Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Михайло Ситник (1941)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Земля
    Знаю, що не рушила там крига ще,
    Все одно, з-під снігу, що вдалі...
  •   Сонце
    Сонце променем землю мацає -
    Чи нагрілася вже, чи ні.
  •   Осінь
    День розлігся, немов у труні,
    У долині великого міста,
  •   Дві матері
    Коли з журбою я на герці
    Творю на чужині вірші, -
  •   Рябих берез...
    Рябих берез вогненні язики
    Спалахують, звисаючи донизу
  •   На цвинтарі
    Насупелні брови хмар
    І зорі під ними, як очі,
  •   Вітчизна
    Вітри, мов діти, в Придніпров`ї плакали,
    Коли прощавсь з тобою в грізну ніч,
  •   Молитва
    О, Господи, прости во ім`я Сина,
    За те, що завжди у чужім краю
  •   Киплять півонії
    Важучий день - суха колода -
    Згора на життєвім сліду,
  •   Поплавці
    Зірок жовтаві поплавці
    У неба озері мутному.
  •   Старість
    Я викликав тебе до поєдинку
    І виклик мій ти прийняла умить.
  •   Напевно битва тут була
    Напевно битва тут була велика:
    Сліди коліс, гарматнів і підків,
  •   Вже пам`ять заросла
    Вже пам`ять заросла все більше й більше
    Нудьгою марних на чужині літ.
  •   Моя душа розділена надвоє
    Моя душа розділена надвоє,
    Одна частина там, біля Дніпра,

  • Огляди

    1. Земля
      Знаю, що не рушила там крига ще,
      Все одно, з-під снігу, що вдалі...
      Дайте, дайте трохи, хоч півпригорщі,
      Київської чорної землі.

      Тут для неї виплету я кошика
      З довгих ниток найдорощих мрій,
      І до неї помолюся пошепки
      При зорі тремтячій і блідій...

      Ту, що вже повисипалась з пам`яти,
      Покладу я в себе на столі -
      Вистарчить, щоб зовсім не зів`янути
      Навіть жменьки рідної землі.

      Я її розміряю наперстками -
      Порошинки радості й жалю,
      І собі на груди замість хрестика
      У малій торбинці почеплю.

      І коли давитиме гадюкою
      Чужина, що аж крівиця бризне, -
      Серцем в рідну землю я постукаю,
      Як у браму золоту Вітчизни.

      1952



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.38 | Рейтинг "Майстерень": 5

    2. Сонце
      Сонце променем землю мацає -
      Чи нагрілася вже, чи ні.
      Виглядають когось акації
      Ген, над вулицею в далині.

      І їм добре вести на вулиці
      Між собою листяну річ,
      Тільки ж вітер нахабно тулиться
      До оголених білих пліч.

      Тільки ж липнуть з своєю ласкою
      Надокучливі бджоли й джмелі...
      Сонце котиться вічною казкою
      І по небу і по землі.

      1948



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Осінь
      День розлігся, немов у труні,
      У долині великого міста,
      І дерев коругви вдалині
      Лопотять позолоченим листом.

      А людей безбережна ріка
      Шумно плине і плине, і плине,
      А у небі хмарина важка -
      Чорне віко немов домовини.

      Скоро кінчиться вже метушня
      І бездонну ми вигребем яму.
      І на гріб непотрібного дня
      Кинем землю своїми руками.

      Розійдемось по різних путях,
      Дожидаючись власної смерти,
      А над нами нахабно й відверто
      Буде всюди сміятись життя.

      1950



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Дві матері
      Коли з журбою я на герці
      Творю на чужині вірші, -
      Дві матері в моєму серці,
      Дві матері в моїй душі.
      Одна - це та, що породила
      У тіні київських воріт,
      А друга та, що научила
      У горі пізнавати світ.
      Одна сивіє в пустці-хаті,
      Чекаючи мене з доріг,
      А друга на хресті розп`ята, -
      Не лиш за мене, а за всіх.
      Вони обидві у тривозі
      Терплять наругу, муки, гніт,
      Стоять і досі на дорозі,
      З якої я пішов у світ.
      Якщо їх взять і розділити
      В житті, у помислах, віршах,
      То перестане серце битись
      І буде проклята душа.

      1953



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Рябих берез...
      Рябих берез вогненні язики
      Спалахують, звисаючи донизу
      І падають на ковдру білосизу,
      Простелену туманом край ріки.

      Чи буде дощ, чи град, чи навіть сніг,
      Вони не згаснуть у своїм горінні,
      А догорять у радості осінній,
      Щоб забуяти знову навесні.

      Хіба ж не так підпалені серця
      Горять коханням, корчаться від муки?
      Нехай живе життя, що без кінця
      Тримає нас, немов дітей, за руки!

      Рочестер, хховтень 1957



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. На цвинтарі
      Насупелні брови хмар
      І зорі під ними, як очі,
      І місяць, мов жовтий нагар,
      У чорнім підсвічнику ночі.

      На цвинтарі сірі хрести
      Розправили руки дубові, -
      Готові від мертвих піти,
      Живим послужити готові.

      1951



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Вітчизна
      Вітри, мов діти, в Придніпров`ї плакали,
      Коли прощавсь з тобою в грізну ніч,
      І пригорки, немов овали пліч,
      Кривавились незайманими маками.

      Поклав землиці грудку на долоні я
      І затремтіла болісно рука,
      А серце розцвілося, як павонія,
      У теплих грудях, ніби пелюстках.

      А ніч тривка тривожно блискавцями,
      Мов стрілами, показувала путь,
      Що чорною зловіщою границею
      Навіки у чужих краях замкнуть...

      Чужі краї... Америка чи Англія...
      До них припав, як до незнаних книг...
      А Ти ж лежиш, немов свята Євангелія,
      А я ж Тебе і прочитать не встиг.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Молитва
      О, Господи, прости во ім`я Сина,
      За те, що завжди у чужім краю
      Молитву найдостойнішу свою
      Я починаю словом - Україна.
      Якщо вже це такий великий гріх -
      Мене одного покарай за всіх!

      1956



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Киплять півонії
      Важучий день - суха колода -
      Згора на життєвім сліду,
      На клюмбах, як на сковородах,
      Киплять півонії в саду.

      І тоскно тліє на пелюстках
      Іржаво-чорний ніжний джміль,
      А біла хмарка, ніби хустка,
      Яку наскрізь прогризла міль.

      Хоч день п`яніє й жваво дише -
      Снуються променів нитки,
      Якими сонце хоче вишить
      Ти хмарку-хустку залюбки.

      Немає жайворонка в небі
      І занімів співучий став,
      І вітру невидимий гребінь
      Не чеше чуба в`ялих трав.

      Однак я радуюся дневі,
      Що загляда в моє вікно.
      Киплять півонії рожеві,
      Мов чаші сповнені вином.

      Детройт, червень 1958



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Поплавці
      Зірок жовтаві поплавці
      У неба озері мутному.
      Не знаю я, в чиїй руці
      Вудки тримаються без втоми.

      Свого не бачу поплавця,
      Хоч вудку закидав я часто,
      Та не чекав я до кінця, -
      Щоб упіймать хоч крихту щастя.

      Байдуже, хай собі ниря
      Чийсь інший у небеснім морі...
      Спізнилася моя зоря,
      А я прийшов занадто скоро.

      Індіяна 1958



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Старість
      Я викликав тебе до поєдинку
      І виклик мій ти прийняла умить.
      Я битимусь за кожну волосинку,
      Яку ти ще не встигла посріблить.

      За муть в моїх очах, за зморшку кожну
      На жовтому безкровному лиці...
      Я, замість шпаги, у своїй руці
      Триматиму перо непереможно.

      Ми зійдемось з тобою, певно, ніччю,
      Без жодних секундантів, десь в глуші,
      І ти мене, можливо, покалічиш,
      Завдавши біль натомленій душі.

      Однак, піднявшись на одне коліно,
      Тобі направлю в серце те перо,
      Яке вмочав колись я у Дніпро, -
      У кров святу своєї України.

      І ти не можеш вийняти з піхов
      Поіржавілу шпагу (від часу),
      Тебе я вражу нездоланним сміхом,
      Тебе, мов хмару вітер, рознесу.

      Тебе здолаю, старосте, - найгірша
      Причинниця відчаю і жалю,
      І молодість моя воскресне в віршах,
      І я життя навіки полюблю.

      Чікаґо 1959



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Напевно битва тут була
      Напевно битва тут була велика:
      Сліди коліс, гарматнів і підків,
      Лежить земля - напіжива каліка,
      Обгорнена лахміттям мертвих днів.

      І озеро, як випечене око,
      Довкола чорна в попелі трава,
      Немов красуні піднята брова,
      Обпечена докраю ненароком.

      Дубів столітніх обгорілі руки
      Земля підносить, переживши жах.
      Ми чуємо, як тихо серце стука
      В її могутніх степових грудях.

      Вона живе! Он проростає зерно...
      Вона чоло до сонця підведе,
      І до своїх мучителів-людей
      Із материнським усміхом поверне.

      1947

      (збірка "Цвіт Папороті")



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    5. Вже пам`ять заросла
      Вже пам`ять заросла все більше й більше
      Нудьгою марних на чужині літ.
      Лиш тільки того щастя, що у віршах
      Ще не зів`яв Вітчизни рідний цвіт.

      Здається йду по схилах Придніпров`я,
      А тінь моя з-над урвища звиса.
      Я бачу, як немов моєю кров`ю
      Облиті, догоряють небеса.

      І молодість моя неповторима
      Ось-ось ступне на батьківський поріг,
      Відкриє хату, рипнувши дверима,
      І там розтане від тепла, як сніг.

      І пахнутимуть чоботи у дьогті,
      Почнеться цвіркотіння цвіркуна;
      І матінка у виношеній кохті
      Сидітиме за прядивом одна.

      Струмітиме з лямпадки позолота,
      Як сум тремтячий, на її лице,
      На вицвіле сімейне наше фото,
      Нев`янувчим обвите чебрецем.

      Шепну я: "Мамо". І вона здригнеться,
      Сльоза закам`яніє на лиці,
      І я побачу материнське серце
      В її просягнутій руці.

      1951
      (збірка "Цвіт Папороті")



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    6. Моя душа розділена надвоє
      Моя душа розділена надвоє,
      Одна частина там, біля Дніпра,
      А друга - нерозлучно ще зі мною,
      Поволі животіючи, вмира.

      І неможливо знову їх з`єднати,
      Ті дві частинки, між яких межа.
      І звідти руки простягає мати,
      А звідси в спину пхає хтось ножа.

      Іду туди - вгинаються коліна,
      Мертвію ж, як вертаюся назад,
      І чую, як зітхає Україна, -
      Душі моєї вирубаний сад.

      Березень 1957
      (збірка "Цвіт Папороті")



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --