Є сокровенні ми - між снами і неснами.
Ти був мені упав устами на уста -
І ми збулись удвох. І сталася над нами
Небесних островів небесна нагота.
Печать - одна з семи - пече, як всі печаті,
Виповнює ущерть, обвуглює ущент.
В найдальшому з відлунь ми ще недопочаті
Небесні острови - як зорі із легенд.

Нагота твого дому, в якому усього по парі, -
Це моя нагота, що у домі твоєму настала.
Ми з тобою ступали (немов проступали) по хмарі.
Хмара в небо вросла. Хмара корінь пустила.
Розтала…
Залишилися грона і кетяги - темні і винні.
Ми допили вино і заснули, щоб більше не спати.
Я благаю тебе, розкажи своїй Чорній Людині,
Що у мене є Чорна Пресвітла Господня Мати.

Спокій світу наприкінці.
Всі пророцтва -- перепочаті.
В Бога -- в серці і на лиці --
Золотава імла печаті.
І стоїть за Його плечем
(Може, навіть занадто близько)
Ангел з дзеркалом і з мечем --
Нас засліплює блиском.

Час, якщо він є, якщо існує, -
Час як час і час як іже з ним -
Тільки квітка, зірвана усує
Богом безконечно молодим,
Що всенастає. Тече і точить
Точку скелі силою води.
І, як кожне тіло, кровоточить -
Всеніколи. Всененазавжди.

Клали на землю плач і лягали спати.
Брали під голови сонця нестерпний скарб.
Кожен в дорозі знав, хоч не мусів знати,
Тепле й холодне, взяте йому на карб.
Бджоли і люди, зерна і дереворити
Довго вростали в довгі сліди коліс,
Глухо мовчали, щоби змогти дожити,
Сльози без сліз - як істини, теж без сліз.

страшно бо страшно бо страшно бо страшно
                                                  або
майже як вдома, де бачиш очима ночами
щось у повітрі густе і солодке, а Бог
сипле зерно в голосами наповнені ями,
майже сухе, майже чисте, як пан чи пропав,
бачиш не бачиш в повітрі, боїшся за риму,
бо не з муки, бо не з муки ті vota отав,
прах не пісок золотий, золотавий від диму...

Камінь, тяжкий від води, піднімаю із дна.
Він перевтілиться, висхне - і сутінним стане.
Він - як зернина. Озерність його - з празерна.
З передзнання сокровенного. З вирви нірвани.
Хочу той камінь знемовити, переректи.
Хочу посіяти в серце, а серце спинити.
Люблю тебе аж до болю... Бо видихнув ти:
- Камінь тяжкий від води, але легший за квіти.

Ріка, до якої говорить мудрець, засинає.
Зростається тім'ячко небу, бо то немовля.
В найдовшій дорозі - між сном про Синай і Синаєм -
Рятуються часом піщаним душа і земля.
Суха повсякденність любові. Втрачаючи мову,
Оту попередню, а в іншій вмирати росту.
Душа - ніби чаша, наповнена знову і знову
Піском по краплині, по істині, по наготу...

Смерть, з якої почнуся, в яку упаду
Не зупинить дерев у моєму саду,
Чорно-біло-червоних, крислатих,
Над якими так легко літати,
Тихо-тихо хотіти.. Чи я це? Чи я?
В цьому досвіді світу - твоя-нічия
Чорно-біло-червона птиця
І клепсидра, якій не спиться.

Ти Овідій, в якого усе навпаки,
Бо живеш у столиці, і ще не в опалі,
Тільки вірші твої філігранні і сталі,
I у тебе закохуються жінки…

Їх гарячі тіла, наче вина терпкі —
Золоті і брунатні, ясні, мов емалі.
Їх наука кохання, їх губи, їх талії,
Їх жага, їх утома і їхні роки…

Або, може, не так: є природа ріки,
У яку не вступити удруге. Надалі —
Тільки сни і слова, пережиті й тривалі,
I найвища інтимність стискання руки…

Томи — втома, і Томи — ослаблі зв'язки.
Так Верлен дуже мріяв умерти в Iталії.
З того боку — чесноти, а з того — регалії.
Ти — Овідій, в якого усе навпаки…