...в падении не видно дна...
и обнажённая душа
бредёт в потёмках острой боли,
и обезумевшие тролли
ей злобно шепчут: ты одна...

а то, чем жизнь полна и дом,
и то, что грезится потом -
не больше, чем попытка в маске
рассказывать всем прочим сказку,
что всё в порядке, в норме всё...

жизнь превратилась невзначай
в давно остывший в кружке чай -
постылый. Морщась от глотка,
ты подливаешь кипятка
на десять тысяч лет вперёд...
...
и снова одурачен свет:
и виртуозный свой балет
ты лучше всех танцуешь в зале...
и в маске белой не узнали
ту, чьей души на свете нет...

В ожидании ветра уснули мои паруса,
В ожидании солнца утих переменчивый ветер...
От бессонницы вечной опять покраснели глаза...
За картонными стенами празднуют что-то соседи.

Переполненный звуками, глохнет мой маленький мир,
В недописанных строчках теряются прошлые даты.
Растекается память - по теплой тарелке пломбир,-
Размываются лица, любимые мною когда-то.

В перепутанном мире еще далеко до утра,
А к концу октября снова осень становится горше...
И по ветру летят, словно списки грядущих утрат,
Из блокнотов моих ярко-желтых листочков пригоршни.

В ожидании дня переменчивый ветер утих,
Обустроились в сердце привычные толпы сомнений.
На последнем листочке ответ на вопрос: сколько их
Мне осталось прожить, вот таких дней рожденья осенних?

Жизнь – туфельки, несколько пар джинсов,
Такая смешная…во всём – поперёк…
Излишне сложная… не ужиться -
Ни Бог, ни чёрт её не уберёг.

В глубине глаз тоска такая...
Но всё ж - отсутствие стёртых монет.
Чуть-чуть запнётся, ему повторяя:
«всё суета…и это пройдёт»

Сплетенье тел и сплетенье судеб,
Случайность встреч, неслучайность слов...
«Спокойной ночи. Всё ещё буде…"
Золушка. Бал. 12 часов.

….А потом прощений кончится список.
И в прицел она посмотрит устало.
Всё простит тому, кто был ей так близок
Всё забудет, что так болью хлестало.

Оставайся. На ветру, под дождями –
Не согреет карих глаз позолота.
Будет только тишина, да горстями -
Одиночества лихая свобода.

Она выстоит и выстроит замок,
Где заборы и цепные собаки,
Где так нежно расцветут спозаранок
Незабудки и атласные маки.

….Захлебнётся где-то нежностью скрипка,
И предательски чуть-чуть губы дрогнут.
Но дописана о горечи книга.
И закрыта навсегда.

Круг разомкнут

Утонуть бы в небе,
В облаке парящем,
Жить не странным прошлым,
Только настоящим.

Раствориться в ветре,
В серебристых струях,
Расцвести ромашкой
В солнца поцелуях.

Шелестеть листвою,
Засверкать зарницей,
Пролететь над морем
Легкой белой птицей.

Разливаться в венах
Теплым шоколадом,
И в тебя влюбляться,
Засыпая рядом.

А что если я уйду?
Три шага назд - там море.
С тобою я как в бреду,
наркотик мой - это горе.

А что если я с тобой
по лезвию тонкой бритвы?
Я в омуте с головой,
Я на поле проиграной битвы.
Оружие - только боль
В страданиях как в доспехах
Победа - твоя любовь
Три повода - два для смеха.

А что если я сама
ни в то, ни в иное небо?
Снежинкой в глазах - зима,
И счастье в ладонях - небыль.

А что если ты и я ...
Три шага в обрыв - а море?
А что если я твоя,
а в наших ладонях горе?

Ранок…
Напевно не варто поцілунком будити тебе,
і життя наше стало лиш жартом,
Невідомо до чого веде
це мовчання моє вечорами,
твоя злість і байдужість моя,
І зім`ялась любов під ногами,
Близькість стала уже нічия.
Я всміхаюсь, щоб сльози не лити
ти тримаєш за руку мене…
Розучились ми, любий, любити,
пригортає самотність…
Мине?
Тихі кроки по колу без цілі,
А молитись у пустку дарма
Розучились любити,
А вміли?
Наздогнала у травні зима…

Снова сон в глаза не лезет,
И не шепчет сон мне в уши,
Да и кто теперь поверит
В то что был ты самым лучшим?
А зима была такою,
Что не видно было тени
я была сама собою,
я не ведала сомненья
...И весна...её не ждали,
а зачем весна ведь с нами
И подснежники лежали
как снежинки под ногами...
Я проснулась тень с подушки
обнимала крепко - крепко,
ты забрал свои "игрушки"
Мне остались лиш таблетки...
Сонце в окна заползало,
о тебе запели птицы,
Я себе тогда сказала
Что весна - не буду злиться,
проганять не стану тени,
слёзы лить - и так снег тает...
Всё в порядке, без сомненья
Только сон не наступает...

Перечепитись через слово,
впасти…
шукати сили встати,
принаймні на коліна,
і мрії у шухляду скласти,
писати у щоденнику, що винна…
ВинA… Вино… забудеться турбота,
зболять коліна і обридлий сніг...
І усмішку, щоранку на роботу,
чіпляти з думкою:
...Дай Боже, не скотитися тобі до ніг…

...Сьогодні зранку у мою самотність
увірвалась багряність осені,
і журавлиний клин
переспівав стукіт мого серця...
Шурхотіння листя перешуміло
тишу моїх кроків...
...І лише дощ падав тихше, ніж мої сльози...
Та хіба буває щось, голосніше відчаю?...
...

Це не вітер за вікном співає
прощальну пісню про журбу,
Це мій нещадний образ серце крає
нагадує вже ніби переможену біду,
І це не дощ приносить сум
у твої - мої очі,
Це просто ти не можеш врятуватися від дум,
Не можеш чи не хочеш?
І це не ніч, так лагідно тебе колише,
в небесне покривало завива,
Це лише спогад, який про мене ти собі залишив,
Нагадує - любов жива...
Нехай не я, у твою долю лину,
Даруючи себе, малюючи на серці шов,
Я просто та одна єдина
Яка приручила твою любов...

Навчитись розмовляти тишею
і лагідно торкатись темряви,
пити росу з троянд
І збирати у долоні дощ,
навчитись бачити у зіницях всесвіт...
...
Нестриматись і зробити крок
стоячи на краю підвіконня,
відчути тріпотіння крил...
Закрити очі і побачти
Як небо стає кольоровим,
закрити вуста і заспівати
серенаду осені,
Навчитись танцювати вальс,
Який щоночі танцює вітер за вікном,
На пальцях порахувати зорі...
...Прокинутись...

Мы с тобой чёрно-белые,
Никто не раскрасит,
давно уж дозрелые
И кто - то же сглазил…
Оставь неизвестность
в углу – пусть пылиться,
хотелось воскреснуть…
Как можно так влипнуть?
Оставь не ответы
На кухне, на полке
Мы вместе – нас нет,
Расстроиться? толку?
Бежать от вопросов,
в метро, на маршрутке,
прикинулся богом?
Любовь - это шутка?
Смешная новелла
про нас, но не с нами,
журавлик летает,
Любовь – оригами…
Немножко фантазий,
Из лифта в подушку,
Ну, кто-то же сглазил?
Любовь - как подружка…
В конце знак вопроса,
нет комы, и точки,
любовь как угроза,
Заело замочки…
…
Чёрно-белое фото,
не в мусор, не в память,
Любовь как картина -
На сердце орнамент…

Холодне лезо - вимкнусь в мережу,
Мереживо на теплому зап"ясті
Собі ножем поворожу,
Як у старій примарній казці...

Одне зусилля, лиш ривок,
І все життя як на долоні,
По пальцям, по краплям кров
Щось ніби тисне на скроні...

Тихо шепоче в даль
Суєта...суєта...суєта...
Вже не здолає мене печаль,
я перемогла...

Стає так холодно та страшно,
Куди подівалось повітря?
Згадались проблеми вчорашні,
Зів"яла рука мов квітка...

Стікають пелюстки мов краплі
І застигає обличчя,
світло примарне манить
Стирається все колишнє...

Біль свій зведу на нівець
То й що, що тіло кам"яне,
Незграбний життя вінець
Мить, і печаль мине...

І я ніколи не побачу вже твою тінь,
І вітер запахом вже твоїм не розквітне
Та й небо за тобою не заплаче
Бо сльози всі в моїй долоні...
І лише тиша буде поруч,
тільки тиша...
А ще напевне ти печаль мені залишив
І сум забув у мене на полиці...
Такі сухі - сухі зіниці...
Долоні сльзи всі сховали...

Позатуляти вуха – тиша...
Вуста давно залиті воском
Твоєї неправди…
Я наче сіра бездомна миша,
Сама ніяк неможу дати раду
цілому світу у своїй шухляді…
Живу в норі …
На зиму запасаю крихти
І миші невміють курити,
Ім навіть неможна здуріти…
Поснідати відчаєм зранку
І ненавидіти людей у маршрутці
Начухати на серці ранку
І правду пошукати в самокрутці…
І зле самій і з ним недобре,
І самогубство вже не в моді,
І вихід де,
де клятий вихід???
Можливо він у насолоді…
І скільки було тих оргазмів
І з тим та іншим
Лиця…Пики…
І зранку знов з ітузіазмом
об стіни головою бити…
Можливо вихід у прощенні
Кого простити, хот б мене пробачив…
Я знаю краще не любити
Щоб ляпас не отримати на сдачу…
Я знаю…Я така розумна…
Я сіра миша , хто б вгадав породу…
І ще, напевно я занадто вільна
У тій норі без виходу і входу…

Вдих…Видих…
Тиша…
Стук підборів…
А я, наївна, думала то серця стук…
Мої вчорашні сни несмілі й кольрові…
Сьогодні в моїй пам`яті скрутили звук…
…
А пам`ятаєш як нечутно падав сніг на вії
І ти питав: « навіщо сльзи» ?
Про що цікаво сняться сни повіям…?
Повіяло від дотику морозом…

Для тебе я найлегша здобич…
Я продаю кохання, ти казав за безцінь…
А ти по снах моїх щей досі бродиш…
І сніг на віях… де ж ті весни…?
…
Видих…Видих…
Немає звуку…

Слова спливали скрапували з вуст
Невже невдовзі вже на німо?
І розтікались обіцянки на новий обрус
Він фоном був для пантоміми…

Така незграбна сценка із життя
Та й ми з тобою певно не актори…
...Хоча...
Зіграй мені востаннє "почуття"
Я вперше плескати,
і кликати тебе на біс готова…

..Я мертва…
Вибач мені мамо…
Ти так хотіла дочекатись внуків…
Я ж отруїлася обманом…
І вуха запечатала від звуків…
Мене немає…
Тінню при дорозі…
Про мене спогад фіртку зачиняє…
Я так давно згубилася в тривозі,
Гранітний камінь я плечима притуляю...
Неспокій молиться за мене
У жмені помістилася душа...
А я ж лише хотіла достеменно
Довести світу...що...
...
Відлуння підсвідомості - ЧУЖА!!!

...

Не потривожу зітханнями тишу...
Екзальтована до мозку кісток
Я свій біль у долоні залишу
Загорнувшись у шаль із чуток
Побреду я на захід сонця
Не діждала від сходу тепла…
У прочинене моє віконце,
Заповзає химерна імла…
Я назву її певно сестрою,
Так подібні аж дзеркалу лячно,
Мої зойки танцюють з журбою
Та слухачка із неї невдячна…

А із мене ніяка поетка
Лиш про горе я своє співаю…
… А навколо безмежні простори…
Серце стисне…
...А я його маю???

Твої сни старомодних фасонів
дні подібні немов близнюки
під будинком гарненьки газони
і у рамках, усміхнені ми…

Мої мрії попереду тебе,
навіть я не встигаю за ними,
вже в розмовах немає потреби
я мовчу, і всміхаюсь віднині…

В твоїй тиші мій спокій струною
так напнувся, що впору кричати,
я ж стою за твоєю спиною…
я мовчу…я клялася…що буду мовчати…

Я пробачаю собі Тебе,
Вростаю в одинокість...
Ховаю імена твої в записниках,
Стираю smsски…

Я пробачаю нам любов,
Вштовхуюсь у рельність...
Забуваю Тебе з фотографій
Вписую Тебе у вірші…

Я так давно не "вживала" твоєї брехні,
Що у мене почалась ломка…

Катастрофічно бракує повітря
в мегаполісі моєї кімнати...
Без Тебе…
…Нас…

В екранах твоїх очей
Себе перемикаю на канали інших,
Навколо купа зношених речей,
А я в валізу напихаю біль торішній.

Терплю твій дотик...
Боже …скільки сили
Отак терпіти і вдавати рай,
Ніколи, ні про що тебе я не просила -
Прошу сьогодні – просто не питай.

Нехай тобі здається, що це втома,
Робота, друзі вимотало все…
А правда в тому,
що не хочеться вертатися додому
Банально... ще чесніше? – остогидло все!!!

І на руці оцей кайданок тисне,
І з серця у валізу біль…
Пробач перемикаюсь не навмисно,
Просто на стінах мого раю – цвіль…

Як помістити у долоні,
Шум океану або запах вечірнього міста,
Як помісти в крихітній долоні
осінній дощ, весняний аромат півоній...

Як у розбитому серці помістити любов?
Лише у пам"яті є безліч місця
І свій сум згадаю вкотре знов!

Зливаюсь з пасажирами маршрутки – наче хамелеон…
....Сьогодні знову снідала димом марихуани…
…А де збираються приречені, що чекають на диво?

І важко озиратись назад, а попереду очі осліпли….
Запишу в органайзері - « щаслива»
І поплентаюсь в люди… Радіти…

Ось так воно буває згодом – примерзаєш тілом до буденності -
І на вечерю знову марихуанна…

А приречені ніде не збираються…
Вони на самоті чекають те диво
Чи на небі…?!
…Самообман…

Ні сліз, ні болю, ні зітхання...
Прозора тиша навкруги,
Прощаюся з собою і в останнє
Я не втаю тремтячої руки…

Цілую стіни,
Тихо – тихо
Тремтить рука
Чи біль чи сміх?
Прощаюся з собою і в останнє
Я бачу цей сріблястий сніг...

Невже я на колінах,
Чи на стелі…?
Як все змішалось…
Тиша й біль…
З моєї одинокої оселі
...Сріблясті сльози звідусіль…

Ні сліз ні болю ні зітхання
І навіть тиша, й та не та
Прощаюся з собою і в останнє…
...Воскресне моя самота…

Мне бы жизнь поменять на другую,
Пусть не лучше – немного иначе,
Чтоб не так как сейчас впустую,
А для мира хоть что то значить…

Взять бы мелом судьбы
Зачеркнуть бы,
Изменит, забелить себя,
Чтоб вздыхать не настолько трудно,
Дышать – себя не любя


Мне бы миром немного править,
На мгновенья вершить судьбу,
Я смогла бы себя исправить…
Чтоб не сеять мне больше беду…

Мне бы время…немного силы,
Горстку воли и каплю тепла
Вот тогда бы моя могила
Не была бы видна из окна…

7.00
А на ранок народиться всесвіт...
Здригнеться пилюка на шафі,
У ній колись жили уявні друзі
Та й шафа була палацом…
…
Про що я ?
Ах так, про всесвіт…
Той ранок – ти якраз пішов…
Зітхання у замку залишив…
Дверима... бувай – стрімголов,
По сходам у плеєр – як завжди
По сходам і прямо в стіну..
Тепер може й знову я згодна
Призначити серцю ціну…
…
От так і буває зранку
Коли в келиху вже ностальгія...
Ну складно мені прикидатись…
У шафі жити невмію…

Изнанкой к тебе вывернусь…

Шарфиком на плечи…

Бедром об пояс…

Бредовые речи…

Голос в ухо – серёжкой,

Как банально – просто бижутерия?

А как же сердце в коробочку?

И вся твоя « высокая материя»?

Ну окей – давай о « высоком»,

Раз уж так мы с тобой – "близко"…

Я запила гранатовым соком,

Ты на чувства пролил виски…

Я напудриваю запахи вокзалов – духами

Ищу в конце начало…

Засыпаяпросыпаюсь под Земфиру…

Обещаю прочту Мураками…

Ведь ты же всегда о высоком…

А я так, словно гостья в холе,

Одежду в охапку и автостопом…

Нельзя же опоздать к ужину,

…

Строго одета в приличную улыбку,

Тебя рисую на своём столе кухонном…

Сегодня к ужину рыба -

Я буду подавать её в чёрном…

И друзья твои – для меня как треугольник

бермудский!

И я для них сумасшедшая…

И мы давно о друг друге мнение выбросили…

Они в мусор, а я глубоко в сердце…


И тошнит уже от твоих вздохов,

А поезда далеки от романтики,

И от писем устала - их стосы…

Я пошью из них себе мантию…

Я тебе же давно королева?!

Ну так что же ты? на колени!

А под троном пылиться дилемма

Так бывает – если налево…

Согласна: повороты неплохо…

Всегда напрямую скучно…

- ну зачем же тогда столько вздохов?

Раз петляем – давай беззвучно…

От любви ведь так просто оглохнуть.

А ещё ней легко отравиться…

Так и впрямь болезнью запахло…

Клинический выход – жениться…

Безнадёга…по венам …по трубам…

Капли вниз… к потолку…

Слёзы сверху… так давайте, ещё пускай молния…

Так бывает…

Если в зеркале утром – отражается дисгармония …

Ти хочеш сексу,
Ти ж коханець…
Ніяк не вдовольнишся тілом,
А я ховаю у обручці палець
Чи справді я цього хотіла?



А вдома на столі холодна кава
Очей відбитки на підлозі,
Чужа, усміхнена й лукава
Жду чоловіка на порозі….

Твою друзі подумали, що я божевільна,
Чи накурена…
Чи може п`яна..
А я просто ще досі не вільна,
від свого комплексу – безмежного мов океани…

Я для тебе давно уже гола,
скоро стану і не цікава
І піду собі зламана й квола,
…Ти хотів щоб ще і зухвала… !?

Так складав мене - наче пазли,
Перед друзями вихвалявся
та напевно не зауважив,
Що фатально в мені помилявся…

Я божевільна, накурена і п`яна
Ну навіщо тобі здалася…?

P.S.
Твоїм друзям скажу, з`їм тебе - всі шматки
А за пафосом глянуть нехай в смітники...

Від понеділка до суботи
Повзуть секунди
Чути спротив…
Таке нудне над нами небо,
Скропило снігом,
Нікотин - потреба!
Контрольний постріл,
Фрази биті…
Не бути…бути…
Чи забити?
Кохаюся у тому телефоні -
Там пів життя
А інша де частина?
Колишня я...
В екрані моргнУла світлина…
Від понеділка…
Губляться неділі
Питання, відповідь, зусилля…
Початок тижня – фраза з некролога…
…Замислилась…що я проситиму у Бога…

Не став мене більше на паузу
І так ми погрались з часом,
Всесвітнього тони пафосу
Торкнулися снів завчасно.

Не грайся мною у ігри,
Я точно не з пластиліну,
Переступаючи зухвало прірви
Ми ледь дійшли – а тут руїни…

Не викарбовуй на мені ноти,
У мене немає слуху…
Ховала я за пазуху клейноди
Тримаючи тебе за руку…

Не даруй мені більше мрії,
Безліч їх – вже нема де діти…
Адже знаєш, що я не умію
Так як ти – крізь сльози радіти…

З жасмином зелений чай,
Ледь тріснуте горнятко
І ллється сум із нього
краплями на стіл,
Я розташую блюдця по порядку,
Окраєць хліба
поділю навпів...
Сум постелю на підвіконні,
Позатуляю спогадами шпарки
І не помічу відбиток на скроні,
Рахую мов зірки - цигарки...
Такі тобі незвичні ритуали,
Для тебе чи для себе зачинаю?
Кохання простелила при порозі
...Облиш...
Дверей не зачиняю...

Я вириваю тебе із себе...
...Викорчовую...
Боляче колять руки
Бур`яни твоїх слів...
...Спогади знов засівають кохання...
Воно приймається...
Я навіть його не доглядаю...
...Проростає...
Я мрію тебе викоренити...
Та марно...
Ти - бур`ян...Моє серце - вдячний грунт...

Ти поруч мене наче стіни в домі,
А так хотілось щоб хоч клаптик неба…
Мені уже давно напівлюбові непотрібно,
Ну хоч би напівправду – ось що треба…
Я не ховаю очі – знаю винна,
Сама тебе зробила я стіною
Так боляче що я тепер повинна
Щоранку воювати зі собою!!!

Тебе немає – ти лиш дзеркала малюнок
Чи мрії фото, у альбомі вікон,
І довгожданий так раніше поцілунок,
І це "почесне"... – бути чоловіком…
Усе пусте – коли болить обманом
Любов – яка грозилася довіку…

Проводячи нікому непотрібні паралелі,
Я мріяла про те, що не збулося…
Немає в нас с тобою жодного подібного алеля
І ще дивніше звідки почуття взялося…

Я божеволіла коли тебе не знала,
Пророчила тебе собі
Чекала…
У хаос почуттів я поринала,
Відаючи себе тобі
Я оживала…

Плекаючи нікому не потрібні мрії,
Себе обманом калорійним годувала,
Тебе я для якоїсь істини зустріла?
Тебе я для якоїсь місії чекала...?

Шукаючи нікому не потрібні рими,
Пишу тобі листи, нечутним словом…
І всесвіт наш комусь такий незримий
Із мого ока скапав болем…

Я перестала молитись…
Ти віриш у Бога…?
Втомилося диво у мене з під серця
мені шепотіти про вічність…
Лиш пустка…
Так тихо в моєму житті як ніколи…
І ніби здавалося спокій це добре…
Та трішечки страшно, що з смертю межує…
Було - проминуло і спогадом стало,
В долоні залишилась тільки світлина
Коли мала все то було замало…
Я грішна…
Ти – Всесвіт, а я лиш людина…

Я не відкрию тобі таємницю
"Земного буття"...
І навіть не розкрию формулу "любові"...
Я краще віддам тобі рецепт "щастя"...
...Та ти не зможеш його приготувати,
Бо у тебе відсутній один компонент...
...Мрія...

Тиху тугу з неба,
Мені дощ дарує...
Я тебе не бачу...
і тебе не чую...
Тиху тугу зночі,
сон вплітає в коси
Я тебе забуду,
І заплачуть роси...
Тиша заспіває мені колискову,
Я тебе шукаю у безкраїм полі,
я тебе шукаю, і плекаю диво,
ще колись згадаю, як була щаслива...
Долю заклинаю щоб вела до тебе,
Я б усе віддала всі дарунки з неба...
Долю заклинаю - та вона омана
Ще колись згадаю, як була кохана...
Тиху тугу серця я тобі дарую...
Ще колись побачу...Ще колись почую...

Я бачила вчора ворону,
Вона була така як усі - тількі біла...
І тому її не приймала зграя...
Я дивилась на себе у дзеркало і думала:
"Чому існують білі ворони?!!!"

***
Смерть постукала в двері,
Зловіще і тихо...
Ворона на гілці всміхалась,
Лицемірно і байдуже...
Сльози починались у реальності
І губились десь у незвіданому...
А вітер обривав молодий весняний цвіт...
Як смерть обриває життя,
...Безжалісно....

О, як я не хочу тебе любити,
І дозволяти себе ліпити,
Подібною до тих придуманих красунь,
Які незнають справжніх почуттів,
Це ж калька - трафарет чужих життів...

Навіщо ти здираєш шкіру з серця,
Говорячи, що ти алмаз шліфуєш,
Обдумуючи форму для оправи?
І стелеш театральний чорний оксамит,
На брудну від обману сцену?

Людскі життя - ти ставиш у вітрини...
На розпродаж...
Напевне вже поставив і моє...
А сам у чорних окулярах ходиш,
Бо вже давно за безцінь - ти продав життя своє...

Яблуня палає
Вогненою драмою осені,
І рветься у сад...
Кровоточить небесна рана,
міняючи схід на осінній лад.

Сльози дощу сміються - сміхом пустим
Сльоз дошу - не бояться,
Вогняних лап осінніх пустель...

Тихо зриваються крики,
Мої?... Чи птахів?
А на деревах кольорові почуття,
Чорно - білих життів...

Осінь чиясь крокує,
Повз людські почуття,
Хоча на те вона і осінь...
...Невмолиме життя...

Жаль місяць мені,
Він брат перемін,
І нелегко йому з образою тою...
Сходить актор зі сцени,
Разом з чужою бідою...

Сходить король, крокує жебрак,
Пан, крадій і чарівний маг
Зігравши свою роль - неабияк...
Під оплески у котре побувавши в небесах.

Сходять зі сцени "святий" і грішний,
Йдуть опустивши очі,
Запах гри відчуваючи вічний,
Запах гри відчуваючи отчий.

Сходить поет, який щойно
Як метелик літав в небесах,
Сходить ангел падший
в якого пуста душа.

Сходять зі сцени ролі,
Жебраків, королів,калік
Грішних й святих ілюзій меншає з року в рік.

...Грим він знімає з обличчя
І мириться з зміною...
І знову актор починає,
Просто бути людиною.

Кафе без назви,
І кава без назви,
У всіх як людей -
"Класік" чи "Капучино"...
А тут...
І я без імені,
У темних окулярах,
Читаю газету:
" Допоможіть знайти людину,
безвісти пропала..."
Ось ти заходиш у кафе
Такий собі буденно сірий...
І почуття тримаєш у собі...
Колись ти був сміливий.
Без назви все наше життя,
Яке забудеться назавжди,
І твоє сильне почуття...
...Також без назви...

Вона знайшла в собі людину,
І налякалось відзеркалення душі,
Вона знайшла в собі дитину
Якій дорослі почуття чужі.

Вона шукала в свому серці весни,
А вноьму капали знов сірі ті дощі,
Вона шукала в собі сили знести
І мріяла почути те одне "прости"!

Вона серед людей шукала розуміння,
І серед сірості шукала кольорів,
Серед невдах шукала вміння,
А слухати її ніхто не захотів!

Вона знайшла в собі людину -
І посміхнулась відзеркаленню душа...
Вона знайшла в собі дитину
І врешті зрозуміла - що вона їй не чужа...

Я читала той роман,
Який хтось написав про нас...
І між рядків я бачила обман,
любов та муку водночас...

Дрижали мої руки від тих слів,
І мої очі теж здригались болем,
Все закінчилось так як ти схотів,
І крапку ти поставити, собі дозволив.

Перегортала я сторінки мов життя,
І так кортіло зазирнути в сам кінець,
Можливо я шукала твого каяття...
Або лише примирення двох люблячих сердець.

Остання крапка, все...Останнє слово...
І затуляє очі, море сліз...
Закрила книгу, прочитала: Автор "Доля"
...Все сталось саме так як ти схотів...

Минута тишины …
Молчанье…
Уймите шорох господа…
Ненужно вздохов и отчаяния,
Здесь просто умерла моя душа…

Ненужно громких слов…
Вы все сказали что смогли…
И неисполненным желаньем…
По вене… нежно провели…

Не прячьте взгляд,
И лживые улыбки,
Сбылись ваши заветные мечты…
А жизнь ее была настолько зыбкой…
Быть может в ее смерти вашей нет вины..

Быть может…?!

Ненужно слез…

Хотя… Если хотите плакать,
Лейте слезы,
смывая с сердца груз потерь…
Моя душа ушла,
Завянет на могиле Ваша роза…
Вы пред моей душой, захлопнули еще при жизни дверь…

Какая ночь над городом кружиться,
Какая ночь ложиться нам с тобою на ладонь,
Как синий снег под звездами искриться,
Как первый снег, который только тронь,
Вот только тронь – нарушишь сказку,
И ускользнет гармония с души,
И вдруг ты потеряешь ласку,
Прозрачной, дивной тишины…
Какая ночь ложиться нам с тобою на ладони,
Какая тишина вокруг…
И прекращаются вдруг все погони,
И замыкается порочный круг,
И только скрип…
Мороза – виртуоза,
Хрустальный звон – снежинок на глазах…
И это вроде и не слезы…
Но ведь печаль кружит в сердцах…
Какая ночь – объятья, поцелуи…
Какая ночь – фантазия мечты,
И только снега, льются струи…
И лишь уединение моей души…ֺ

Ты больше мне не повелитель
И твое слово не закон
Чужая мне твоя обитель
И сердца стук не в унисон

Ты больше мне не слово правды
Не истина в моей душе
Мне не нужна твоя награда
Все было раньше , но уже..

Ты больше мне не ангел не хранитель
Твой взгляд не нужен за спиною
Не ангел и не повелитель
Я постепенно становлюсь чужою

Ты был когда для меня знаменьем
Уроком, истиной, был всем
Ты был моим измученным спасеньем
И в сердце ветром перемен

Ты был в моей душе покоем
Был ураганом, тишиной
И я тебе cдавалась c боем
В тот миг когда ты был со мной

Ты больше мне не друг, не враг
И сложно мне назвать тебя своим
Какое слово может быть «пустяк»?
Или банальное «прости»...

Ты больше мне не объясненье
Запуталась во всем
Ты раньше был спасеньем
Решением проблем

Ты больше мне не дождь не ветер
И не закат над горизонтом
Ты больше для меня не светишь
Лучами призрачного солнца

Ты для меня не стал началом
Внезапно наступил конец
Я многое наверно обещала
И даже душу под венец…

Ты больше мне не повелитель
Я стану на колени пред собою
Покину я твою обитель
И заберу любовь с собою

Ты больше мне не повелитель
И твое слово не закон
Чужая мне твоя обитель
И сердца стук не в унисон
Я знаю ту другую правду
Что так всегда тебя страшит
Свободу я хочу в награду
Я так устала в клетке жить
Мне хочется глотка свободы
Без слов упрека, суеты,
Чтоб даром, прожитые годы
Не доводили до черты
Чтоб те слова, что мы сказали
Не превратились просто в звук
Чтоб все, о чем когда-то мы мечтали
Не доставляло нам сегодня мук
Ты больше для меня не идол
Я преклонятся, перестала
Мне хочется, чтоб ты увидел
Как я лечу, я ведь умею,
Раньше я летала…
Ты больше мне не ангел, не хранитель
Я следом не хочу идти
Мне хочется своей победы
Своих препятствий на пути
Ты больше для меня не слово
Произнесенное когда-то мной
И никогда мои уста не скажут снова
То слово что уводит за собой.
Ты больше для меня не правда
Ото лжи теперь нас сложно отличить
И это никакая не отрада
Без истины всю жизнь прожить
Ты больше для меня не чувство
Предательски молчит душа
И в сердце так до боли пусто
И между нами тишина…

В небе журавлик …
В небе журавлик…
Мне непонятно как так сложилось,
Я расставила сети и сама в них попала…
А несчастье как счастье,
Взяло и сбылось.
От него убегала,
От тебя убегала,
И к себе не пришла…
Ночь чертовски устала.
Я мечты собирала – как гербарий
По книгам…
А мечту не засушишь,
она ведь живая…
А она как журавлик,
только сломаны крылья…
Я тебе обещала,
Что я буду другая…
Мой гербарий на полке
Покроется пылью…

Я мечтала сбежать из психушки…
Сколько способов – столько жизней…
Я старалась быть смирной и тихой …
Но меня лишь усердней лечили…
Я пыталась поссориться с жизнью,
Чтоб в итоге с нею покончить...
Я так долго терпела мысли,
Ведь они в голове кровоточат…
Я искала какие - то смыслы,
И пыталась расставить точки…
Я кричала, что я нормальна,
Что нормальнее всех нормальных…
А по венам текла ошибка –
доказательство аномалий…
Я ждала у окна расcвета,
Ночь обманом меня пленила…
Я мечтала, что стану снова,
Улыбаться, что стану сильной…
Я метала, а они всё лечили…
Жизнь - психушка, куда я попала?
А по венам текут ошибки…
Ночь, улыбка как слёзы…
… Устала…

Я боль свою тебе на плечи
Сложила крыльями – лети…
Я позвонила в лунный вечер -
Чтоб попросить любви…

Я прошептала нежно слово,
В ответ молчала тишина,
Как бут-то тяжкие, оковы
На сердце бременем она…

Ты сон мой, с нежностью оберегая
Ложишься снегом на поля,
Не о тебе ли я мечтаю
Молитву тихо говоря…?

Я попросила сострадания…
Я так хотела тишины…
И чтоб исполнились желанья -
Желания, о которых нашептал мне ты…

Я попросила - Протяни мне руку…
Мне так хотелось от самой себя уйти…
И как не назови разлуку…
Она сравнима лишь со смертью на пути…


Я боль свою однажды назвала любовью
С тех пор меня болит душа.
Любовь к тебе смешала с болью…
Предательски дрожат глаза…

Я боль свою тебе на плечи
Сложила крыльями - лети…
Я позвонила в лунный вечер
Чтоб не столкнуться мне со смертью на пути…