І що ж робити мені, поки ти п*єш зелений холодний чай розмов телефонних. Поки ти вертишся на гачку минулого часу. Поки ти риєшся в бардачку в пошуках мапи місцевості, мовляв "Де ми?" - "Та краще і не питай." Ліпше скажи, що робити мені без твого плеча?
Де ж мені бути, поки ти, мій безіменний герой, обводиш себе межою, за яку не ступить жоден живий. Поки лункою тишею чується, як важко крокує Вій. І ти примружуєш очі, знаючи, що не винесеш цього бою. Де ж мені бути, якщо не бути з тобою?
Як же мені тоді жити, поки ти тепла у собі не чуєш... Накриваєш кригою квіти, ночуєш в своїй зимі. Споглядаєш без мене зорі, топиш світанок в вині, прислухаючись,як липневий ранок в віконце скребе... Як же мені тоді жити,якщо не для тебе?

Вечір, завчений з часом напам'ять, рвані рядки диктує.
Знаєш, мені вже зовсім не страшно, що не почую...
Так безнадійно ніжність застигла, стеля стала скляною.
Вітер в квартирку винесе пам' ять...
Ліжко не пахне тобою...

І жоден нізащо вже не згадає тих вулиць старих лабіринти. Там випито більше було ніж, прожито.
Втім, я не бачу різниці... Її немає, як і немає сенсу гострити слова, заряджати патрони у фрази, вчитися нападати.
Мої метастази у серці - Твої пусті телеграми.
Життя, як яйце-райце покотилося від удару
твого мишиного хвоста, впало і розлетілося. На дві частини. "До" і "Після". А я залишилася
десь посередені, десь на вістрі.

Запах ароматичних паличок, сердечних крапель, відчаю, втоми. Це моя (Твоя?) особиста кома. Я думала, що поставила крапку, а виявилося знову кому.
Це не божевілля - просто паскудний місяць. Зв'язок зі світом за допомогою фраз: "Боже, ну дай мені сили прожити цей день!"
чи "Чорт би побрав безсоння цієї ночі!"
В коланках джаз, щоб без сліз на цей раз, і без зайвих образ на Бога, чи долю. Я поволі дишу і живу я також по_волі.

P.S. І мине іще один день, і під вечір так само
я кричатиму знов у подушку: "Оdi et amo!"