Ярій, душе,
Ярій, а не ридай.
В. Стус

Довкола твого імені – чутки,
Терзають душу чесного поета.
Комусь дорогу перебіг-таки,
Що й мертвого кусає ще підлота.
Комусь мізерному таки не угодив,
(Мабуть, й не вчився ти цього робити.)
То ж скубають понині залюбки,
Бо здачі їм вже не даси, поете.
Мізерія ота завжди була в житті,
Що боляче уміла лиш кусати –
Нема, щоб в скруті чим допомогти,
А й мертвим вигребуть сміття із хати.
Колись і Стуса заживо вгребли
Заздрістю в землю вороги лукаві,
А нині, бач, «Героя» вже дали,
Він з почестю поповнив славні лави.
За Україну, Юрку, за народ і честь
Ти постраждав, попри усі обмови,
Колись й тебе згадають так, як єсть
І був яким ти у житті-любові.
Та земляки ж бо пам’ять бережуть
(Чи ж хто за них тебе ще краще знає?!),
В їх пам’яті й любові – вища суть.
Хай кістка в горло тим, хто тебе лає!
Як міг, так жив, може, й не без гріха,
Не товстосум і не лакуз лукавий.
Борець за правду й честь – доля ж лиха
Сина народу в України вкрала.
Та в пам’яті людей лишився світлим ти,
Як не старається олжа чорнити нині,
Маєтків не здобув, сина не доростив,
Але служив душею Україні.
07.2006 р. м. Житомир

Горіла свіча життя,
Відсвітом сонця горіла –
Щербатая доля митця
Плитою гранітною сіла.
Здрастуй, Юрку, це ми,
Твої літстудійці, друзі,
Летіли до тебе крильми,
Сумуємо по тобі дуже.
Тобі б півстоліття було,
А ти так пішов зарані,
Відняте життя спливло
Сивим туманом раннім.
До ніг твоїх квітів сум
І шелест трави шовковий,
І свічка, запалена знов,
Озвучене мертве слово.
Тече швидкоплинний час,
Звучать твої вірші щирі.
Ти в слові живий для нас,
Тут юні зійшлись й посивілі.
Свіча не згасає, горить —
То душа твоя поруч із нами.
Єднання духовного мить
Шелестом трав ланами.
2.07.2006 р. м. Житомир

Давайте дивуватись ясним зорям
І тихим водам – літо чи зима...
В.Малишко

Дивуюсь зорям і пречистим водам,
Срібного місяця ясному янтарю,
Сніжинок білих легким хороводам,
Що колисають в мареві зорю.

Дивуюсь яблуні, що в заморозок квітне,
Дивуюсь житу, що гойда волошки синь,
Тонким стебелечком киває всім привітно,
Дивуюсь, як росте у когось син.

Дивуюсь квітці, що не мокне в росах,
Не ронить сльози зливі всупереч.
Дивуюсь жінці з сивиною в косах,
Що не скидає тягару з тендітних плеч.

Дивуюсь птахам, що в небеснім хорі
Свою мелодію незмінно бережуть,
Вклоняюсь людям, що в найбільшім горі
Шукають вихід, а не плачуть чи клянуть.

Хвала життю, яке дано від Бога,
Його ціна найвища над усе.
Дивуюсь людствові, що попри осторогу
Не доброти, а більше зла несе.

Салют, Поезіє, я вічний твій боржник –
Свої найкращі вірші ще не склала.
Ти мій найкращий світлий чарівник,
Гарячих слів признання буде мало.

Салют, Поезіє! Я голову схилю
Перед твоєю величчю і шармом!
За тебе Бога я довік молю
І вірю в щастячко своє примарне.

Салют, Поезіє! Дай силу до життя,
Щоб перед буднями я низько не схилялась –
Несла велике свято в майбуття,
Прости мені, якщо десь помилялась.

Дві Лесі в своїм серці зберігаю,
Дві пам’яті, як чисте джерело.
Одну – «духовна матір» називаю,
А друга – лютий біль мій і тепло.
Одна у світ поезії іскринку
Вкресала змалечку – то Леся Українка –
Мені на щастя й доленьку дала,
А друга – донька в її честь мала.
Як зринула в веселках весна люба,
Доніна шістнадцята весна –
У сиру землю заховала згуба,
Щоби вербичкою до мене знов прийшла.
Чи мавкою в зеленому уборі,
Русалкою у повені травневих трав,
Чи пташкою, що так співа надворі,
Гніздечко в’є серед кущів, отав.
Чорнява, у вінку із деревію,
Босоніж по барвінках, споришах
Прийде у снах і я її зігрію
Любов’ю серця у своїх віршах.
Від долі ще нікуди не втікав
Ні повелитель гордий, ані простолюдин.
І не втекли дві Лесі поміж трав
Від непогідних днів чи від свого Іуди.

Жасміну кущ розрісся біля хати,
Духмяно пахне – бджолам білий рай.
Його також садила моя мати,
Щоб кликав завше у наш милий край.

Сюди вертають всі мої дороги,
Затишком манить літняя теплінь.
Білявий кущ жасмину край порога
Мені привітно каже: “Відпочинь!

Спочинь в моїй тіні, бджола моторна.
Послухай, як звучить бджолиний хор.
Вдихни мій запах ніжно-неповторний,
Думкам дай лад, душу звільни від шор.”