ворог мій
із явними ознаками дворушності
дводушності
Протей і Прометей в одній особі
конформіст
плазун
The King of Lie
душа моя
білий птах із чорною ознакою
трагедія спокою
тиха
як глибокий колодязь
і звабна до чортиків
слизька як змія істота
з напрочуд теплим оскалом
блідого місяця
сумовита сага
яка прагне загибелі
і ніколи не закінчиться
моє alter ego
народжене в один зі святих днів
в якусь п’ятницю
в страсну п’ятницю
в чортову п’ятницю

"Ось вона, твоя мрія,
Якась хворобливо синя…"
(С. Жадан)

лажоїди недотепи
садомазохісти
здирники лицеміри
грошолюби страстотерпці
придурки божевільні
маразматики
паралітики з блискучими очима
слабаки самогубці
свинота голота
стадо яке йде під ніж
а ти їм добрим хотів бути
а ти їм лікарем хотів бути
нечисленні твої
відвертаються від твого погляду
ніхто тут тобі не поможе
ніякий лікар
нечисленні твої змовники
жменька попелу розсипаного
поети невдахи візіонери
як не слабодухі
то точно іноземці
бути санітаром такого суспільства
яке хоче пожерти або бути жертвою
навіщо ти господи
створив мене вовком
ти, добрий!

“Разів сто ієрогліф „велике”
написав я на піску –
і смерть відступила.”
(Приблизно Такубоку)

уже два тижні
я блукаю по пустелі
в якій ніколи не заходить чорне сонце
безпричинної агресії
і ночами сниться сатана
що до мене добрався

але я вирулю
я знаю що вирулю
в котрийсь із правильних боків
бо позавчора я бачила вершину
уві сні
а місяць тому
до мене прийшов міраж
глибокої чорної води
і то були добрі знаки

з боєм я здобула
трохи трофейної величі
і дорогу в пісках
складну як лабіринт або ієрогліф
але піддатливу для мене
і моя смерть відступить
і опустить кігті
зустрівши силу моїх очей
бо в індивіді є велич
якої їй не збагнути
смерть є причиною майбутнього життя
не більше

опа-опа
щось цікаве
людину б’ють

заводіяка з компанії
точно ніж за халявою
орудує звичними кулаками
і зваливши на землю
невдячної сили противника
добиває гадами під ребра
здається не гадаючи
взяти його живим

решта
прикинувши розмір ставки
спостерігає як воно складеться
бійцівський клуб для переможців
нема тут місця слабким
і ніхто не скаже satis

вони надто зайняті
підрахунком ударів
туманний погляд жертви
ламається об м’язи
тому що мовчить
а вуха у них несправжні

це не твій день малий
це твій направду чорний день
тому хто не має сили
за себе постояти
краще було не народитись

волію обірвати на цьому місці
щоб не дійти до середини партії

коли настав кінець
хтось таки пожалів
і приніс квіти на могилу
за ним одразу побігла юрба
з вінками
вони довго стояли під тихими зорями

монстри
вилазять із дір
натягненого витонклого простору
виїдають очі найслабшим

жодної хвилини без свавілля
крик у парку
чи то крик насолоди
чи то болю
хтось плакав
напевно йому було боляче
хтось реготався
напевно з того самого приводу
місто вже само не знає чого хоче
сліпому не зарадиш
головне не нарватися
тут сила право

монстри
чалапають по брудних вулицях
і жеруть зорі змішані з морозивом
викрадають дівчат
з-перед порогів
над усім світиться
червоний усміх Марса

обережно
місто
напружене до останнього нерва
місто
яке може вибухнути
коли кинути недопалок

він дав мені біль
щоб біль болів
і роз’їдав душу
як вапно
до крові

він мав рацію даючи мені біль
він мав рацію бо
тим більша цінність
жити в світі який петляє
немов американські гірки
між відчаєм і блаженством

маленький прообраз пекла
на моїй землі
жорстокій і світлій
через те
що без крайнощів не вміє бути
і в моїх легенях
просочених димом
гірких цигарок

господи дай мені сил
не зненавидіти цей світ
і людей у ньому

моя нинішня молитва
проста як мугикання пісні
на руїнах міста

природна як вітер
без кінця й початку
що протягло голосить
над голим степом

як лепет усміхненого божевільного
щира
і глибока як ніч на полюсі
і думки як зірки
не вирвуться
з зачарованого кола

всеосяжна
як затиснений в устах крик

я дряпалась туди всім тілом
тиснучись до каменю й колючок
добрий був шлях на вершину
з небезпеками і втомою
що осідала в тілі як гиря
а я долала її опір
вершини і власної втоми
ми брали її грубо як ворога
хоча ворог лишався внизу
і називався ентропія

а вже нагорі
я глянула по боках
і побачила симфонію в золотому
з блакитною облямівкою неба
там унизу полишались дрібні верхи
і зовсім крихітні села
і схил порослий ялівцем та чорницями
і темний сплутаний ліс
а зі мною було холодне свіже повітря
камінь і величезне мудре небо

тепер не знаю
що робити з цією красою
бо йшла на вершину
щоб тобі про все побачене розказати
думаю собі сьогодні
а для кого ж?
постійне питання
бо якщо мова про мене
то я потішилася п’ять хвилин
і покотилася вниз

тоді зрозуміла
що не люблю тебе

і ще зрозуміла
всю наївність
донкіхотської спроби
перескочити в нове життя
як заєць що заплутує сліди

зрозуміла
що не люблю тебе
що це слово для мене ваги позбулось

що потребую тебе
як води
як повітря

того вечора
коли я повернулася
в старий свій район
майже на те саме місце
йдучи по вулиці
відчула що мимоволі плачу

я що на похороні батьковому
не плакала

не оточений ти для мене жодним ореолом
звичайний хлопець як інші

з першого погляду не впав мені в вічі
допіру як озвався
мимоволі почала прислухатися

спочатку думала ти високий
справді вище середнього
але врешті нічого особливого

і обличчя типове
в міру правильне
в міру з огріхами

і твої руки
постійно подряпані
від близького знайомства з технікою
що потребує ремонту

і твої сонцезахисні окуляри
які роблять тебе схожим на гопніка
хоча за великим рахунком ти ним не є

в одязі й зачісці взагалі нічого цікавого
ну хоч би щось тобі неформальне
правда різну атрибутику носиш
але більше задля понтів

звичайні ознаки
пізнала б тебе за ними з-між тисяч

на серці лежить усе порожнеча й порожнеча
напевно це доля
а все не можу змиритись

усе народилося з порожнечі
так тепер розумію
усе між нами було порожнім
розминкою розуму

ніяких якісних змін

тоді за горнятком кави ти сказав
що її не існує

перша зустріч інтригуюча як кава без цукру
остання зустріч просто гірка як кава без цукру

а ти ж говорив а ти ж обіцяв
навіщо я недомовляла навіщо не пояснила
даремно ти сказав що це добре

химерний роман
любов-порожнеча
любов – порожнеча
дірка в бублику мого всесвіту
наповнена неіснуючим