Наші жили дрижали від вітру альтовими струнами,
у осінньому присмерку чайки надсадно кричали.
Ми ступали по берегу вкритому стертими рунами
і шукали полишені кимось, не наші, причали,

і ступали по берегу наче вугіллі багряному,
без поваги, наосліп, гуму повітря рвали.
Хтось загруз у петлі, як в безвиході я тону.
Ми шукали полишені кимось, не наші, причали.

Кораблі, наче бидло останнєє, мірялись щоглами
і, не дивлячись в слід нам, тихо бортами хитали.
На їх відповідь вже не шукали питання ми,
а шукали полишені кимось, не наші, причали.

Посивіли світанками ті, хто лишився одним із нас,
віднайшовши пустими очима баж`ане. Мовчали.
І тоді змилостивилось море, проковтнувши в раз
непотрібні тепер і полишені кимось причали.

Надто довго у Бога
просив Любові…
і йому таки згодом вділили кришку.
Жаль лаштунки її були вже не нові,
потерті часом, без лишнього шику,
але як тут поскиглиш,
й на тому дяка,
ще ж не сивий, не вицвілий
під дощем,
ще уп’єшся бажаним…
- незвично якось,
і не те щоб холодно чи в серці щем,
а так ніби прокрався
в чужу господу,
думав втнути витівку лиш на сміх,
а украв по-справжньому…
- не знаєш броду –
залишайся на березі, будь як всі,
не чекай і не думай, зітри бажання,
заливай свої нутрощі ґлеєм рим,
роздратованість мозку і пізня і рання
не дається у затінок серця Ним…

… а тепер пожинай і ґаруй на причастя,
потамовуй спрагу своїх очей
і не думай більше, що спіймане щастя
менше ніж втрачене серце пече.

На скін зими пишу собі листи.
Ретельно. Без зворотної адреси.
Про те, що і Париж не вартий меси,
і Рим давно розграбував не ти.

В містах нових будуються дахи
все ближче до неголеного неба,
навшпиньки, коли виникне потреба,
до нього доторкнуться дітлахи.

Ці вулиці, широкі і прямі,
вже не зміять провулків,
ненароком
підлога площ розмінюється кроком,
а стеля вся у дротянім ярмі.

Тягучим і підступним «тет-а-тет»
кав’ярні поять,
спокоєм хвилинним,
як жаль, що моїх дощечок із глини
не передасть місцевий Інтернет.

Лиш тільки пізно вранці,
по весні,
поштар будильником загримає у двері
і так банально,
нишком,
на папері -
дві жмені літер висипле мені…

Десь за обрієм вже починається шторм,
блискавиць ще не видно і грому не чути
та в повітря хтось капнув півкраплі цикути
і шорсткої тривоги дірявим відром.

Не шелесне листок, а ліниві хмарки
ще не швидшать свій біг під бичем вітрогону,
та душа вже бажає ковтнути озону
до шаленства стихії, а не навпаки.

На урвИщі. Над морем. Край світа. Стою.
І чекаю як сонце топитися буде.
В жалюгідних хатинках сховалися люде,
загорнувшись у цноту і ницість свою.

Їм здається, що в тиші не буде вінця,
мати диво за звичай, лишатись стороннім
можна довго,
допоки не впаде на скроні
гільйотиною тінь осяйного лиця.

А за обрієм вже прочинили грозу,
і впускають мов звіра між стиглих душею…
Нерозірвана плинність крихкою межею
воскресає на шрамах обличчя сльозу.

Школа героїв скликає усіх на урок,
знову навчатимуть ліпших науці вмирати,
як карбувати безжалісно кирзовий крок,
як не попасти за правду зненацька за грати.

Як уникати химери розумних облич
і позбуватися тих, хто схиляється низько,
як з пантелику не збитись, горланячи клич,
в жертву приносити рідних, коханих і близьких.

В школі героїв немає часу для утіх –
іспит не іспит, а низка смертельних двобоїв,
правил не буде і завжди один проти всіх
зловить пів фута металу і міру спокою.

Школа героїв навчить як точити мечі,
як витирати травою скривавлене лезо,
люльку палити, вдихнувши вогонь зі свічі,
в п’яному світі лишаючись міцно тверезим.

Школа героїв скликає усіх на урок,
більше і більше охочих мистецтва звитяги…
жалить відлунням безжалісно кирзовий крок,
вітер полоще ліниво безвиразні стяги.

Щоб чашу переповнити терпіння -
доллю вином, залишеним з причастя,
а потім трунок той хмільний і пінний
невдахам видаватиму за щастя.

Додам ще дрібку солі і кориці,
щоб він не відчувався надто прісним,
строкатість птахів, хитрощі лисиці,
і Того, що болото тихе містить.

І потечуть притьма в кишені гроші.
Наповню ними кошики і скрині.
А лиш спом’януть глузд мої хороші –
сховаюся від них у домовині.

У рай прийду не просто обірванцем –
Петро за кроків сто відкриє двері,
та скаже:
«Бачиш там у центрі храм, це
для тебе резиденція «my very…»*

І вийде САМ, у шатах осяянних,
покличе: «Йди сюди, моя дитино…»,
нектару відсьорбну, скуштую манни…
та чортові на радість
знов прокинусь.


*Мається на увазі відома пісня Ф. Сінатри «Мy very good freind» (Leroj)

сягати ниток небосхилу
порвати гострим їх крилом
подарувати вічність тілу
чи засторогу перед злом

шубовснути до снів прозорих
не потривожених ніким
перетирати в пальцях зорі
немов листочки від ряски

літати в товщі океану
тонути у безхмарній млі
і знати що зронити рану
не можна вродженцям землі

Звичайнісінький ніж
кухонний
загострюєш старанно
миєш ніжно
треш сухим рушником
абсолютно без думки
що він може стати
знаряддям вбивства

Можливо тВого…

Із проклятого раю
втікаю один
спалюючи сліди
господи
пронеси

може не знайдуть
може пролетять і не помітять
не повернуть
до твоєї
Всюдисущої Благодаті

може все-таки доберусь
до притулку
у своєму вимріяному
пеклі
Господи! ПРОНЕСИ!

Розхристана душа, утратив спокій.
Убогий рай вчорашнього «Прости»
закінчився
і по траві високій
втікаєш ти.

Прогіркли некохані поцілунки
і об асфальт лицем із висоти
упав. Ганьба високого ґатунку.
Втікаєш ти.

Моління «пронести» не долетіли,
повернення до раю не знести.
І трійко ангелів в піке заходять сміло…
Втікаєш ти.

Можливо знову, у новій подобі,
хтось щастя відсьорбне, але не ти.
Тобі втікачу
із тавром на лобі
пишу листи.

Крилаті фрази відлітають в ірій.
Безкрилі мудреці давно мовчать.
Благим і сірим вже дано по вірі,
і по кутках розбіглась світла рать.

А нехрещеним хочеться потопу,
невибраним так хочеться увись,
та всі шляхи із храму лиш до «шопу»,
і видива давно перевелись.

Можливо треба виполоти грядку,
можливо треба…
та по цій порі
серед робітників нема порядку,
по лікті руки сильних в серебрі.

І загубилися в пісках слова пророків,
і погубилися пророки між усіх,
і чути від землі тремтіння років,
а з неба, між дощів, тихенький сміх…

Не розпалена ватра
померла
Бо несила теплом
прорости
Крізь туман і невидимий дощ
Крізь вологе галуззя
Між намоклих гілляк
Між поламаним трухом
кори
Зашкарубла рука
Не знайшла бодай жоден сірник

Коротка розповідь.
Замріяне лице.
Усмішка тиха.
Погляд мудреця.
Малюнок дива,
зроблений митцем.
Стрілою час.
Недовго до кінця.
Останній штрих.
Застиглий крок юрби.
В руках каміння.
Острах у очах.
Спокійна констатація:
«раби».
Нестримна лють.
Убивство.
Темінь.
Тиша.
Жах.

Я першим був
не твій,
в твоїй подобі.
Я грав по правилах,
хоч може і не грав.
Тепер світ за очі,
в пітьму,
з тавром на лобі…
Ти знав, що буде так??? Напевно знав!

Мій дар ішов
від серця і до неба,
та ти зміюці балів сто вперед
даси і виграєш,
благих тобі нетреба,
так нецікаво.
Досить!
Мій черед.

Так, брат живий,
і глас землі не просить.
Не шли туди
круків своїх і гав.
Не буде по написаному.
Досить!
Я – Каїном себе нарік,
а ти програв.

Металева киця грається клубочком,
металева киця тулиться до ніг.
Мовчазний хазяїн одягнув сорочку –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця дивиться лукаво,
металева киця топче перший сніг.
А її господар випив чашку кави –
гострої сокири віднайти не зміг.

Металева киця у кутку злоститься,
хитро мружить очі і гризе поріг.
Пану господарю знов, чомусь, не спиться –
гострої сокири віднайти не зміг.

Та коли закриє сном хазяїн очі,
киця спом`янеться, киця зашипить,
тихо зблисне лезо в прохолоді ночі...
Міцно спить хазяїн, дуже міцно спить!

І у серцях
немає нам рятунку
усе вода
і сльози і молитви
що заливає
згарища і битви
пустим жалом
жахів хмільного трунку

В серцях у наших
звалище рахунків
бажань невтілених
і правди нам не треба
ілюзій гори скніють
просто неба
на склі в мороз
малюють візерунки

І так живемо
показно сміливі
в публічності
слова кидаєм лунко
та у серцях
немає нам рятунку

А замки із піску
змітає злива

Весною ж ледь помітно полохливо
крізь лід росте чи совість чи сумління
та ми наверх навалюєм каміння
щоб замки із піску змітала злива


І у серцях наших
немає рятунку нам ...

Балансувати на дротах,
зогнилих дошках і колодах,
на кручах, урвищах, мостах,
затамувавши насолоду.

Стрибати у хмарини мрій,
краплин і вій,
вогні холодні.
З клубком утомлених надій
зірватись
на кінець
сьогодні...

Ікарів тьма,
летять мов рій – до Сонця,
неначе тля, укрили все навкруг,
і прагнуть леза, влади, оборонця,
єлеїв полинових чи наруг?

Мабуть що світла.
Тут, внизу, так мало
його на кожного,
усім не прорости.
Безодня неба шкіриться зухвало,
спокушуючи кожного – злети!

Орда злітає,
під жалом проміння
повільно тане в крилах стеарин…
Я розкидаю бісер і каміння,
лишаючись між марева один.

Лишаюсь
бо не птах, а тільки звір я,
не бачу неба,
а мільйони ніг.

…а з крил ікарів облітає пір`я,
і я ловлю його як перший сніг…