І ЧАТ
Напевно, все життя в реалі кожен з нас мріє про казку. Ні, не про казку «Жили-були…». Про ту, про іншу… коли те, про що мрієш довгими роками, безсонними ночами, плачучи в ванні… Життя колись-таки та й мусить нам подарувати ту мить, заради якої ми живемо.
Але… одні просто мріють, інші розчаровуються, а є такі, які все беруть у свої руки на заздрість іншим.
Чому ЛЕВИЦЯ? Навіть не знаю… Напевно, все разом. Перш за все знак Зодіаку - Лев, потім розвинена з дитинства котяча натура, тай вік не дозволив би взяти нік на зразок «манюня» або «кицюня», та й під характер підходило. От і ЛЕВИЦЯ.
Хто і коли посадив мене на чат – «история покрытая мраком», але це сталося… потім все частіше з’являвся час для цієї розваги, а з часом з’явилися й друзі в чаті. Різні за віком, за поглядами, за місцем проживанням люди спілкуються в чаті на рівні…
А: Привіт!
Л: Привіт :-)
А: Як життя?
Л: Супер, а твоє?
А: Супер-пупер! Тобі скільки? :)
Л: А тобі скільки треба?
А: А якщо чесно?
Л: 18
І не важливо, хто ти і скільки тобі насправді. Важливо, що ти себе в свої 30 відчуваєш на стільки, на скільки написала, - на всі 18 :-) А: оооооо, супер, мені 20, а як тебе звати?
Л:........
І пішла жвава розмова пересипана смайлами, цьомчиками, трояндочками, та зверненнями «сонечко»… Вечір за вечором ти зникаєш в Інтернеті, затримуєшся на роботі, закриваєш жалюзі і «працюєш» напружено біля монітора. Охорона при виході дивиться тобі услід із співчуттям: „Хіба можна так багато працювати?”
А ти йдеш і сама дивуєшся своїм почуттям. Ніби й нічого не сталося, але в душі щось коїться. Оте хлопченя, з яким ви так мило переписувалися, кличе на побачення..:-) Він щиро вірить, що ви з ним з одного міста, а ти тільки приблизно уявляєш, де його місто знаходиться на карті… а все-таки не проти зустрічі, але назавтра ви знову зустрічаєтесь… у вірті.
Життя починає захоплювати, але життя перед монітором, коли сидиш, прикипівши до екрана збудженими очима, пальці нервово не втрапляють на потрібні клавіші, коли при кожному кроці на коридорі ти здригаєшся... І життя переходить з реальності у той єдиний вимір, який тебе притягує.
Р: :-)
Л: Привіт-привіт!
Р: Познайомимось?
Л: Давай спробуємо :-)
Р: Я – Рома, а ти?
Л: А я – Лаура!
Р: Гарне, рідкісне ім’я. А скільки тобі років і звідки ти?
Звідки ж я? Я вже задумуюсь над цим питанням. Звідки ж романтичніше?
І відповідь, затримавшись на секунду, з’являється на моніторі. «приват» - ця кнопка стає рідною, і ти ніколи не переплутаєш її з кнопкою «всім». Тому що вже пішли такі слова, такі недвозначні смайли, що на всіх таке пускати гріх.
Р: Ти у клубі чи дома?
Л: На роботі.
Р: То ти вже працюєш? А я ще в школі вчуся…:-(
Л: Ясно… бувай.
Але одного разу ти вирішуєш: для того, щоб кожен раз об одне й теж не лупитися, писати правду, правду і нічого, окрім правди. Краще нехай відразу відпадають, ніж коли захопишся, а йому 15…
Все виявилось не так страшно. Багато молодих людей із захопленням спілкуються із старшими. На диво, дуже приємні люди трапляються. Можливо, саме манера спілкування їх підкупляла, можливо, досвід спілкування з чоловіками допомагав юнакам у свої 20-25 років відчувати себе справжніми чоловіками. Але попрощавшись сьогодні, назавтра увімкнувши комп, ти найперше дивишся, чи працює Інтернет… Працює! Слава Богу! Тоді тільки ти займаєш робоче місце. Вмикаєш чат… і починаєш „працювати”… Так…так…не те… якийсь знайомий нік… а, потім загляну... Так… новенький, цікаво… Л: Привіт, як настрій? І знову спілкування в чаті перебивається роботою, тією необхідністю відволікатися на відвідувачів, документи, телефонні дзвінки…
Обідня перерва: є ціла година, коли можна не відриватися від спілкування. Раз за разом ти вже бачиш відразу друзів у правому боці монітору. Під ніками вже не просто букви, це вже люди часто з іменами, конкретним віком, з характером, ті хто тебе образив, кого ти обізвала, хто ніжний і починає розмову з квіточки, хто чіпляється до слів, хто допускає смішні помилки…
О, пише старий знайомий, з яким ми давно спілкуємось «не о чем и о погоде», цікавий хлопчина, у свої 24 якийсь надто чесний і милий… з ним і сама пишеш правду, ділишся думками, часто вислуховуєш, точніше вичитуєш його сповіді, інколи сама розповідаєш таке, чого б ніколи не сказала навіть найближчій подрузі.
Ніхто і ніколи не відстежує, як і коли «просто стосунки» переростають у стосунки… Отак і тут, ми просто спілкувалися… Просто перекидалися фразами в чаті, ділилися думками, розважали один одного, коли було сумно і не було настрою…
С: Як вихідні?
Л: Нуднувато-спокійні…
С: Чому так?
Л: Та так…
З часом безцільні фрази набували конкретних форм, з’являлося зацікавлення.
С: А якого кольору у тебе очі?
Л: Сіро-хитрі :-), а у тебе?
С: Карі.
Ці карі очі ще зіграють вирішальну роль. Глибоко карі, обведені чорними віями, як вир, що затягує…
Л: Сонечко, до мене прийшли. Мушу відійти…
С: Тільки не на довго…
Л: Та на хвилин 30-40…
С: З нетерпінням чекатиму
Л: Я постараюсь швидко…
І дійсно, сидячи в кафе, ні про що більше думати не могла, як про те, що ВІН там на неї чекає. Думки плуталися, спліталися в мереживо, вив’язувалися в чудернацький візерунок…
Л: Я вже з тобою…
С: Чому так довго?
Л: Я спішила, як могла…
С: І тому так довго тебе не було?
Відчулися перші нотки незадоволення. Але чому? Він єдиний заповнював її думки весь цей час. У чому її вина? У тому, що в неї є життя? Але воно є у всіх, і у нього теж…
Л: Вибач, Сонечко, я більше постараюсь ніколи так не робити…
С: Побачимо.
Вона знову відчула гострий біль, його образу на те, в чому не була винна.
Отак день за днем. Ні, ні, ви не подумайте, що це все, чим можна займатися… Ще є аsq, в простонародді «аська». Але цей вид задоволення дає можливість спілкуватися тільки тим, хто знайомий особисто, оскільки необхідно знати код абонента. Але народні співрозмовники знайомлячись і спілкуючись довгий час у чаті, деколи доходять до того, що не обов’язково постійно перемикати робочу програму на чат під час роботи, чекаючи відповіді, або переживаючи, що хтось помітить, що в тебе на моніторі, а можна обмінятися номером аськи і спокійно кидатися фразами, і цього ніхто не помітить точно.
- Можна, я буду вважати тебе своїм?
- Можна. Мені навіть приємно, якщо ти так вважатимеш…
Такий нехитрий діалог дав початок надії на «мій».
Мій герой… Моє Сонечко… Моє котенятко… Він саме те, про що вона мріяла. Чуттєвий, розумний, ніжний, романтичний, сексуальний… Він – мрія кожної, а належить їй.
Стан ейфорії затуманював розум. Усвідомлення того, що йому лише 24, – відійшло на другий план і майстерно маскувалося свідомістю.



ІІ АSQ

Він: 20:53
Добрий вечір! Що поробляє моя Левиця? Як закінчилися збори? Я лежу на дивані і згадую, як мило ми розмовляли... твій чарівний голос. Цілую.
Він: 21:55
Спи котенок, сладко-сладко. Я хочу к тебе в кроватку! Обнимать и целовать, спокойной ночи пожелать! Що ти поробляєш? Цілую і обнімаю. Добраніч.
Вона:
„Тепер не знаю, як без тебе бути. Хіба можливо очі ці забути…” Цілую ніжно-ніжно. Твоя Левиця.
Він: 17:17
Що поробляє моя Левиця? Дякую за чарівні слова в смс. Я їду зі Львова додому, заскучав за тобою. Палко цілую в губки і не тільки.
Вона:
Твоя Левиця ніжиться в теплому ліжку і мріє про тебе…
Він: 22:56
Ложись, розслабся і не о чем не думай… чувствуеш, кто-то нежно целует твои губи. Не пугайся – это я целую тебя перед сном… На добраніч. Солодких снів, кицюню.
Вона:
Із солодким поцілунком на вустах, щаслива та замріяна, лягаю цієї ночі у твої обійми. Поки що уявні.
Вона:
Нехай мій поцілунок зробить щасливим твій ранок, а думки про мене – романтичним цілий день, моє Кошенятко.
Він: 10:58
Доброго ранку, моя Левице. Твоє повідомлення зробило мій ранок чудовим. Що ти зараз поробляєш? Сумую за тобою. Цілую.
Вона:
(Вечір перед тим, як за день до зустрічі, він їде на сесію):
Нехай твоя дорога за знаннями буде легкою, а зі знаннями – гордою. Щасливої дороги, Сонечко, цілую.
Він: 22:07
Дуже дякую, мила! А я бажаю тобі солоденьких снів. Цілую ніжно, моя Левице. Вона: Доброго ранку, Сонечко. Як зустріла столиця мого героя? Страшенно сумую за тобою. Цілую у праву щічку.
Він: 08:38
Доброго грудневого ранку, моя Левице. Зустріла столиця нас снігом і холодом. Бажаю тобі доброго дня і цілого тижня. Я постійно думаю про тебе. Цьомкаю.

Вона:
(Дорога до Києва, потяг, 2 хвилини по тому, як він сюрпризом замінив традиційне смс чарівним голосом у трубці): Після того, як почула твій голос, я за тобою ще більше сумую. Надіюсь завтрашній день не розвіє нашу чарівну казку. Твоя Левиця. Цілую. (І на що тільки сподівається?)
Вона: (Київ, 7.00)
Сонце очі відкриває, місяць сонно позіхає, прокидається світанок. Досить спати! Добрий ранок! Цьом-цьом.
А у відповідь – бадьорий дзвінок телефону. Розмова двох за годину до зустрічі. Слова нічого не варті, слова губляться. Тут важливий подих, затримка голосу, хвилювання… Вже скоро, дуже скоро… Руки починають дрібно тремтіти в передчутті солодкої миті.

ІІІ РЕАЛ

Потяг метро їхав як ніколи довго, навмисне затримуючись на кожній зупинці на цілих півсекунди… Ні, вона не нервувала, вона була спокійна, як ніколи, навіть могла посміхатися… розгублено. Думки блукали, забігали наперед, гралися в передбачення.
Час тягнувся довго. Занадто довго, щоб лишати її спокійною.
Коли вона переходила з гілки на гілку метро, знову пролунав дзвінок від нього. Йому не терпілося її побачити більше, ніж їй його. Але… вона його бачила на фото в неті, а він лише чув її голос.
Сходи з метро були надто високими чи слизькими. Ноги не слухалися, поли пальто постійно падали з рук і заважали підніматися до ранкового світла новорічної столиці.
Не багато юнаків о 8-й ранку стоять на Майдані Незалежності, розглядаючи новорічну ялинку, нервуючи при цьому… То був він. ВІН! Моє Котенятко доросле, моє Сонечко, мій герой…
Німа сцена якось затягнулася…
- Якого ти зросту, Сонечко? О, високий… Слава Богу, бо я віддаю перевагу великим справжнім чоловікам, а ще я не знала, якої висоти підбори мені брати, щоб не виявитися вищою від тебе.
Даремно переймалась, вищою від нього можна було бути лише, забравшись на підвищення… з якого зручніше його цілувати. А він не відмовлявся від її поцілунків, навіть щиро відповідав…
Так, так. Вона сама його цілувала, забувши про все, відчуваючи себе… навіть не 16-річною, бо у 16 вже можна дивитися особливі фільми, а тут… Вона відчувала себе так, ніби ніжно губами торкалася забороненого плоду, який терпко-солодким присмаком лишався на її вустах після кожного поцілунку з ним.
Київ був прихильним до них… Новорічний морозець, лише для них припорошені романтичним сніжком урбаністичні вулиці… Будинки заздрісно зазирали в їхні очі: її захоплені і його здивовані…
Холодно? Вона помічала, що холодно, лише по ньому… Треба сховатися від холодно-цікавих обіймів зимового вітру. Кафе? Нехай буде кафе. Яка різниця? Ти ж поруч… Що? А, що я буду? Ні, ні… кави я не хочу, я і так збуджена, кожен нерв натягнутий, що, здається, не витримає напруги, очі горять… Сік? Так, так, сік, напевно, вишневий, під колір…
Фонтани у метрограді, співали ніжну мелодію, здавалося, лише для неї… Його з цікавинкою погляд снував інтер’єром, слова блукали навколо усього, окрім того, що вона хотіла чути… Знову і знову доводилося відганяти набридливу думку про його розчарування… Лише недосвідченість виявляла приховане почуття, він старався з усіх сил не показати істинних почуттів, пробував жартувати, говорити так, ніби йому цікаво, зазирнув навіть їй у очі, але… виховання не може допомогти приховати те, що жіноче серце відчуває інтуїтивно.
Казці бути! Нехай все закінчиться, все рано чи пізно закінчується, але зараз все залежить лише від неї. Вона від усієї душі відчувала до нього вдячність за підтримку у вимислі та співучасть у виконанні ролей. Так, вона писала цю казку сама, але якби не він, вистави не було б. Ангели із захопленням спостерігають з-за хмар її фантазії та їх втілення, яке було б неможливим без його допомоги…
Ви коли-небудь чули музику ангелів? Коли в душі співають кришталеві дзвоники щастя, коли з кожним рухом його вій відчуваєш змах ангельського крила, коли задихаєшся від бажання ще раз відчути його легкий аромат, очі не вірять у реальність, руки відмовляються відчувати реальність, серце втікає від реальності…
Ти попрощався зі мною ще в той момент, коли почав роздумувати на тему, чому я вибрала саме тебе:
- Можливо, в тебе давно не було нікого, від цього ти й звернула на мене увагу?
- Сонечко, у моєму житті є можливість вибору. Біля мене крутиться представники різного контингенту, але серед усього цього накопичення я хочу знайти злиток…
- Та це не можу бути я. Я простий…
- А мені і не треба іншого... (і схаменувшись) та не хвилюйся, я не збираюся за тебе заміж… Мені просто з тобою весело і добре.
А серце стиснулося від цих слів так, ніби хотіло всю кров із себе видушити… В очах попливли кола, але посмішка не зрадила, все замаскувала… Слава Богу, не помітив…
Які страшні слова, але чому? Я бачу його вперше. Хіба в моєму віці і з моїм життєвим досвідом чинять так бездумно? Хлопчисько, просто хлопчисько… Зараз мій, тільки мій, у цю мить я не відпущу тебе від свого серця, не дам комусь зруйнувати мою казку, я дограю цю роль до кінця, до того останнього поцілунку, коли я відчую холод твоїх губ…
Дивилась в очі і навіть не мріяла про те, що ці очі дивитимуться на мене. Його ніжні губи, до яких я зараз так хочу притулитися, ворушаться, значить, він говорить… Про що? Зрештою, яка зараз різниця, про що він зараз говорить, головне, що він сидить навпроти і дивиться на мене, розказує щось мені. Мені!!!
Ще тоді, в кафе, осяяна твоєю посмішкою, я знала, що це востаннє, що ти вже не мій.
А потому стало страшно. По-справжньому страшно… Не знаю, за що, просто душа відчула, що та казка, про яку мріє кожна людина на цій реальній землі, у моєму житті вже була. БУЛА!!!!! Тобто в минулому часі. «Двічі в одну річку не ввійдеш…»
Те, що не прийшло перше смс ввечері, коли вона їхала, навіть не насторожило. Вона знала, що так і мало бути… Але надія лишалася. Сіла батарея телефону. Якщо зарядити, то лишається надія на те, що смс прийде із запізненням. Ніч у потязі була важкою і глибокою… Навислий сон важкий, непідйомний. Ніби спиш, але не відпочиваєш.
Вранці настрій був кращий. Надія все ще жевріла. Він не міг після всього просто про неї забути, про «свою Левицю». Ні так не буває, серце знало правду, а мрії не хотіли помирати, вони вперто боролися за життя.
Котяча натура брала гору над левиною. Їй хотілося ніжності, теплих слів, обіймів… Вона просто мріяла… Левиця бере сама, а їй хотілося, щоб їй давали…
Мрії померли набагато пізніше… Коли вже й телефон зарядився, і прийшло повідомлення про те, хто цілу ніч телефонував…. Але то був не він. Його номера в переліку тих, хто не додзвонився, не було. Не було і звичного смс…
Тобто все сталося, так як і мало статися. Він про неї забув.

Розум усе аналізував і кричав, що так і мало бути, що це на краще, що іншим і в цьому не щастить, що не буває по-іншому, але душа плакала, тихенько плакала, своїми слізьми перекрикуючи гучний поклик розуму.
Ти мала все. Казку. Трималася за ніжну молоду руку, він теж тебе тримав, прогулянка зимовим передноворічним Києвом була казкою, була здійсненням мрії. Інші про таке навіть думати не сміють. Ти це мала, ти мала його біля себе, дивилася в його карі очі, його чарівні карі оченята, які так здивовано тебе вивчали. Коли він почав аналізувати, чому він, ти відчула перші нотки закінчення казки, але ти не вірила, ти відтягувала той момент розчарування, який фатально наближався. Ти знала: казка закінчується крапкою, великою, яку не всі хочуть бачити, але ти вже її відчула. Крапка буде потім, пізніше, а зараз він поруч, ти дивишся на його гарні руки, музичні пальці, ніжну шкіру, фізично відчуваєш потребу торкнутися… він зашарівся… чому? Він зашарівся, коли я перша взяла його за руку… перетворити на жарт? Чи нехай бачить, що відчуваю? Злякається? Ні сприйняв, але напружився. «Коли до губ твоїх лишається півподиху, Коли до рук твоїх лишається півкроку, Зіниці твої виткані із подиву…»
Душа кричить… голосно-голосно… чому? Пекучі сльози грудневого дня обпікають набагато сильніше…


ІV ПРАВДА


Ніхто й подумати не міг, що мої очі можуть бути червоними не від туші, перевтоми чи компа, а від… зрадливих сліз. Сліз, які самі, просто самі текли.
- У тебе щось сталося?
Ні, нічого не сталося, окрім того, що немає більше, про що мріяти…
Бійтеся побажань на зразок: «Щоб усе в тебе збулося! Щоб усі мрії стали реальністю» - це найстрашніше, що може статися. Поки ми бачимо маячок мрії попереду, у нас є сила йти.
Ціль позаду – що рухатиме мене вперед?

Не витримала… Скористалася своєю обіцянкою телефонувати щоранку, поки він у Києві.
31.12.06
- Привіт, Сонечко! Як настрій?...
Фрази натягнуті і нещирі. І його, і її… Він підбадьорюється, намагається надати голосу впевненості і радості, але занадто мало, хлопче, у тебе життєвого досвіду, щоб надурити…
Стоп, стоп, стоп…. Що це було? Він шкодує? Він розчарований зустріччю, і це так яскраво прозвучало навіть у прихованих фразах!
Але чому вона дивується? Все так і мало бути. Вона все знала наперед… Знала і намагалася зберегти цю створену нею казку від краху, але юне палке серце не захотіло прислухатися до досвіду. От і результат.

Біль минає лише тоді, коли на декілька годин впадаєш у неспокійний сон. Коли його обличчя – щасливе, усміхнене – бачиш перед собою… Найщасливіші години, коли він сниться, коли знову все, як у реалі…
Через декілька днів та ночей – яка вже різниця, де що?
На підтримку переконання у тому, що їх різниця у віці не є нічим аномальним, виступали постійні думки про Айсидору та Єсеніна. Можливо, не найкращий приклад щасливого кохання, але ж було…
Не все так просто… Якщо казка має початок, романтичне продовження, то і завершення повинно бути. Важко це усвідомлювати, але необхідно. І передноворічний день був осяяний думкою про щире закінчення.
Потелефонувати? Ні, занадто банально. Розборки, хто кому що не сказав, хто як глянув, для чого це все? Ні, це не вихід. Повинно бути щось на зразок:
31.12.06 23.30
Вона:
Дякую за новорічну казку! Бажаю, щоб Я була останнім розчаруванням твого життя! Цілую…

31.12.06 23.55
THE END

Але без втручання ангелів почуттів не буває. І телефон перший порушив тишу. На дисплеї таке рідне «СОНЕЧКО». Серце мало не вискочило на зустріч мелодії смс-повідомлення.

Він:
31.12.06. 13:57
З Новим роком я вітаю, здоров’я і щастя бажаю, і нехай цей рік Свині, не підсуне тобі свині. А подарує лише чудові дні та здійснення бажань усіх.

Якби він знав її бажання, він нізащо б не написав такого, але прості слова як тішили, так і руйнували все… романтичного нашарування у повідомленні не було. Було просто привітання для ЗНАЙОМОЇ.

Вона:
31.12.06. 14:20
Дякую за новорічну казку! Нехай всі розчарування залишаться в цьому році, а наступний принесе романтично-щасливу реальність. «Цілунок».

Після цього неочікуваного смс, у душі знову ворухнувся жаль за почуттям щастя, але як ворухнувся, так і вмер. Реанімувати мертвого через 4 дні неможливо. Дуже хотілося б, але неможливо. Буде щось інше, можливо, не гірше, можливо, краще, але не таке, саме такого більше не буде.
Можливо, усвідомлення жорстокої реальності не дає спокійно перегорнути цю сторінку життя. Сила життєвої позиції потрібна там, де вона може щось змінити, а там де життя вносить свої корективи, то і сльози не залежно від нас течуть.

Навіть якщо кришталево-рожева куля мрії розіб’ється об твої очі, все одно дякую тобі за те, що ти був співавтором цієї фантастично-феєричної казки. Дякую, що цей майже місяць я відчувала себе не просто царівною – ЛЕВИЦЕЮ.

Буденність брудно-синіми панелями
нас обгородила в лабіринт
без вказівників на вихід.
Де на кожному повороті долі
стоїть розцяцькована напільна ваза
в якій замість петрових батогів
з вітродихаючого поля
зварена березова каша для неслухів,
що некоряться зашкарублій реальності.
І ми бредемо лабіринтом
перечіплюючись за недоїдки днів,
які колись мали на меті дожити,
та не вдалося.
Життя погнало батогами вперед.