Щороку швидші пори квітувань,
Але весна просториться без краю,
Бо тут зійшли ми, тут уперше впали,
Згадай – і море нами ожива.

Згадай – і світло руки покладе,
Озветься час – і глибина розтвердла,
Бо все довкола – проростання стебел,
Що в тихий рай непевного веде,

Бо всі потоки мертвої води
Тобі живити легко, ніби вперше:
Усе ж довкола снило безбережжям,
Лише поклич – і зацвітуть сади.

1-3.V.11

Ти ранньо сниш – така посмертна тиш! –
В обіймах білих кущаться віргани,
Та вже світліє першими дощами
Сльоза висока – і тремти, тремти:
На всі світи я викохав тебе,
На прірву сині, на далеку осінь
І на відліт над віком високосним,
На тихий сон? – але посмертна тиш,
Мій білий сну, як молодо ти сниш! –
Так молодо, як по раптовій рані,
Коли злетять і вибухнуть віргани.

Ти знаку зозулиного чекав –
Аж давні душі підпалили вечір –
І вже стоїш в осерді зграйних течій
На малоюних і старих вітрах.

Вони прийшли по золотім дощу,
Нічийні згуки в батьковій господі –
Вечірній сад у раннього на споді…

І раптом розпросторилось в очу:
Сяйнули дерева, немов зима,
Мов лебеденки на троянднім ставі
І світ минув, а сад тобі зоставив,
І спину зозулиного – нема!

Ти виходиш до літа – і поле тебе забуває,
розхвилить раптово
темнаво,
світло
і волошково – найглибше.
Розговієшся голосом,
розвеселишся голосом сяйно –
і не вистигнеш
о неперелітній порі…

Озирнешся й озернишся –
ген по гладіні озерній
заколоситься світлом –
на тиху ясну незабудь,
скоропадним вогнем у глибінь
блакитняву повернеш –
і під небом новим надвечори зацвітеш.

А під небом новим
сопілкує хлопчина з очима
як Бог –
сопілковими –
проминально-щемливі плачі призахідного саду…
Із надсади заплачеш –
і тиша
й незгасний цілунок –
очима
як Бог –
сопілковими
і прадавньо, і знову, і прісно –
загублюся в сюрчанні коників –
та й шукайте мене за піснею!

Чорні згуки роялю з вікна весняного –
нарозтіж!
Срібне-срібне пташа – у сильці білодзвонного неба.
Заворожуй мене, воріженьку ранковий!
А срібне пташа –
на одлеті –
ой леле!
У краю молодому вже палять пахучі суцвіття,
Дикі леви вгризаються світло-пресвітло –
ой леле!
Срібно-срібно над ними – лелека! –
як легко,
роялю мій білий!

А ви ж помирайте, холодні старці,
при багатті вечірнім! –
Як пахнуть суцвіття! –
Надвесінньої днини –
тіло – на волі!
А вище – тополі!
А серце –
на небесі…

… і золотяться світи…
І простирає до раю
день цей мотиви висот…

…одворожили сяйні водограї!
Грай вечорово,
заграй мене вволю,
стирай мене волею,
світлом стирай!

Вже – не шляхи – а – шляхами – стікаєш,
вже не торкаєшся – світлом торкаєш
небо й оселі, сади й очі твої,
звіку печальні…
Мінись і грай-но
кармінно-ручайно,
грай і течи-но
зграйно-причинно!
Серцем –
причально –
на кожнім вікні,
серцем – причально –
таж тільки до рання…
… і золотяться світи!

Тобі не йти. Цей синій-синій сад
Шепоче миродайну мову моря.
Голубки повертаються поволі
Зі снів далеких, із усіх надсад.

Заляже вечорова тиховодь –
І нас відносять переплески смерку,
Твоя краса озвучує пташину,
І не стиха, і не стихає спів…

Легенький пензель – ніби очерет –
Гойдає любі тіні наостанку.
Лілеї пахнуть синім-синім ранком.
Та вже новий голубкам сниться лет…

Ота ріка тебе не відпуска:
Пливеш у просинь і пливеш за просинь...
Зайшли дощі, затерпла перша осінь,
А золота рука тобі – легка.

Уже вода тобі – мов молода,
І плаче вечір німо, як останній,
І плаче вечір німо, ніби ранній,
І цвіркуни вмирають по садах.

Коли зведеться до небес ріка,
Ти в кожнім вітрі і в зірниці кожній –
Спізнав ти смерть не раз як усеможність,
І золота рука тобі – легка.

***
Повернувся жасмин до криниці на прузі веснянім.
Одсміялися дні, і загусла рясна тишина.
Ніби вперше цвітінням перейдеш у ніч перелітню,
Ніби вперше пташино впадеш ув очорнений сад.

Ти звільнився од пустища тіл золотих, ненатленних,
І не вчути віднині тобі молодої пори.
Темний крихкіт мелодій і криги ламке проростання –
Ніби вперше розчахнення вікон, і сад у вікні.

Цю надсаду нічну, де згубилися барви і крики
Із надсадою дня, де урвалася тиша і мла
Чорна сітка північного птаства сплітає, сплітає,
Доки хтось не впаде з небосхилу, а може, і за…

Ти прокричи проти ночі слова золоті,
теплі слова про любов, що не знатиме скону.
Жаром сльози золотої акація плаче,
жаром сльози золотої…

Час переходити ріки сумні і прекрасні,
час переходити ріки чи в них потонуть.
Кожне вже поле – то смеркнуча пісня про вирій.

Боже, краса наливає ущерть
– ніби смерть!

І все ж ти прокричи проти ночі слова золоті,
Теплі слова про любов, що не знатиме скону…

ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині

ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча

а вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі



Вечір В.Сильвестрова

надсадна крапля опромінить ніч
і сірка розтечеться над містами
янтарний блиск облич і потойбіч
в очах у тебе тепла мить вертання

коли в падінні забринять сади
коли пахне жасмином миродайно
коли по нас тужливу заведуть
а ми суцвіттям рук одвернем камінь
і злинемо у тихі вечори

в очах у тебе тепла мить вертання
і чистий плач і перший пагін світу
без нас не зазоріє на землі

29-30.01.09.

***
Прості слова у молодих очах.
Прості слова промінніш од нарцисів.

…В садку хлоп’ята бавляться в війну,
Голодні птахи – в шиби – аж до крові,
І прорости омели на зорі,
І бите скло – очей тобі не ранять…

Чому ж тоді такі прості слова
Вертаються очима молодими?

…Ти будував і біль, і вік, і гріх,
Ти марив андрогіном і камінням,
Тобі яріла з фуг і пасакалій
Холодна і ясна зоря світів.
Лягає попіл од пожеж і веж.
Не треба сліз, ні стовпчиків, ні згадки…

Всміхнись і ти очима весняними
Простим словам у молодих очах.

Ти знову повертаєшся в цей сад,
Немов на перше коло, мов додому, –
І знов мене засвітить незникомо
Криштальний голос, ніби листопад.

По водах, що спивають золотінь,
По водах, що спливають золотінню,
Криштальний голос, ніби листопад,
Холодну тишу співом животворить.

І вже палають пізні жирандолі.
І будуть сурми угризатись болем.
І стане День.
Але ще рано-рано,
Ще зацвітаю я і засвітаю
Од листопаду голосу твого.

*
Ти ідеш по могилах –
І сад зацвіта голосами
Тільки мов золотих
Не відчути не вчути німим
Буде камінь могильний і хрест біля року причастя
І усе тільки шлях до холодного схрону листків

Ти пройдеш по могилах
І скрізь порожнеча блазенств і страхів
Тільки знову і знову в очах
Ця ніби фреска із інших часів
Ця ніби повінь
Сонячні люди
Ідуть по воді
По бурштиновій…

*
Ти відпускаєш сонце навзахід
І внезабарі – пугачі – сонцями
І внезабарі – голоси – снігами
Але межа тебе іще триває
Прийми цей чистий раю відгомін
І засвіти од нього проминання
То й промінь упаде коли глибінь.

*
Урветься стежка
В нетрях винограду
І ти ступнеш у пагін злотогранний
У сонці надосіннім благовісту
Тобі дивитись у дніпрові очі
Обвивши вколо серця синь вітрів
Аж доки кров кінцем не зацукрить…

Стрепенеться – і тихо
над Храмом прадавнім лише –
слід золотого Дощу
Ти зацвітаєш до сутіні
в пізнім саду
Росяно-росяно

...що й водограй відструмів...

Все буде довго-довго вигасать,
І тільки вже коли по чорнобривцях,
Твій лик мені до білості проститься,
І западе яса.

Війне у ці пошерхлі вечори,
Війне у це померкле айстровиння
Тремтінням
білих-білих сопілок
З залісся снів, де морем дихать вільно,
де море диха вільно…

І ти збагнеш: твій жереб – даленіть
І знати, що ніколи не причалиш:
Є тільки море, мревом – береги –

Спливає твій високий Лоенгрін
Одним-один,
Лебедик не кричить, і далі –
далі –
Граалем…

Ти відлинеш у тишу – і світочі смерку запалиш.
Пізнім сонцем латаття забудуся, збудуся сном.
Метеління й леління хмарин. Порожнеча причалів.
Мертвоводдя печалі обернеться темним вином.
Буде питися боляче з чаші. Ти світич відпалиш.
Буде питись останньо, прощально, і ще, і іще,
Аж допоки не вип’єш останню краплину начала,
Не розійдуться кола, і не затерпне – дощем...

Тихий мій друг повертає до себе у місті далекім.
Марно шукатиму очі на вуличках древніх і марно
Листопадатиму вперше, щоб літо скінчилося швидше.
Стиха заходить остуда на всю золотінь вечорову,
Стиха слова несказанні упали у слово посліпле,
Стиха іти в порожнечу, і стиха, і ясно всміхатись –
Тихий мій друг повернувся до себе у місті далекім.

Ластів’ята літати вчаться,
І стихати вчаться світи.
О щемливе і просте щастя –
При високім вікні цвісти!

Все – поволі, за колом – коло
У неперелюбному сні.
Тільки голос, твій чистий голос –
Наче блискавка вдалині.

Пізні поля Єлисейські.
Світло зелене-зелене.
Коли?

Гілки гомонять водою.
Вода гомонить гілками.
Хто?

Тільки із ночі – сонце.
Тільки зі світу – вечір.
Як?

Зерно в пітьмі проростає.

І чисті сльози нізвідки.
І я раптово живий!

Святкова зала у лілеях осяйних –
Хай музика лунає світозора –
Нечутно засина, і плин старих канцон
В’ялить її, дарма що панства рясно.
Чи ж ми снимо у глибині віків?

Розкущується жар ясним суцвіттям.
Так тиховійно линуть маскаради,
Що їх веде весна! Та бронзовінням
Холодна зброя врізалася раптом
У жар суцвіть на мертвих килимах.
Чи й ми снимо у люстрі темних літ?

Чому ж не полуднево, чом вечірньо?
Чаклунством осмутніло світле свято.
Біляві коси обернулись черню –
І чарівниця плаче за коханим,
І юності не верне ворожбит.

О жаль за днем і присмерком летким!
Згадай молочні ночі над рікою…
Святкові світичі тремтливі та жалобні,
І музика прощально вибухає,
А в серці ворожбита жаль за днем.

Бузку надвечірній трунок –
І час вертати, вертати –
Бджоли, яблуні, небо
Позацвітали слізьми,

Чиясь лебедина пісня
Буде блукати, блукати –
Та й загубиться смерком,
Біло майне крильми,

В’язатимуть сітку тіні –
Впіймати і не впіймати –
Та й одміняться світлом,
Де проскрипіло дверми –

За піснею – легко й летко –
До хати, білої хати…
Синню поле востаннє
Лагідно обійми!

Цвіте різдвяник. А Різдва нема.
Тебе нема - і я сивію стиха.
А інші прийдуть, нанесуть снігів.
І тільки в тебе очі благовісні.

У цім саду і зграйнім, і страшнім
Нам випало любити до страждання
Вечірній чар одмерлих кольорів
І звуки відбування прижиттєві.

У відбуванні стільки відбувань!
І вже межею - білий цвіт магнолій,
І вже відлунням тихої любові
Упала перша крапля дощова...

За тією горою скінчиться шлях,
Де на кожній смереці кров,
Та мертвотні сніги впадуть, наче тля,
Западеться на тишу крок.

Не Орфеєм зійдеш ти у гору ту,
Евридиці й Голгофі чужий,
Споночіє зимно у пустоту,
Сповеніє час на межі.

За тією горою скінчиться світ –
Лиш од зір війне красотінь.
Проклянеш і раз, і тричі цей вік
І сирцеву вселенську тлінь.

Проклянеш і впадеш на мертвотну біль,
Там, де ранні йшли та зійшли,
Припадеш сердечно на гострий біль
До засніженої землі.

Припадеш любовно, що й немовля, –
Аж озерняться небеса,
І розкущиться обрій, і вже – здаля –
Височезний трояндний сад.

Назаряюсь любов'ю перших очей,
Як промінно сяйне з-за віт…
І посніжно тиша мені рече:
“За блакиттю постане світ”.

Прощання червня – ластів'ячим скриком –
На сиві пасма стомлених садів.
І вже – не боляче, не зле й не гірко
Ступати у його ясні сліди.

Ще сонце німбом на очах коханих,
Та щось із нас іде у просторінь,
І в світлі тоне і у тінях тане
І нами й липнем стане на зорі.

Синіє тиша краю дорогого.
Прозорішають смуток і слова –
Горить по нас жасминова дорога
І тепла пісня в травах визріва…

Коли відпломеніло,
І стихли голуби,
Приплив у слові білім,
А очі – голубі…

Не бачила, світліла –
І відгула гроза,
А він їй біле тіло
Зірками пов'язав.

Бриніли чисті сльози,
І зір був повен зір,
А десь ішли морози
По вранішній росі…

Ще зірочку, ще линву,
Отак, отак – і рай!
– Коханий, я щаслива!
– Кохана, помирай!

І прийде вечір місячних сонат
Дитячим болем самітних ночей,
Високим страхом світлого надзим’я,
І ти здригнешся, ставши світлотінню
На сірих мурах, і перетечеш
Легкою цівкою у гирло річки,
Якій межею стало джерело,
І не пребуде більше задзеркаль,
Проступить сіль нестерпним шумовинням
І чорнотою дна пообростає –
Тут, мінячись, не старіє земля,
Промінячись, темнота не минає,
Весільне не загоїться цвітіння –
І з ночі згірклих місячних сонат
Ти видибаєш молодим промінням
Від саду й до останньої сурми.

стихли погрози апокаліпсису –
і від плачу просвітліло погроззя
першим кривавим квітом півоній
прощено землю.

Веслує вечір на вишнім плесі –
Як біло скрізь!
Веслує тиша на синім плесі –
І – сліз! І – сліз!
Згубились ниті,
Вклонились тіні,
Лягла краса,
І світле древо в мені зростила
Ясна сльоза.

Зазолотіла вечірня тиша –
І спів росте,
Зазолотіли вечірні сльози –
І вже плоди,
Плоди весільні,
ще й молодильні,
Їм намовлять
На світлім древі – не чистим словом –
А – немовлям!