О ти, найкращий із людей!
Хоча це, певно, неможливо,
Я серце вирву із грудей,
Щоб тільки ти зажив щасливо.
Щоб покохав ти саме ту,
Яка тебе безмежно любить,
І жодну не пролив сльозу
За тою, що серденько згубить.
У Бога ж прошу одного -
Щоб заховав моє кохання,
І не побачив ти того,
Хто пише зараз це зізнання.

Тебе змарали у багнюці,
Стоптали своїми ногами.
Шиплять, мов змії, та плюються
Весь час отруйними словами!
Чи вірять в тебе, Україно?
Чи поважають свою неньку?
Чи люблять твої добрі ниви?
Чи тільки крадуть потихеньку?!
Ти мов на дні тієї прірви,
З якої вийти неможливо,
Болить і крається серденько
Від думки: "Житимем щасливо?"
Я хочу в боротьбу вступити,
Чим тілки можу, навіть кров'ю
Твоє майбутнєє змінити
І врятувати твою долю!