Скорботно, впевнено і емоційно

Писатиму, бо є та мить.

Не знаю, чи тепер доцільно

Сказати вам, що ще болить.



Іти від вас, та якнайдалі.

Тому, що хочеться знайти

Жагу, невтоплену в печалі

І так, не впавши, не дійти.

Сказав хтось: "Засумні вірші,

Тож треба про веселе написати"

Але ж ідуть їх витоки з душі,

А звідки в ній ті радощі черпати?



Я можу на лице щодня

Щасливу маску надягати.

Інакша є поезія моя.

Вона, на жаль, не навчена брехати.

Усе пройшло, нічого не лишилось,

Лиш пам'ять в серці і пекучий біль.

Усе пройшло, у бездні загубилось.

І старі фото вже поїла міль.



Але навіщо ж треба пам’ятати

Все те, що завдає страждань?

Болючі рани зачіпати

І потім кожну ніч не спати,

І задихатись від ридань?



Я спробую про все забути.

Лишилося ще трохи – лиш життя.

І слід його прожити чи хоча б пробути…

А ти – це доля, жаль лиш – не моя

Мені не треба у руках синиці,

Я створена для іншої мети.

Я обрію свого відсунула границю,

Та так далеко, що і не дійти.



Я не чекаю милості від долі.

Я звикла все в житті робить сама.

Нехай неспішно і нехай поволі,

А я дійду до переможного кінця.



Можливо аж на фінішній прямій,

Коли залишиться вже зовсім мало,

Дивитсь буду в небо - там же мій

Такий далекий і омріяний журавлик.

Його знайшла, коли і не шукала,

Коли був інший знайдений давно.

Побачила, повірила, впізнала.

В ті дні ще осінь стукала в вікно.



Казав мій розум: «Зачекай, зажди!

Можливо пройде. Може перестане».

А серце закричало: «Ні, прошу, впусти!

Я так втомилось бути не коханим!»



І іншим кольором забарвилися вірші.

І вже інакшими всі строфи стали.

А значить це, що в серці уже інший.

А значить, я про нього написала.

Так ніжно осінь дихає сумнівністю...

І свіжі краплі на вікні ваблять прозорою чарівністю.

Але чому ж мої думки мене вражають примітивністю?

А хмарне небо день у день так очі сліпить безнадійністю?



От знову ніч я вип*ю в тихій одинокості.

Чом не скінчається вона, коли я вже у надприродності?

На дні лишається ще крапля давно прогірклої солодкості.

І знову вкрию я себе, обпікшись ковдрою холодності...

Притиснуся обличчям до вікна...

Холодне скло мене не пустить далі.

Прозорість його, мов незрима стіна,

Непохитність його, наче грати зі сталі.



Думками я знаходжусь в невагомості.

Ось на папір лягають строки нові.

Ще один вірш - потік свідомий несвідомості.

Ще один атом від молекули любові.

Серед нічних тонів мене ніхто не бачить...

Але й не треба. Я цього й хотіла.

Моя присутність тут нічого вже не значить.

Втікаючи від всіх далеко я забігла.



Є я. Є світ. Мене нема у ньому.

А я в душі замкнулася у себе.

Хотіла з неї я вернутися додому,

Та вдома світ, а він мені не треба.



І я також вже не потрібна світу.

А ми ж із ним колись були на "ти".

Але за "ти" багато треба заплатити,

А він того не вміє берегти.



Отак тепер: є світ, є я. Тепер ми з ним нарізно.

Може характерами не зійшлись.

Я не шкодую - шкодувати пізно.

Занадто ми назавжди розійшлись...