Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…

Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.

Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.

Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.

І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.

Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.

Скажи мені, чужинце ясноокий,
для чого нам від вічності тікати?
Невже моїм, таким шляхетним, предкам
нема про що з твоїми розмовляти.

Невже це тільки вигадки брутальні -
Кохання вічність, неможливість втрати,
невже для того нас з"єднала доля,
щоб про свою жорстокість нагадати.

Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.

Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!

Вже погляди у вас,
як в знятих із хреста.
Блакитноока смерть
цілує вас в уста.

Та прозирають вам,
з очей її імли,
прикмети тих жінок,
що вашими були.

І тягнеться рука,
в мольбі своїй німій,
щоб квіточку зірвать -
подарувати їй.

Пахло в кімнаті дощем.
Тіні тинялись по дому.
Боже, коли це було?
Мабуть, в сторіччі не цьому.

Пахли троянд пелюстки.
Я так боялась даремно.
Дощ. І обличча твоє
низько схилилось до тебе.

Тіло бажає чогось.
Дивне щось сталось зі мною.
Боже, як добре було
бути безкарно собою.

Соромно трохи, проте
сорому більше немає.
Вперше свою наготу
я з кимось ще розділяю.

Духи шепочуть мені.
Співи прадавні я чую.
Дивний, незнаний танок
з вами, мій лорде, танцюю.

Сяє обличчя твоє.
Мить, і видіння зникає.
Пахло в кімнаті дощем.
Я тільки це пам"ятаю.

Не дитя вже, ще не жінка,
ледь сп"яніла поцілунком,
відьма з вітром у волоссі
твої очі зачарує.

І під місяцем, що колом
світить в небі бездоганним,
зажадає тіло тіла -
хижо, люто, невблаганно.

І запахне у повітрі
травнем, пеклом і полином,
й переможнє скавуління
з хащі темної долине.

Й цьому поклику підвладне,
Чи цього бажав ти, хлопче?
Тіло легко і без болю
перекинеться на вовче.

А небо рясно встелене зірками.
Вночі сьогодні спати не піду я.
Вовки крилаті - янголи небесні -
співають Богу вічне "Алілуя!"

З небес, як із розчахнутої прірви,
їх буде чутне скиглення до ранку.
А хто посміє кривдити невинних -
тому вони перегризуть горлянку.

Тіней долину перетнеш байдужо
і небеса прибульця привітають…
Блакитноокі янголи небесні
тепер тобі твій Реквієм співають.

З усіх усюд збереться товариство
таких як ти несамовито впертих,
де келихами еля відсвяткують
твою прибулість до домівки мертвих.

Молитви наші будуть долинати
до того краю вічного спочинку.
І Бог, зійшовши з трону, тобі скаже:
"Як добре, що ти повернувся, синку".