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в’юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на житті порозі.

Вітай життя! Що більш даєш, і щастя, і красу,
і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.
Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
м’яке, та в панцир крицевий закуте серце.

В горах де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,
і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
Тепер — де б я не був і коли-небудь,
я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені.

А як зійшов із гір до гамірливих міст,
у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,
глядів спокійно на хвиль противних гурагани.
Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,
я — закоханий в житті поганин.

Не хочу більш писати віршів, складати ямби та трохеї.
Чи вирізьблені з слів мосяжі потрібні ще кому сонети
тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,
як правду не мудрці й поети диктують нам. а лиш багнети.

Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад
і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.
У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад
заслуханий в дерев говірку, які шепочуть тихим сном.

А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.
Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,
тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,
тоді слова найзвичайніші складаються самі у вірші.

Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,
як врешті зрозумію життя таємний глузд,
зів’ялий лист незнання, мов буря, розмету
і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.

Землі закриту книжку в обгортці синій неба
з дрижанням від напруги руками розгорну.
Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,
і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.

Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,
яка проб’є прозрінням усе нове й старе,
яка мовчущим криком німих очей закличе
і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.

Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,
і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.
У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
заслуханий, задивлений поет — сліпий.

Чотири різнобіжники на мапі серця,
чотирикутник радості та болю,
чотири припрямки до боку, що не зветься,
що входить клином — між чуття та волю.

Дарма, дарма, що гостре вістря душу ятрить,
серп і серпанок нам на ніч коротку.
Хоч знаю, що лушпиння слів закриє ядра,
вкладаю тихість уст — в строфи коробку.

Чоло в долоні похили,
чоло в долоні похили.
В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти,
крізь шибу туги будеш в очі місяця глядіти.
туман обійме ночі злий,
туман, що в кольорі золи.
Півкола на воді
розвівши,
поволі місяць сів.
На галузі задуми листя виросте блакитних слів,
заслониш очі тишею, немов руками, а тоді
почуєш спів,
почуєш вірші.
Не ті в книжечках, що парфумів мають пах,
а інші,
лиш черенками думок
друковані на серця сторінках.

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.
Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,
замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,
жовта дорога вела просто до річки униз.
В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:
всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.
Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,
разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
пліт із широких делин, кілька зелених смерек,
с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,
в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая
мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.
Тихо проходив тут день кроками сірих годин.
Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,
а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша,
провесна, таловина, шуми далеких сосон.
Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;
спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.
Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.
Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,
жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими
міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.
Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,
вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.
Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.
Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,
кожного правда одна, правда зелених хвилин.

На вулиці підніс угору вітер
на привітання дня пилюки бовдур,
немовби капелюх із голови.

В очах танок шалений чорних літер.
Гляджу на гір далеких темну говду
та на пісок подвір’я половий.

Зі школи ідучи поворітьма,
несу листок на пошту до рідні.
Дорога завтра вибігне пряма
і вітер в шприхах загуде пісні.

Думок у голові кружляє сто.
Небавом сяду одинцем в гаю,
а нині разом вкидаю з листом
в поштову скриньку молодість мою.

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,
й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене
не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,
що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.
Навкруги байдужі очі й обоятні постаті незнані,
й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в’юк.
Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,
де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.
Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.
Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.

А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купе
й каже нам оправдати до існування право та наш лет.
На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,
я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.

Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,
та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому
і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станції
та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.

Мохнатий, мохнатий, патлатий,
курлапий та клишавий та чеверногий
вилукуваті підігнув під себе ноги
й більмом споглядає на сонячну лату.

Брудний, космогрудий, від бруду руді підняв груди.
Беззуба щока, спорохнявіле ясно.
О, сонце всім світить так ясно,
всі рівні є люди.

Заходить день за днину,
мов сонце за параван далеких гір.

Вже від ждання нас болить зір,
вже сивини на головах є труш.

. . . . . . . шалом наших душ
ми молимося за нову людину.

1
Ніч темна, олив’яна, зимна, люта, чорна,
лиш вітер обертає хмар важенні жорна.
Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива,
й кугикає кугач, лулукає сова.
Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами
стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.
Та рвучий подув торсає похмуру тінь,
що сволоком втекти не хоче в далечінь.
Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,
бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2
“Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,
задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?
Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?”
“Я жду, бо замкнене за брамою є щастя”.
“Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?
Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?”
“Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,
вже відколи колишеться на осі світ”.
“Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш
так довго, довго, цілий вік безмеж,
що навіть згорбилась тобі з утоми спина.
Скажи твоє йм’я!” — “Моє ім’я… людина”.

В маленькій, біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині.
По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа.
Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на “завтра” й на “нині”.
Навколо колиски чортів чотирьох посідало та грають у бриджа.

І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився над лихом у вікнах.
На шибах задзенькали мухи й без руху присіли, побачивши гай.
Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці на очі привітна.
Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді вперше — рай.

Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,
перестань, перестань, о молюсь, перестань!
О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,
щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й на неба грань?

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!
О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!
Не свердли, не верти, аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!
Відійми твій слипучо-лискучий, отруйливий чар!

Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,
на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад всесвіту твань,
а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,
й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два

День повіки розплющає й отвирає сонне сонця око.
Руки кладемо на вітер запашний й віддихаємо глибоко.

Наші поринуть долоні в зимну, чисту, кришталеву воду.
Надлетить із поля легіт легко й звіє мряку з-понад броду.

Мов пташня, розгублені хмарки лопочуть крилами над лісом.
Прядемо серцями просту, тиху радість з сонячних повісом.

Віддамо без болю давню тугу й сум воді, лісам і полю
і понесемо в роздалля над собою неба парасолю.

1
В дорогу! Щоб сонце нам світило,
щоб ясен круг горів нам угорі.
О ти, шляхів безкраїх дивна сило,
що маниш нас в своїй мінливій грі.
Як вдарить запах піль в вікна вітрило,
хто видержить в душних кімнат жарі.
Упитись далі подихом так мило,
геть суми, думи кинути старі!
Вітрами поле душі нам обмило,
а пісню підказали комарі.
Складаєм дні в яскравих айстрів клумби,
нових америк щастя ми колумби.

2
Чи в очі дощ січе, немов горох,
чи в літній день пітніти буде тіло,
хоч рахувати ти б не вмів до трьох,
хоч від журби твоє би серце мліло,
м’який безмежжя обмотає мох,
поглянеш в тихий, вільний безкрай сміло,
покинеш хвиль минулих темний льох,
і буде серце юним шалом цвіло,
і буде в тобі грав пташиний тьох,
поймеш заплутане природи діло.
Без меж і стін, що тиснуть, станеш тут,
бродяга, волокита, шалапут.

Іди в ночі, мій друже, іди вночі на грунь
і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,
по місяця чолі рукою пересунь,
а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,
уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу
і заспіваєш гімн життю — мовчанням уст.

Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
лине листя з лип,
плине воза скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.

Палиться під захід сонця неба палуба,
от отара в отаві,
сизі мряки сиваві,
в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.

П’яне піано на піаніні трав
вітер заграв.
Спіють дні все менші, нерівні,
піють по півночі півні
і
ості, осокори,
рій ос
і ось
вже осінь
і

о
осінь
інь
нь.

2. ПЕРШИЙ СНІГ

Осінь переїхала по полі возом золотим.
Понад кучугури кучерява мряка — срібний дим.

Сонце з батогом проміння вогняний погонич.
Навпростець по небі білі хмари в перегони.

На куделі верховіття сиве павутиння.
Підпирається гори рукою далеч синя.

Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом,
в гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом.

Білі квіти впали — заповідь майбутніх січнів;
перший раз тоді поцілувала землю вічність.

3. КОПАННЯ КАРТОПЕЛЬ

Поволі, поволі
по синім полі
дими кружляють
на вільній волі.

Короткими днями
цвітуть вогнями
на краю плаю,
немов квітками.

Багато багаття,
червоне шмаття,
а часом жовте,
немов ламаття.

Обличчя веселі,
імли куделі,
а подув зброду
п’яніє в хмелі.

Вже літа є досить,
угору осінь
хустини білі
хмарин підносить —

. . . . . . . . . .

знаки німі,
що піддається
зимі.

4. КОЛОМИЙКА ПРО ПРОВЕСНУ

Вітер віє, вітер буйний, віє за горою,
мороз ходить, мороз бродить під руки з весною.

В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять,
роси росять, хмари хмарять небо в барву проса.

Помазала шляхи злива розкислим болотом,
плуги риють плай, мужицьким пахне поле потом.

Сірий ранок ніч розколе, згасне сон на квіті.
Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті.

5. ПІД ДАХОМ ЛІСУ

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь тінь.
Піднесуться дерева угору, угору,
і на землю впаде далечінь.

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь сон.
Попливуть мої думи угору, угору,
ліс і сон зашумлять в унісон.

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюсь на смереки крізь смерк.
Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору,
щоб лиш день, наче пень, геть померк.

Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на вітер крізь віти,
як пливе він у ліса комору, комору.
Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти.

6. НАД ВОДОЮ

На березі білі берези напнуті, мов струни.
День вітром по них потягає, неначе смичком,
і шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні.
Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном.

На плесі являються піни білясті бруньки,
розхлюпані бризкають, спір між собою завівши.

На березі там я берези пень гладжу липкий
і кидаю сам до води свої мрії та вірші.

7. ТОВАРИСТВО

Під тихий вечір,
як вітер хмари пожене на сон,
немов табун овець до водопою,
й луна над лісом стане золота,
і зашумлять дерева в унісон,
у гай піду та сяду під вербою,
а коло мене
моя самота.

Тоді всі речі
покриє сірина. Дерева бгачко
спинають небо й землю, наче спряжка.
Над нами віком ночі ліс накритий
й зі собою заведемо балачку
про те, як тяжко в світі є, як тяжко
без друга жити.

8. ІДИЛІЯ

На побережжі ріки отара овець білосніжних,
вітер торсає хмарами, білою гривою неба,
поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне;
облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь.

Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові.
Де є дійсності грань, де уяви є світ non est certum:
в Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім
пише поему до грацій і слухає… радіоконцерту.

9. ОЖИДАННЯ

У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун:
на обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев,
таємний, рухливий підноситься пункт,
на півгоризонту мотузку тонку роздере.

Уже наближається, скоро підходить.
Момент ще один, ще хвилина остання.
Не знаю: це віз чи туман, пішоходи:
у серце вбиваються гострі, залізні гаки — знаки питання.

10. СОБАКА Й МІСЯЦЬ

Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні.
Досить вже, досить на долю собачу ти вив.
Чорна обкутає ніч соломою тіней,
тихо забудеш своїх незбагненних кривд.

Пахощі чуєш світанку; година вже третя,
очі, як вугілля, в темряві блиском горять.
Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг.
Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст.

Вітер торгає листя, мов струни на лютні.
Жовч накипає у серці, аж випаде з меж.
Ні, так далі не може вже бути; із люті
місяць зубами, немов маслака, розгризеш.

Шумить і шамотить шумка шума,
шум прибирає, як весною повінь,
і кожен лист на дубі шуму повен.
Здіймає шлик із голови чумак.

Шпарка шурнула шурубура шуру,
мов малахай, маха майном у май
і розвіває все кругом украй,
що людям аж мороз іде за шкуру.

Тріщить, лящить, мов щелепа, корчма,
й ліщина галуззю стає сторчма.
Це бродить вітер, шуму перший родич,

і пальцем стукає до неба віллі.
Це шум — натхненна музика природи
на смерті та життя гучнім весіллі.

Предивні, зачаровані міста
з рудого порохна й рябої мерви.
І пасма вулиць сплетені, мов нерви,
і клуня в сірих теремах містка.

І наче плюш з роздертого листа,
життя засушене, немов консерви.
Одначе праця йде все без перерви,
листок зшиває вічно до листка.

Здобичники у сутінках тюрми
ссуть мошечок, рабинь своїх живіт.
Рядами над рядами тут доми

піснями труду дневі шлють привіт.
Подумай мимохіть, як чобітьми
є легко розчавити цілий світ.

В молочнім світлі матових кінкетів
цвітуть на чорнім шовку ордері.
Вогонь в очах холодних загорів,
в судоргах пальці, начеб грав на флейті.

Круг нас паде зелено-жовта мряка,
різнув у вухо свист слизький, мов різки.
Тоді виймав із наших чіл він мізки
й в кишені їх вкладав свойого фрака.

На наші очі, мов рясні каскади,
лились струмками бомбаї й багдади.

І начеб виросли нам крила з пліч,
і забажали ми летіти пріч.

Та в кріслах нас держав шалений гніт,
розпуки нас облив морозний піт.

Літак, немов змагун, бере розгін,
костричить кострубатий, гострий лоб,
як віл, вдаряє до повітря стін,
іде в повільний гін, пізніш в галоп.

Шалений вітер дме від дужих крил,
нараз підстрибує, дере муслін
імли та пнеться стрімко в неба схил.

Відштовхуємо землю, наче м’яч.
Рев, гуркіт обіймає нас в кліщі.
Залізний круче, перестань, не кряч,
не вий! Ох боже, як тріщіть, тріщіть.

Колеса в хмарах — наче ноги в стремю.
І вихилюся поза край над мряч,
аж серце випаде із рук на землю.

І вітер, що жене по руннім полі,
і дощ, що жне руді хмар руна в млі,
і злотий усміх зір на синім тлі,
і долі спів пшеничної в стодолі.

І виноград і водоспад удолі,
і сад і дзвінкодзвонні солов’ї,
і їх пісні, немов фонема “і”
і гай, і водограй, і край на волі.

І сон на сіні й сонні лісу тіні,
і смерк в руїні, і казки в країні,
і чалі коні, і чвал баский по степі.

І грунь, і рунь, і ватра у вертепі,
і гарний світ удень і серед ночі,
і найгарніший, як лиш замкнеш очі.

Лисніє липовий, липневий липець,
липучий і лискучий в білім збанку.
В нім розтопились зорі на світанку
і пахощі левад, квітчастих китиць.

Над озером пахучим, золотавим
дзеленькає маленькая бджола.
На брезклі брижі жовтого чола
лягає тінь її пружком імлавим.

Мов квітка, розхиляє, п’яна цукром,
крил пелюстки, а рідина густа
маленькі ніженьки хватає цупко.

І крильцями пішла розпуки трясця,
над ними мед замкнувся, мов уста.
Ось так вбиває часом власне щастя.

Уздовж причілля тінь лягає вогко,
а коло брам розколений колодязь,
у землю встромлений, немов колода,
зеленим, молодим сміється мохом.

Патлатий, кучерявий прочитан
руками обіймає червінь цегли
та головою похитує легко
над проминанням людських правд й оман.

В труні віків лягли дні юні замку,
минувшини обвило листя клямку,
та й, може, сотий сніг на полі тане,

новими бурями співа Вкраїна.
О пісне, як же ж часто прочитаном
цвітеш ти буйним на життя руїнах.

Над лугом буря свище, наче пуга,
І вітряна кряжами кряче пря,
мов не ліси хвилюють, а моря,
та в серце туга стукає, мов пугач.

Тоді виходжу в чорну ніч на ганок,
деру очима тінь, гляджу зорі.
Крізь вихор чалий кінь зарже над раном,
роздзвінно гупне копитом в поріг.

І сам не знаю, як скачу в стремена,
хватаю репане реміння нузд,
а завірюха на дворі шалена
рамена отвирає й мутить глузд.

Лиш в грудях голос дзенькає, мов мідь,
шепоче: “Молодий, не їдь, не їдь!”

Над морем в хмарах марить чорна галич,
ліричний місяць потопає в тінь.
І дикі скелі й синя далечінь.
Пливуть похмурі Байрона ушкали.

В городі в темну ніч самітний Вертер
на зір вазі сам важить світ і серце
своє й сумує, що живе, не вмер ще.
О ти, покрово хворих серць, о смерте!

Є два світи: один круг нас, а другий —
це ми; між ними вічна боротьба
лягає на життя клеймом напруги.

Чи ж не сильніші в грудях буревії,
як порожнечі дійсності клятьба?
— Не знали, що гарніший світ від мрії.

Шумить у серці вітер, кров огонь бурлить.
О, допекла вже бруків, мурів, цегли гидь!
На берег моря туга, в край землі жене,
де океан манить піснями хвиль мене.

Покину стукіт вулиць та піду, де пристань,
де линв протяжна пісня й щоглів має триста,
де кораблі, човни по хвилях бурних линуть.
Не стану, аж на них очима відпочину.

Почую вітру рев і мев почую крик,
хвиль булькіт і води об стіну човна сик,
та відгук, що стерна справляє оборот.
Тоді скажу: це мій до моря поворот.

О, допекла вже бруків, мурів, цегли проза!
Тужу за морем, батьківщиною матроса.
Шумить у серці вітер, жар вперед жене.
На море! Гей, на море!! Сум тут вб’є мене.

ПрологВітер оре
синє море.
Корабель гуляє.

Чорна галка
кличе палко,
близько вже земля є.

Пісня 1

Як граєш у карти чи з чарки вино п’єш, о друже мій,
в гарячці з туманом тяжким замороки одруженій,

бач, щоб за хвилину цю не заплатив ти задорого,
коли тебе тінь твій покине й твоїм стане ворогом.

Послухай: в одному містечку на морському березі
уже похилився над пристанню літеплий березень.

Тут порт закосичений, наче квітками, фрегатами.
Дах неба над ним є сивастими хмарами латаний.

Завішений в порті двигар — величезне коромисло
над містом, над садом, розквітлим торговлею й промислом.

На кожному боті піднесена щогла, мов палиця,
а прапор, на щоглі завішений, барвами палиться.

Обсмалені вітром обличчя моряцькі на палубі;
у тиші спокійних ночей без хвиль шуму не спали би,

у школі вітрів та тайфунів боротися вивчені
не знають, що ляк переможуть у кожній притичині.

Лиш бовдурів шум розлягається піснею лункою.
Стрункий капітан на поруччі опертий із люлькою.

Канати потяли долоні у тисячні борозни,
волосся вже сивіє, наче прикрашене в борошні.

П о я с н е н н я

На дворі буревій,
у корчмі портовій
на столі джину збан.
З чортом грає в карти
(це не жарти, це не жарти)
молодий капітан.

Пісня 2

Покинули міста базар і засмічене торжище.
Гей, вітре, гей вітре, ще грай нам і прапором торгай ще.

Стоїть насторожі, мов чапля, керманич при демені.
Напружені м’язи моряцькі, мов линви та ремені.

По хвилях вітри сновигають заблукані поповзом,
і ніч виїжджає з-за обрію темряви повозом.

Блідим по воді молоком розіллється блиск місяця;
мов прапор, хмаринки на щоглах повісяться.

Сердито тайфун лопотав корогвами, мов косами;
чардак колихався, обсипаний густо матросами.

Ночами та днями пливуть кучугурами хвиль напросто,
давно не вітав їх зелений на дереві паросток.

Гей, дні, на широких морях перебуті чи вузинах!
Все скоро минає, скоріше від лоскоту пужална.

Темп часу не став, у бігу все шалене прискорення.
Із серця біль рвав, видирав до саміського кореня.

Та де б не поїхав, гонило за ним завжди чучело;
у серці гонило щось дивне його та все мучило.

Минають південні моря із містами, де пагоди.
Ніде вже не можна знайти цьому серцеві злагоди.

П о я с н е н н я

На дворі буревій,
у корчмі портовій
на столі в чарці джин.

Нещасний, нещасний,
хто бісові програв тінь власний.
Дівчина та джин — єдиний лік на сплін.

Гей, джину вщерть,
гей, джину вщерть!
Море, дівчина та джин — єдиний лік на смерть.

Пісня 3

Вертають із бур, із дощів, завірюх перемочені,
голодні, невиспані, втомлені та в знеохоченні.

Причалив, приплив корабель до далекої пристані.
Під шум морських грив проминали вмить дні дики, пристрасні.

Моряцькі пісні поплили по тавернах у гавані,
неначе вино для сердець, що від туги поламані.

І тисяча ламп заблистіла в розбавленім городі.
Обнажене тіло дівоче й скуйовджені бороди.

За хвилею хвиля лягає під вітром в зневоленні.
Регочуть матроські обличчя шорсткі, неоголені.

Хрипкий саксофон тут хихикає басом за скрипкою,
танок тупотить під ритм мелодією дикою.

Танечниць перегнуті постаті п’яно без сорому.
Що ж може однак помогти капітанові хворому?

Востаннє уста цілував, мав знов їхати в подорож,
за щастя пив. Тінь його встала зі стін, пішла ходором.

З рук вилетів келих із гуком. Кругом все у померках.
В обіймах її зверещав капітан в диких обертах.

Дарма, капітане, даремно взиваєш ти помочі.
Втекли всі. Самітні замовкли вмить вигуки поночі.

П о я с н е н н я

На дворі буревій,
у корчмі портовій
на столі джину збан.

Та не йде вже пиття.
Під столом без життя
молодий капітан.

ЕПІЛОГ

На синьому небі почали вже зорі виблискувати,
у сяєві білому хвилі тихенько полискувати.

Пухке лице судді, неначе в бонза,
та свиставки пронизливий сигнал,
захоплення в очах довкола пал.
і плескіт рук, і мого тіла бронза.

Дають побіди келих у долоні,
беру його в мовчанці сам німий,
а на землі лежить противник мій,
повалений в подвійному нельзоні.

Я — грецький бог з античної статуї —
виходжу з жестом гордої поваги,
дарма, що оплесків гудуть ще струї.

Несу здобуту чарку в свій притин,
я хочу пити, я горю від спраги,
до уст бокал підношу — в нім полин.

Квадратова площа. Нитяний місток.
Білі молодці й дівчата білі
сновигають поміж стінами сіток
по піску, що мов підлога в віллі.

Мірні, рівні, певні, круглі рухи,
білі плями на мінистім полі,
аж здається, що безжурні духи
грають жеребом своєї долі.

Гляджу захоплений по оболоні
і слова вигукнути з уст не можу,
гляджу на тебе, горду, гарну, гожу,
і як стоїш, застигла у розгоні,
струнка Діано з місяцем в долоні.

Рука пташиним вкрала легкість перцям,
твій рух гнучкий розбурхує до краю.
Не бачу вже нічого більш, лиш знаю:
юрбу схвилюєш ти шаленим герцем,
моїм, неначе диском, кинеш серцем.

Набрав повітря в груди,
аж засвистали звуком флейт.
Підніс жердину вгору;
так птах підносить дзьоб,
як починає лет.

Немов стовпи у землю,
вбив ноги у сажневий крок.
Пробитий наскрізь вітер.
Ніг видно лиш галоп.
Угору стрелив скок.

Штовхнув себе, й ворину
відкинула назад рука.
Залопотали в вітрі
і ноги й руки враз,
мов крила вітряка.

Хоч тіло олив’яне,
здається, що легкий, мов лист.
Сумний, що не зістане,
мов парус понад криком
мас,
поволі впав униз.

Віддих свище в легенів брилах,
наче буревій.
Пливу легенько на ніг крилах
в синій обрій мрій.

Я не вихаю руками, я не вихаю ногами;
закам’янілий тан.
Я тільки орю по морю персами, я тільки порю повітря тами,
наче залізний танк.

Я не підношу ніг, я не підношу рук;
закостенілий рух.
Я вистрілений зі стрільна рушниці стріл, я випнутий лук,
розвійний вітру дух.

Попід мною в противну сторону біла піску каскада
десь вдаль жене.
Дубовим тараном мені на груди пада та, наче градом,
в очі мене
зернами тне.

О біла смуго піску! Я тебе зімну,
не загородиш мет;
о райдуго піскова! Я тебе зігну,
ще ти спиниш свій лет!

Кудою гляну, кудою гляну —
тисяча очей в імлі,
поглядів банить п’ястук,
батоги вигуків тнуть,
гарпуни люті, злі.

О, не треба оплесків, не треба, ні!
Дарма не складайте рук.
Вашого ентузіазму павук
греблею не буде мені.

Я ніколи не стану, я ніколи не стану;
як
биндочку мети прорву,
в синій обрій розтану.

Сонце любимо та спорт,
Наша пісня складена в мажорній гамі,
перегонів любимо бурхливий гамір,
просто й без хитання в порт
човен наш пливе.

Гімнастичний крок
гуркотить на грищі, наче тарабан;
це вистукуємо наш залізний ямб.
Прискає пісок.

Любимо: змагання труд,
шлях під гору, далеч, розмір, погляд просто,
усміх, промінь сонячний і вільний простір,
й хвиль рвучких сміливий скрут.
Нас утома не поборе.

Від
праці серце нам не хворе.
Сонця жар справляє, що тіла блищать, мов бронза.
О, який рекорд ще зможемо здобути, бозна:
може, перемінимо
світ.

Ратище в руках нам свище
й пестить ляском диск,
понад гуркотливе грище
кулі срібний блиск
й має м’яко м’яч.

Ми не знаємо невдач,
лиш:
розкіш небезпеки,
радість перемоги.
Нас не болять ноги,
як маршуємо,
сильні, мов дейнеки,
смілі, мов ушкали,
на найвищі скали.

Прибрані
в вічної весни зелений буз,
махом руки, маршем ноги
вітаємо сонця брус
ми — бадьорі, бронзові боги.

Шумить життя журливе жовте жито,
подій хитає повні колоски.
Додолу вітер гне плоди важкі,
як спіє зерно людських мрій налите.

І провіває синє неба сито
пшеницю діл крізь зір дрібні зірки.
Змагання, мов повою колоски,
оплотом обплели землі корито.

Дорогу нам не стелять тільки рожі,
навпроти віє вітер сніговий,
на скелі пнемось гострі, непригожі.

Благословенний шляху грозовий!
Як намагатися й впадати можеш,
щасливий, друже, ти, бо ще живий.

Солом’яні, руді, мутні краски
вже осінь пензлем сонця по городі
розкидує, й старій, гнилій колоді
подібні барвою стають листки.

На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,
горох журливо хилиться, та й годі.
Босоніж буйний вітер біг по броді,
ногами топче мокрими стручки.

І опустіє лан, що цвів у літі.
Зістанеш ти самітний та німий,
в блиск дивлячись, що вічно той самий.

Хай дощ, хай буря, хай зів’януть квіти,
осліпнеш, почорнієш, та глядіти
не перестанеш ти ні… ми.

“Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
які твій лет міжсвітний має мети,
де перед мандрами давніш ти жив?

Міжзірний волокито та бродяго,
в безкраю безвість пущений в крутіж, —
сліпучий, ярий спижу, що гориш
на вежі світу полум’яним стягом.

Незбагнений в рахунку астрономів,
уроджений в височині німій,
навіщо в низині шукаєш дому,

на власнім гробі кам’яна статує?”
— Поете, не журись. Упадок мій
жар мого серця від зими врятує.

Є світ над нами високо такий:
без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,
що в літній день житам приносить зраду,
що в очі б’є квіток, неначе кий.

І не пече полудня жар палкий,
лиш тиша має там безмежну владу,
й не дасть шаліти хижому торнаду,
й мовчанням шепотить німі казки.

Однак не можна жити там нікому,
бо лютий холод палить гірш від грому
і найсильніші крила вмить поломить.

Безбарвна сивина колотить розум.
Так і життя без бур, борні, утоми
нас тишею здавило б і морозом.

З-за шиб проміння жмут, мов блиск омани,
осіннім усміхом з далеких лук
бренькливі мухи манить на рундук.
Мандрують хмарою дрібні прочани

й глядять очима, повними пошани,
як сиве павутиння в’є павук
й в вікні від дотиків охлялих рук
блідо-червоні спіють баклажани.

На грядці їх застала осінь рання,
як ще були зелені, молоді;
тепер крізь скло читають хмар письмо.

Так наші мрії, заміри, бажання
перейдуть часто в дійсність аж тоді,
коли від себе їх відірвемо.

Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзирчить вода,
мелодії грає на каміння флейті,
а в білих пін хвилястогривім рейді
риб щічки розцвітають з глибу дна.

Над плесо вискочила з них одна,
та, сонця колесом побита в леті,
упала вниз. Відтоді є в хвиль меті
самітня та німа, хоч молода.

Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,
не заспокоїть сірини багонце
чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.

І мрій снуєш срібнясте волоконце,
і вверх глядиш, мов навіжена риба,
яка побачила хоч раз вже сонце.

В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітня свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.
А гнотик, в восковім їздець стремені,
свої маріння топить дивні, безіменні,
мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,
хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
хоч палить власне тіло біло-срібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче
й ним темряву, мов гудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне.

Летіли понад морем раз лелеки
до вирію, до південних країв.
Гаїв, де кипариси, чувся спів,
і усміхались землі їм далекі.

Та задрижали вмить від небезпеки,
бо крила їх охляли. Жах глядів.
Та ліс удалі виріс парусів;
всі з щастя криком на вітрил смереки.

Завчасна радість, заміри невдалі,
бо судна в сторону противну мчали,
до півночі грізні дрімали скали.

Так зриви доля нам на інший шлях
зверта не раз; з розпукою в очах,
що хід їх, бачимо, в чужих руках.

І шепотом по полі рознеслося:
на обрій, мов на терези ваги,
хтось в огрядні, пузаті клав стоги
набрякле борошном, товсте колосся.

І зашуміли враз: “Ще зірвемося”.
Так загуділи колоски туги,
бо вітер за чуби гнуздав луги
і торгав горді скирти за волосся.

Бо ж краще їм, як нидіти в млині,
як гинути від жорен тяготи,
щоб вихор їх розмів по далині,

щоби метіль розвіяла осіння.
О, хто не знає ще бажань втекти
з-під млинового сірих днів каміння.

Орел, король просторів, вдаль летів,
над полову мідь піль, синь моря лав,
над опар хмар шлях крил його дрижав.
Враз чути літака на небі спів.

На ворога вид — в серці лють і гнів;
шалені перегони з ним почав,
ставав чорнішим ліс і меншим став,
аж сил нема, до літака присів.

І ми пливем крізь місяці та дні,
самітні в хвилях моря кораблі,
у промахів і сумнівів борні.

І над низи зриваємося злі,
не знаючи, що можна від землі
втекти лиш іноді — та тут на ній.

В морях з шафіру плюхкають краплини,
хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
і гребінь вітру чеше їх відвік,
і сонце п’ють, мов овочі калини.

В цілунках тих ростуть дрібні цятини
у білопері хмари, літа лік;
підносять вгору свій вогнистий бік,
геть утікають від землі долини.

Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,
та млу зморозить білогриву в воду,
на землю їх ваги вертає сила.

Нам годі побороть свою природу,
бунт вічно палить, вічно ломим крила
і знов спадаєм на землі колоду.

Блакитну плахту неба передер
нараз, мов тишу грім, червоний серп;
мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.
В повітрі пах припалений чабер.

Даремно воду ллють з криниць й озер.
Вогонь над голови пузаті верб
підносить косу полум’я, свій герб,
як віяло з рудо-червоних пер.

Стрункою шиєю верх стін і брам
хитає в сторону праву та ліву
з жагою дикою; його жарким устам

кривавим віддиху безмежжя треба.
Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,
що сам не може підпалити неба.

В холоднім сутінку сухого льоху
по стінах тиша кане зерном граду.
І п’яний, м’ятний запах винограду,
й ряди пляшок, що в сповитку із моху.

В цю кучугуру, мов у землю соху,
вбиває час плісні кошлату шпаду.
Пляшки набрякнуть у тісноті спаду
і тріскають, немов струки гороху.

Вино в пісок усякне, червінь рож
увійде в зелень мохового прута.
І ми, буває, нашої також

бажаєм дійсності розбити стіни,
дарма, що, може, кинувши їх пута,
ми б розіллялись на незнані ріні.

Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,
порине в чорних тіней знов тенета,
гряде грязька, густа імла з бескета,
повітря є гниле, липке, погане.

Нараз крайнебо від луни багряне,
вогнем угору вистрілить ракета
і задрижить, немов тремка трепета,
мільйоном іскор в неба синь розтане.

О! Серце мріє вирватись із лона
тяжкої дійсності, із буднів грунту
в безкрає небо, в соколів околи.

Тут розсипатися в червоні грона,
в криваві розірватись букви бунту,
на землю не вернути вже ніколи.

Такі бувають часом дивні хвилі,
що, сам не знаєш звідкіля, чому,
приходять в ніч, від померків німу,
чи в день, як сонце стане в повній силі.

Далеко бачиш — в незчисленні милі,
віддихаєш, дереш на шмаття тьму
і чуєш давню радість, ту саму,
яку в щоденщині згубив ти пилі.

Горбами та низами йдуть дороги,
схвильована морських поверхня грив —
це крізь життя змагання шлях пологий.

Хоча б чоло батіг невдач порив,
не жаль, бо ступенем до перемоги
стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.

Запрягти до саней чотири чалі коні
і в чвал, і в чвал!
Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,
аж луна відіб’ється
від скал, від скал.

Тріснути батогом на вітер буйний
і вдаль, і вдаль!
Наші очі далеччю гартуймо,
а серце куймо
на сталь, на сталь.

Ударять у срібну рунь золоті копита,
мов грім, мов грім.
Повними грудима будемо вітер пити,
під дахом синього неба
наш дім, наш дім.

Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти:
нема турбот!
І сонцю ми поженемо навпроти,
бадьорі, радісні,
в галоп, в галоп.

Запрягти до саней чотири чалі коні
і в чвал, і в чвал!
Навпростець переїдемо всі перепони,
здобудемо
життя фінал.

Розпускають коні сиві гриви,
пара з уст, мов дим.
З рвучим вітром буйногривим!
Бути вічно юним,
вічно молодим!

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.

Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
не лишиться з турбот, що нам орали чола.
Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,
чесноти квіття і на простиралі плями,
дні й ночі, хлопців соромливих солодійство
і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
вирують на обличчях, мов павині пера,
а людська доля в дзьобику кривім папуги
колишеться шматком дешевого паперу:
кохання,
подорож,
розлука,
слава,
успіх –
за двадцять сотиків купити можна щастя.
Сплітається і розплітається дня усміх,
папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.
Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
І в цифри ловим струм натхнення,
дивну чудність
найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.

І повторяє нам прибитим
у зривах страчених намарне,
що вже ніяк життя спинити
і що життя це не казарма.

13 березня 1935

1
Навіщо ти прийшла до мене
й застукала в вікно?
Навіщо серце б’є шалене,
а думка з ним водно?

Навіщо ти прийшла до мене,
веселкою заблиснула в вікні?
Навіщо серце ти шалене
в ці безпросвітні будиш дні?

2
Тисяча питаннів падає на наші уста,
тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги,
тисяча зірок свої вказує нам дороги,
тисяча вогнів палає, й далі темінь пуста.

І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,
моряки сліпі на корабельній світа вежі.
Музо, вигнана за дійсності вузької межі,
чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь?

3
Я не потраплю, я не зможу, я не зможу
для тебе
вирізьблювати, мов діаманти, вірші,
як дні кругом все гірші,
все гірші.

Але я знаю: в цю хвилину непригожу
небавом, може, навіть нині
нараз тебе побачу в простої людини
чині.

4
Навіщо ти прийшла до мене
й застукала в вікно?
Навіщо серце б’є шалене,
а думка з ним водно?

Навіщо ти прийшла до мене
й застукала в вікно?
Навіщо серце б’є шалене?
А може, чує що воно.

В маленькій келії душно, запах сірки.
Засушений, мов сірка, жовтий маг
в реторту п’ялить очі, повні спраг.
Червоний біс регочеться із дірки.

Мов кльоша, золота над всім омана
та опар в куреві кімнату губить.
Дрижать в гарячці в’ялі, трухлі губи;
блідий: “Апаге” буркотить, “сатанас”.

Та раптом скрикнув маг – ні, він не п’яний,
очам не вірить: золото в реторті.
Під стелю бризнув струмом регіт чортів.

І жах пішов до монастирських лав,
ченці шепочуть: уночі над ранок
о. Патрикій божевільним став.

1931 р.

У правилі математичнім світа
за дужки викинена невідома,
незнаний косинус днів наших літа.

В далекій подорожі, навіть вдома
дарма шукати слів її німих.
Коли здається: пустку переміг,
приходить тиха, наче ніч, утома.

Усміхнені, штудерні тріолети,
мов лід холодні, кажуть нам даремно,
вмовляють, що любов – це річ неземна.
О, де ти є, незнана, о, де є ти?

Чи кинув хто на тебе анафему?
А може, винайшли тебе поети,
щоб до згучних сонетів мати тему.


1931р.