Ти не сказала „Ні!”,- і це прекрасно,
Надія все ж таки останньою вмирає.
На мить відчув я, що існує щастя,
А що воно таке, мало хто знає..
Я знов щасливий,- Так, я знов кохаю,
Давно я цього вже не відчував.
Про що ти думаєш, цього я не знаю,
Та нічого б не змінилось, якби й знав.
Я вірю, що ми будемо разом
І тільки смерть єдина нас розлучить,
Й я буду радий, якщо одного разу
Ти скажеш „Так!”,- О, як це милозвучно!

Ах, сколько у меня вопросов к Богу:
Почему так жизни коротка дорога?
Зачем живу я? Зачем живешь ты?
Зачем не суждено жизнь вместе провести?
Почему мы живем, но должны умереть?
Почему же наша жизнь не обходится без бед?
Почему все в жизни строится на лжи?
Для чего живут на свете подлецы?
Почему в сей жизни, безгрешных нет людей?
И почему же в ней нет семи смертей?
Для чего вся эта земная суета?
Почему же все-таки жизнь у нас одна?
На эти вопросы я не нахожу ответа,
А может, я найду их на том, другом свете.
Вот почему иногда я хочу умереть,
Чтоб на все вопросы я мог найти ответ.

Господи! Как сегодня жить прикажешь:
Изволишь плакать иль смеятся,
Неужели не подскажешь,
Что нужно в жизни нам для счастья.
Ты правишь миром, правишь нами,
Ты царь небесный, царь людей.
Так почему же мы не знаем,
Что значит счастье в жизни сей.
Мы живем, тебе кланяясь,
Й не знаем сами, для чего.
Й мы в жизни сей не понимаем:
Что счастья нету, нет его…
А ты, наверно, счастлив там,
Смеешься с глупых ты людей.
Ты обещаешь небеса,
Но в жизни нет для них дверей.
Небесные врата – врата спасенья,
Ты их вымыслил наверно, -
Не видели их к сожаленью,
Их не увидят й те, кто верны.
Ты создал жизнь, зачем все это?
Ты б лучше подал сюда рай.
Ведь счастья небыло и нету,
А нам: живи, иль погибай.
И мы живем, - не погибаем,
И что-то шепчем невпопад.
И ничего не понимая,
Все верим мы и в рай, и в ад.
А ты все беды вымышляешь:
Там землетрус, а здесь потоп…
И до сих пор не понимаешь,
Как погубить же людской род.
А мы живучи оказались,
И умные, тебе на зло,
Мы даже в жизни попытались
Творить одно только добро.
Но это в нас не получилось,
И зло в сей жизни продолжает жить,
Еще скажи, зачем так сотворилось,
Что ты людей всех научил любить.
Ты видишь, что любовь приносит лишь страданье,
Но люди все равно не могут жить без чувства,
А ты не оправдал любое ожиданье,
И гибнут люди за любовь в имя искусства.
Ну а зачем нам в жизни эти беды,
Зачем людей ты в жизни ненавидишь,
Задумывался ль ты хоть раз над этим,
Й тебя возненавидят люди, вот увидишь.
Так подари ты людям в жизни счастье,
Чтоб я не продолжал вот этого стиха,
И ты наверно будешь там смеятся,
Но никого нет в жизни без греха.

Ти хочеш згоріти у мокрім полум’ї,
І хочеш утнути ти щось неможливе,
Для тебе дурні всі, й водночас всі мудрі,
Й життя то є радісне, то зовсім жахливе.
Ти хочеш, щоб сонце зійшло серед ночі,
Ти хочеш, щоб гори пливли в океані,
Ти хочеш назавжди забути ті очі,
Забути усе... і як ви кохали...
Та сам розумієш, що це неможливо,
І хочеш ти вмерти, та смерть ще далеко,
Й життя твоє радісне, і знову жахливе,
Бо з серця щось зтерти – це зовсім нелегко.

Сонце сходить, потім знов заходить,
Воно ніби з нами в піжмурки грає.
За днем одразу нічка приходить,
І джерело виблискує блакитним водограєм.
І знову сонце хмарина заступила,
І капає дощ на перехожих,
Він нам показує, що він є також сила,
Що може день хороший зробити він негожим.
У цім житті природа є всесильна,
І все чомусь залежить тут від неї:
Буде мороз – то буде нам всім зимно,
Й змінити це не зможуть навіть феї.

Пролетіло літо, як колись весна,
Знову лист кружляє, як сніг в зимі кружля.
Час летить невпинно, - на душі печаль,
З кожним днем старієм і не помічаєм.
Весна, літо, осінь... потім і зима,
Нема часу жити, радості нема.
Все воно то так, але є й інакше:
Мрієм ми, що все зміниться на краще.
Що знову прийде осінь, принесе нам радість
Й хоч на мить забудем про свою ненависть,
Кажуть, осінь – пора смутку, але це неправда,
Це пора для роздумів, пора для кохання.

Осінь... Ніжна і безмежна.
Чомусь вона навіює надії.
І як би там не було, а не можна,
Прожити все життя без мрії.
Бо мрія – це і є весь сенс життя,
Вона і є його основа,
Ось чому потрібно взяти в майбуття,
Все те, що є у мріях, те, що нове.
Бо мріючи – ми віримо і любим,
Й купаємось в безмежностях надії.
І все ж таки найбільш в житті ми губим,
Все те, що полонило наші мрії.

Я сам себе роблю, підношу своє ім"я
До тих імен, що знані у світах.
Я є світилом, а не чиєюсь тінню
І своє щастя держу в своїх руках.
Мене поетом часто називають,-
Вони праві, я сам це зрозумів,
Але не знатимуть вони як і не знають,
Що цим поетом я сам себе зробив.
Що я не раз на тих шматках паперу
Дрібними буквами творив своє життя...
Й воно пройде! Одне, що не заберу:
Мої вірші - їм світить майбуття.
Тому, мій друже, коли ти їх читаєш,
То не цурайся істини, що в них,
Ти сторінки мого життя гортаєш,
В твоїх руках одна з найбільших книг.
Свої вірші я посилаю у майбутнє,
Мов естафету, що йде до поколінь,
Що головне в моїх віршах і незабутнє
Це світла правда, гіркіша за полин.
Цій світлій правді в житті ти й підкоряйся,
Хоч це не заповідь та з нею ти живи,
Ніколи правди у житті ти не цурайся,-
Про це й говорять усі мої вірші.