Краків. я обов’язково сюди повернусь…
Вона рахувала хвилини до відправлення. Ні, навіть години. Залишалось 34, коли вона вперше про це подумала. Вона могла доторкнутися своєї мрії кінчиками пальців, відчути її аромат, який зовсім не змінився з минулого року.
Поїзд. Страшна спека ввечері, дуже холодно вранці. Все повторюється як мода. Знов теж саме. Контрабанда. Цигарки. Хіба що горілки не було. Дякую…
Пшемишль. Зовсім не змінився. Кантор на тому ж самому місці, ті ж склепи, ті ж самі люди. Дощ, який скінчився коли потяг прибував до другої платформи. Канапки на лавці, але вже на іншій. Ведмедика зранку ми так і не побачили.
Знов поїзд. Тепер до Кракова. Моє серце десь в потойбіччі, я ледве дихаю, машу руками відганяючи думки і шукаючи притулу для схову почуттів, які вилазять знов і знов, кожного 13 листопада і зараз. Зараз, коли я так близько від минулого, якого давно вже немає в реальному житті, а лише у моїх спогадах і стривожених думках. Але голова кружляє і ніц не допомагає. Це неможна викоренити. Це як шрам. Воно помре тоді, коли і я, а може навіть пізніше - коли він.
Колеса стукають, серце як у хворого. Але я не хвора, хіба що на втрати. Стукіт… Втрата сну. Доїхали занадто швидко, мабуть тому що це чекалося занадто довго. Я вмію терпіти. Я вмію слухати, але рідко розумію. Я чекаю невідомо на що. Дочекалась…
Гальмуємо. Я дивлюсь у вікно. Очі покриті плівкою. В кожному силуеті бачу, щось знайоме і схоже. Я не параноїк, я просто відчуваю наближення. Тепло. Стає аж спекотне від болю.
Практично дві години вільного часу. В очах стоять сльози, руки тремтять. Але я сильна, і я це знаю. Шумний перехід, де дуже людно, але нам туди не треба. Маленькими вузенькими вуличками ми ідемо, трошки поспішаємо. Пальці терпнуть від двоякого болю.
Місто… я обов’язково сюди повернусь і це буде якнайшвидше. Воно схопить мене своїми великими старими зубами, такими, які не має навіть місто Лева. Мене там вже нема. Я тут. І це повітря схоже, дихається схоже. Життя – це таємниця не лише Андруховича, а й Кракова. Міста біло-червоних прапорів, блакитного неба, яскравого тьмяного сонця. Міста, де вітер схиляється до тебе, ніжно притискаючи до своїх грудей втрачаючи свідомість. Місто квітів, пізнання і втрат. Вузенькою вуличкою виходимо до костьолу. Голуби піднімаючись в небо чекають на відповідь. Я задумуюсь, зажовуючи думки теплим повітрям і краківською запіканкою, яка має присмак життя. Життя іншого, ще незвіданого і тонкого. Світ від золотих зірок Мар’яцкого собору пробивається на поверхню і чіпляється за мозок в тупому сундуку, як на вулиці Михайлівській в Києві. Все минуло швидко, як і все приємне. Лавки, сік томатний і страшне хвилювання. Кожна спина, кожні очі вдаряють по голові мотлохом. Дивні погляди і справа зовсім не у відсутності берлінських малюків, а у зручних кедах натягнутих на справжні ноги, а не штучно проблемі з понтового пластиліну.
Місто… Зараз воно зовсім інше. Не таке як колись. Тоді воно було холодним і млявим. Я не думала, що воно зміниться саме так, чи то я стала такою. Холодне, зимне місто тоді вражало дивним світом серед льодового Вавелю, зараз це пролісок весни на старовинній галявині з бруківкою. Мене там нема, але я там була. В минулому житті я помирала біля смока понурившись в Віслу з головою. Вона покрила мою голову льодом, який тріскався маленькими шматочками розчиняючись в зеленій воді зимнього повітря під сірим плаксивим небом старого краю.
Тепер все по-іншому. Такого неба вже нема, хоча воно й досі плаче вночі розуміючи втрати минулого, облиті кров’ю мостові і смерті загублених людей. Для мене воно є світлим і гордівливим. Я занурююсь в червоних дахах інших днів, які лише нагадують грайливі нотки. Тут навіть сік має інший смак. Він гіркий і гострий, як моє світосприйняття. Я бачу птахів, які хочуть мені щось сказати. Це буде дуже тихо і ніхто крім мене не почує цього. Це почую я, почує моє волосся і мій голос, який буде низький і загублений в тумані.
Люди біжать хто куди. Деякі спацеруючи з цікавістю заглядають у зелені очі, підтягують шкарпетки і ідуть далі, а я лишаюсь сама на дерев’яній лавці відремонтованого Старого Ринку. Викидаю недопалки в залізний смітник і беру нову цигарку. Кожна інша. Кожна намальована в моїй свідомості різними олівцями. Ретельно перебираючи їх, я малюю історію. Історію свого власного життя. Історію свого народу. І історію тих, хто й досі є для мене дивиною.
Життя існує не лише в писемних згадках, а й Ягеллонському університеті, де за важкими кам’яними стінами мешкають духи науки і страждання під час сесій. Великі приміщення з залізними підсвічниками і гвинтовими сходами мають аромат запилившихся книг, в полутемній кімнаті, де трошки-трошки пробивається жовтий вогник. Все тихо. Нема алхіміків на разі.
Час минув… Широкими кроками ми ідемо назад, де нас нема. Спостерігаючи як цвітуть квіти на клумбі біля оперного театру, який такий схожий на той, який минулого року святкував річницю. Але я його вже не відчуваю, лише його могутні скульптури, які такі схожі. Я дивлюся і посміхаюсь.
Кроки. Тихі. Швидкі. Часу в обмаль, але на очах сльози нової втрати. Це місто, яке зчарувало з головою, захопило, вкрало свідомість замінивши на зовсім нову, але ще не знаю яку. Може вона буде краща за іншу. Хто зна? Ось через деякий час і побачимо, якщо він наступить. А куди він дінеться? Іншого бути не може.
Звичка. Потяг. Важкість у диханні, хтось казав, що якщо важко дихати, то ти дуже високо. Цікаво де? В якій сфері? В якому небі? В якому часі? Тримаю все в очах, вони завжди мене здавали, тому що це не варто бачити. А я вже бачу, що чогось нема, а щось є. Велике і тепле, як і це славетне місто мрій, спогадів, захоплень і таємниць і кожному костьолі, кнайпі і пабі за гальбою пива і запеканкою. Чекай і я буду, бо я обов’язково сюди повернусь і це буде якнайшвидше, бо я цього хочу.
Все буде, я буду і ти.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
4