Дрімав дрімучий ліс, сопіли зайченята,
і навіть сивий вовк похропував у сні,
і тільки престара така і волохата
бабусенька Яга сиділа при вікні.

Їй сон не йшов ніяк, ні гарний, ні поганий,
вже двісті третій рік не снилась казка їй.
Сидить сумна Яга і виглядає ранок
у гості, ну а з ним — ну хоч би той Кощій

прийшов, що це в книжках про нього пишуть люди.
А ліпше ще — аби привезли онучат
із міста чи з села, чи звідки вже там буде,
чи подзвонили б хоч. Та всі дроти мовчать.

Усі дроти мовчать, бо тут дротів немає.
Нема і онучат, ніколи не було.
Бабусенька Яга зітхне, заварить чаю
і сяде виглядати хоча би енело.


2011

У дощу великі ноги
від небес і до підлоги,
намочив би все.

Він такий: не взує капці,
а кап-кап — і в сивій шапці
воду нам несе.


Ну а ми хіба травичка,
чи вазон, чи синя річка?
Нас не поливай.

Лийся в чайник і в калюжу,
а коли наллєшся дуже —
припливе бабай.


І побачить мама, і побачить тато,
що його не страшно навіть горобцям,
що бабай ніякий не заволохатий,
а сумний і мокрий. Шкода стане нам.

Ми його до себе візьмемо додому.
Тортика спечемо і наллємо чаю.
І в лякальну казку не дамо нікому,
а вкладемо в ліжко: спи, малий бабаю.

заснула ніч
закутана у тишу

заколихай мене
самотній серпню
у сон
де замість брязкалець порожніх
між нами опадають
стиглі вірші

прокинешся уранці
сонний серпню
а на столі
замість піщаного годинника
просіює секунди
кошик яблук

Чиясь байдужість пахне льодом,
а бутерброди на сніданок
засмачують цей прісний ранок,
та найсмачніше буде згодом:

квітневе сонце медом в очі,
і +15 після зливи,
і всі кущі в дворі – щасливі,
а люди – хто собі як хоче:

кому – новини до сніданку,
кому – сніданок до новин,
кому – у небі апельсин
ховає носа за фіранку

ранку. День попід дверима
вмостився капцями: чекає,
коли ми вже нап’ємось чаю-
кави і… (яка там рима

до слова?) Словом, як усюди:
кому – день-короткометражка,
кому – артхаус. А заважко –
чекай на вечір: далі буде.

На тобі подушку снів
до вечері.
А до ліжка залетів
вечір в двері,
звісив ніжки в ніч-гамак —
п’ятки гріє
об зірки. Шепоче так:
«Спи, Андрію.
Маю жменю казочок
поміж снами.
Спи, козаче-козачок
у піжамі».

Коли у вікнах — зорі,
і всі сопуть на ліжках,
і мамі сниться море,
а доні — нова книжка
про янголят і літо,
а янголятам — мама,
хтось тихо ходить світом
із повними торбами.
Збирає сни в кишеню,
щоб вибрати гостинці:
кому — цукерок жменю,
кому — по мандаринці
і ще всього такого
натицяти під вушка,
щоб не було ні в кого
без начинки подушки.
А десь ізранку-зранку
із першим потягусем
чарівні диво-санки
чарівного дідуся
вже повезуть до хати
на самому крайсвіті
дарунки досинати,
яких наснили діти.

дощі бувають довгі
і не дуже
намотані на пальчики гілля
розмотують потрохи інь і янь

а чорні іні
вкриті сивим інеєм
чекають на розпеченого янка
аби перетворив дощі
чи довгі чи не дуже
на круглозліплені калюжі
і влігся білим місяцем
на чорну рибу
і тихо так мовчав
щокою в дощ

хочу згадати
як слухати тишу
без мікрофонів і диктофонів
хропіння серця й інших рим

хочу згадати
як бачити простір
без моніторів і коридорів
бинтів лабіринтів
й інших стін

лікарі кажуть
бери окуляри
біноклі моноклі дзеркало краплі
вікно врешті-решт
а мені скла не видно

а воно ж собі знає
як то воно
лежати на стерні
між рядком і небом
навіть якщо оберемком сіна
навіть якщо під іклами вил

хочу згадати
як пахнути
завтрашнім молоком

може б я була
двірником чи кленом
а може
вже була котом лишайним
чи килимком
у тебе біля ліжка
бо може я була

а я
просто
під теплою периною
зачесана на захід
прицвяшена до себе
і пил у тебе на книжках це трохи я
трава
в якій качається твоя правнучка
моє волосся
і дощ
холодний сік
моїх невиплаканих віршів

зустрінемося
коли станемо
грибами
ти восени
а я десь біля тебе

Нас накриє снігом
ковдрою одною
з різних боків лігва
разом з головою.
Пальцями у небо
зробимо по дірці —
мабуть, так і треба
дихати до зір. Ці
вечори зимові
з ковдрами-снігами
вже давно у змові
із календарями.
Взимку — ковдра снігу,
далі — ковдра пилу.
Радіовідлигу
в гості не просили.
Нас розкриє снігом
ковдрою одною
з різних боків лігва.
Будем параною
разом лікувати:
навесні у небо
малювати ґрати.
Бачиш, так і треба.

за вісім днів до осені
намалювати
кошик соняхів
і стати цвіркуном
чи перестиглим яблуком
розсипатись
у цвинтарній траві
заплівши вересом долоні
збиратися у вирій
і пити сонце
доки дощ
не розлучить нас

Від ялинки пахне зайцем.
А коли пухнастий сон
покладе на очки пальці,
у куточку то не слон,
то не мама, і не татко,
і не лікар Айболить -
то м'якеньке лісовятко
шоколадом плямкотить.

Синьо-синьо, пересиньо
за підсиненим вікном,
пахнуть снігом апельсини
і сопе у шафі гном.

як щасливі люди
їдять борщ
перуть шкарпетки
спиняють маршрутку
витирають носа?

не ті
на яких щойно вилили
дозу щастя
а ті
в яких проміння
з очей сиплеться
яких вікна не дратують
ні ззовні
ні зсередини
ні нервом по склу
які з Богом під руку

то як вони
ходять слизькими вулицями
дивляться новини з війнами
воюють із новими серіалами?
вони ж під руку з Богом
як їм нахилятися чистити черевики?

люди
зі жменями проміння
з очей
ходять на медогляди і наради
не таких як вони
і не про того хто під руку
і навіть не про голодних
дітей місяця

про дітей вони знають
стільки ж
як про собак
є хатні
є не дуже
є ласкаві
є кусючі
а є ще ті
що ночами виють на місяць
наївні
думають там живе Бог
а він же ось
під руку
а який Бог на місяці?
на місяці живе
собачий голос

В казку сховаю носа,
казку сховаю вдома.
Вмита грозою й боса
носом у шибку втома
тулиться. Хочеш, зашторю?
Чи заварю їй кави:
будемо вірити в зорі,
будемо слухати трави.
Хочеш, зроблю вечерю:
вірші та чай зелений?
Чи замалюю двері?
Я, не втікай від мене.

Тебе не було. Між складками тиші
не ми лоскотали невидимі струни.
То так щось, то просто замишені миші
латали мовчанку, лишаючи дюни

розплющених снів. То просто здалося
порожнім речам, що вони – з пластиліну:
від дотику – стати обличчям, волоссям
отого, для кого я – первісна глина.

Тебе не було, то глині наснилось
по парі долонь, у долонях – магніти,
і подих із дзеркала: "Чуєш, бери ось:
себе забагато – давай разом снити".

Тебе не було і нема. Так все просто:
на носі – зима, на зимі – шапка снігу,
над снігом – мости, а під самим під мостом
захеканий потяг стомився від бігу...

це моя вулиця
а це її діти

вулиця їх одягає
і роздягає
вулиця стелить їм наніч
вулиця пригощає
сніданками чи обідами
вечерями чи потиличниками
колискових лише
не співає

колискових
вони й самі собі прошепочуть
і снів навигадують

а раптом запитає вулиця
що снилося
"а я їй таааке скажу
і злякається
ніжної мами
справжнього тата
і кота домашнього
вона ж лише лишайних
своїх
таких як я
знає
а я їй таке
злякається
і скрутиться клубочком
на теплій трубі
смердючого підвалу"