Можна писати
Про себе
Пальцями по руках
Можна писати
Як небо
Зливою злизує дах

Можна писати
На стелі
Очима водити танки
Також про те,
Як в пустелі
Захлинулись водою піски

Можна за вітром писати
А можна,
щоб вітер в лице
Цим можна займатись
А можна писати про це

Можна писати
Для нього
Звісно, якщо він захоче
Не можна писати такого:
У спину і поза очі.

І я серед них, – так сталось
Хтось натиснув мабуть не там
І по блату ця стать дісталась
Найкращим, але не вам.

Небезгрішна як всі, бо знаю
Раз вкусила, то що вже кінець?
Я ребро, що його ти не маєш
А як маєш – то бігом під вінець!

Кого ховають чорні дзеркала:
Пожовклі лиця в облямівках часу?
Незмінними лишаються слова,
Яких чомусь не чуємо ми вчасно.

Нема опор, фундаментів, основ,
Змертвілі рештки й попіл під ногами
Може й чекав хтось, та давно пішов
І лиш слова зостались поміж нами.

Кого ховають чорні дзеркала:
Пожовклі лиця в облямівках часу?
Незмінними лишаються слова,
Яких чомусь не чуємо ми вчасно.

Нема опор, фундаментів, основ,
Змертвілі рештки й попіл під ногами
Може й чекав хтось, та давно пішов
І лиш слова зостались поміж нами.

Inutilis quaestio solvitur silentio

Куди вказує стрілка годинника
І коли вона за, коли проти
І хто знає невпинно як
Старіють пожовклі банкноти
Кому білим ввижається світ
А червень здається червоним
Кому здати байдужості звіт
І як знати хто буде черговим?
Нащо сяйвом торгують зірки
І чи скоро сходитимуть сходи
Хто в озоні зашиє дірки
І хто прийме пологи в природи
Хто придумав питальні слова
І у кого все можна спитати
Може б нашою слава була...
Та не здатні ми відповідь дати

Вже не людина,
Тільки маска
І як, панове, ваша ласка
На оплески ви не скупіться
І для проформи подивіться
Усю виставу до кінця:
Вона коротка, як життя.

Вірш то ключ від моїх дверей
На шиї, мов нагрудний значок
Тепер не відводьте від нього очей
А я від дверей, де відсутній замок.

Вірш – кінцева зупинка в означенні пі
Всі коми танцюють довкола нуля
Три крапки далеко, в самому кінці
А нуль на табло, значить я нічия.

Вірш то заперечення власної смерті
Цитата дзвінка, баньката, потішна
До сказали б ви “надто відверто”
Після – “покаялась, як і всі – грішна”

Вірш то шпалера на моїй стіні
Пожовкла як преса від вчорашніх сенсацій
Жовтодзьобий поет помер у мені
Не зніс тягаря троянд жовтих овацій.

Вірш то розмова мене із собою
На “ти” чи на “ви”, мені не звикати
Чи буде осіб дійових колись троє
Хто хоче запасним/зайвим стати?

Вірш то спосіб спілкування зі світом
Світлом знання чи темнотою під’їздів незнання
Я говорю зі світом на мові вірша
А у відповідь лиш білосвітне мовчання.