Я впала…
встать – не сила,
Нема чомусь, усе дарма,
Допомогти собі безсила,
Потрібна поміч,
а нема.

Тихенько…
плакати не можу,
Просити допомогу – гордість не дає,
Чекаю руку…
- ніхто не подає.

І де ж вона, та всім відома сила,
Яка натхнення дасть, віддасть себе…?
Щоб разом стати воєдине,
Разóм піднятись до небес.

Віра зникає,
надії мало…
Де шлях мій – я не знаю:
Чекати – страшно, жити марно –
…страшно…

Сумна пісня плаче у душі,
Ледь чує навіть моя голова,
Так важко жити «сам у самоті»,
Та що ж, таке воно життя.

Плаче тіло, та дарма,
Майбутнє вже написане давно,
Щовечір ти кладеш на ту ж подушку, те ж чоло,
До біса є воно таке життя.

Навколо різні кольори,
а очі бачуть чорно-білі,
Невже не зміняться вони,
хоча б на блідо сині.
Рожеві барви втішать аж занадто,
червоні – радості не принесуть,
В зелених знак шукати марно,
А світло сині мир несуть.
І хоч холодною зимою
їх важко зрозуміти так,
То зможуть дивною красою
із небом злитися однак.

Коли звичайний день усе життя триває,
То віра тьмяне й з часом догорає
І ніби все пливе за течією вниз,
Де вже ніколи не відчути водоспаду бризк.

Зовсім раптово все чомусь не так
І в жаркий день хвилює вітру знак
Вода тече чомусь не вниз, а вгору,
Так швидко, що несе високо в гори.

Туди, де силу вітру відчуваєш,
Коли повітря свіжочисте там вдихаєш
І вже тепер майбутнє є для тебе невідоме,
Бо сліпить очі сонце кольорове.

Коли відомо, що вже край і далі нікуди іти,
Коли немає більше слів, щоб вибратись з пітьми –
Лежиш собі, а далі прірва, намацуєш руками,
Ідеш собі і розумієш – болото під ногами.
Нема межі, нема добра і не всміхнуться хмари.
Будує світ холодна пустота, а ми лише примари.

І може й змісту і нема, і не знайти тут сенсу,
Але жаліюсь я, що боляче у серці.

Чи варто щось у світі цьому нам любити?
Чи краще нам від болю геть втекти?
Бо відчувати важче, ніж так просто жити
І складно вірити у добрі радості краси.

Життя похмуре як осінній вечір,
Любов – це сон поміж буденних втіх,
А легшою була б звичайна втеча
І тільки от нема куди піти.

Нема в нас вибору чи жити, чи померти,
Ми мусим гордо стежкою пройти.
І усміхнутись в той важкий осінній вечір
І краплю віри всередині зберегти.

Навколо мене лиш густий терновий сад,
Колючі стебла ранять незагоєні сліди
І одночасно б’є тяжкий холодний град
Хотілося б втекти на край Землі.

Проблема, що планета кругла, а навколо сад-
Оточують щоденні важкості життя
І сльози не врятують, бо небо тільки над,
Туди пускають, лиш коли пройдеш буття.

І плач, не плач, кричи, мовчи,
Тернина швидше допоможе,
Людина так самотня як глибоке дно
Туди плюють, як тільки цього хтось захоче.