Несе авто самотнім шляхом,
Горить навколо жовте поле,
Далеко десь гарячим дахом
Сповзає сонце. Чорне море
Тихіше б'ється раз за разом...
Але не чуть під тиском сну,
Як хвилі, сповнені екстазу,
Лоскочуть мушлі у піску...
Авто летить в обійми ночі,
І вітер у волоссі грає.
Вогнем налиті, сяють очі -
Той погляд сонце проводжає...

Я йду по мокрому асфальту.
Вже свіжим віє – то весна…
Зникають з вулиць сірі пальта,
І квітне вишня запашна.
В калюжах мріє тихе небо
Про жовте поле, про блакить.
Йому не так багато й треба –
Яскравим стати. Хоч на мить…
По тих калюжах, мов по склу,
Веде до тебе тепла думка.
Я знаю, що колись знайду,
Що дочекаюсь порятунку…
Дійду до самого кінця!
І ось, біліє вишні квіт…
Враз поєднаються серця -
Щоб відтворити власний світ.
Цілуєш - і вогонь тремтить...
Так швидко в грудях б’ється...
З твоїх долонь дощем летить,
Співає і сміється…
Вплети в мої чорняві коси
Свою любов, таку пекучу!
Щоб запалила білі роси,
Щоб засліпила так болюче…

Скажи мені, чи відчуваєш
Все те, що відчуваю я?
Скажи мені, чи ти чекаєш
Так само, як душа моя
На тебе стільки раз чекала?
Та нездійсненним був, на жаль,
І мить надовго застигала,
Вбираючи мою печаль…
Та ні, не буде місця суму –
Я чорні хмари розжену
І вб’ю в собі холодну думу,
В очах яскравість збережу.
Тепер не відпущу, зігрію,
У свої крила загорну
Й плекатиму одну лиш мрію,
Яку у серці бережу.
Я перша почала цей бій
І не дарма, я точно знаю.
Скажи мені, чи голос твій
Колись почую і впізнаю?
Чи очі кольору морів
Я цілуватиму не раз?
Ти переміг і полонив
Мене за цей недовгий час…
В твоїх долонях тихо б’ється
Те серце, що тобі віддала
Крізь нього більше не проллється
Печаль, яку колись зазнала.

Щоночі дощ тобі співав,
Малюючи по склу сльозами.
А ти на неї лиш чекав,
На ту, що мандрувала снами.

У снах приходила, легка.
До себе тепло пригортала,
Весела, лагідна, струнка
Тебе до ранку цілувала.

Та тільки тиша дзвони била,
Вона лякалась, наче птах.
Ти шепотів: «Добраніч, мила»,
Згадавши знову денний страх.

Змахнувши поспіхом рукою,
Щезала разом із дощами
Щоб знов зустрітися з тобою,
Щоб знов вночі прийти за снами…

Ти казав, що сонце зрідка
Десь гуляє між степів,
Що у косах його квітка,
Із якої лине спів.

Ти казав, що в нього є
До моїх подібні очі,
І що втоми не взнає,
І не бачить снів щоночі.

Ти казав, що сонце може
Розливатись по руках,
Що воно на мене схоже,
Що живе в твоїх думках.

Ти казав, за ним слідкуєш,
Як воно блукає зранку
І любов йому даруєш,
Щоб вставало на світанку.

Коли у вікна сонце зазирне,
Коли запустить світло у кімнату,
Коли вода крізь пальці протече…
Прийде весна – ти будеш знати.

Розтане лід, і серце запалає,
Коли вона відкриє очі.
І знову радість пролунає,
І знов не спатимеш щоночі…

Прийди, весно,
Прийди, сестро,
Серце моє засвіти.

Стань зі мною
Над водою,
Відображенням спливи.

Надай крила,
Надай сили,
Щоб злетіти в небеса.

Де у хмарах,
В білих марах,
Спочива твоя краса.

На полі стихли солов’ї,
І хмари затягнули небо.
Земля неначе уві сні,
Все вітер пригорта до себе…

Її життя – немов пригода,
Тягне до себе небокрай.
Її безмежжя і свобода
У собі відкривають рай.

Її політ – стрімкий, барвистий,
Бо сонце крила надає.
Проходячи свій шлях імлистий
Чималих складнощів взнає.

Вітер вгору підіймає
Її легке прозоре тіло.
Життя всередині згасає -
Вона сама себе згубила.
Її душа, відтак сильніша,
Кружляє десь поміж світів.
Вона весела, яскравіша -
Тепер вона не бачить снів…
Її краса із неба ллється
І розбивається дощем.
А розбиваючись, сміється
І все обпалює вогнем…

Я засинаю на твоїх руках
Під тихий шурхіт у стінах,
Під воду з крану,
Під дощі.
Заколисай мене мерщій,
Бо вислизає з пальців сон.
Але під весь цей унісон
Я все ж таки засну…

Забути себе і закрити очі,
Заснути і віддатись ночі.
Коли шепоче теплий вітер,
Коли солодко пахнуть квіти…
І дзвінко море шурхотить,
Неначе темний птах летить.
Згадати небо і зірки –
Це найприємніші думки.

Коли б той місяць посміхнувся,
Неначе теж в собі забувся…
Коли гуде широкий ліс,
Коли знайомий дзвонкіт кіс
Нас будить зранку біля хати…
Вже так приємно це згадати!
Бо ми не тут, ми заблукали,
Бо нас думки на це штовхали…

Мы изменились. Повзрослели?
Мы не смеёмся, мы молчим
И мучаем себя. Мы смели
Страдать не нами, а другим.

Забили в головы чужие
Свои миры, свои мечты.
Мы им доверились, слепые,
Упав в объятия судьбы.

А если взять и изменить?
Ведь есть ещё пути иные.
Убить, разбить и развалить?
Но всё не так, мы не такие.

Не те пути, не те дороги
Мы выбрали. Но мы пошли.
Куда несли нас наши ноги?
К чему в итоге мы пришли?

Ночами курим сигареты,
Встречаем утро, кофе пьём.
А в голове всё то же «Где ты?»,
Когда, увы, мы не вдвоем.

Подивись…
Це моє тіло…
І там всередині душа…
Вона ще тепла і жива…
Подивись…
Це наше небо…
Воно горить в моїх очах…
І це неначе страх…
Подивись…
Це грає вітер…
Він нам шепоче і згасає…
Він кожну думку нашу знає…
Подивись…
Це моя воля…
Вона вивчає твої сни…
Все те, що треба лиш мені…
Подивись…
Це мої очі…
В них небо наше. І любов…
Тече у серці, наче кров…
Подивись…
Це твоя я…
Крізь мене ти, крізь мої сни …
Крізь мої темні думки…
Подивись…
Це все що мала...
Це все, що я тобі відділа...
Бо ще так сильно не кохала...
Подивись...

З твого тіла б’ється вітер,
Вмираєш, любячи мене…
Бо ти не в змозі з цим прожити.
Я в серці збережу тебе…
Дощем холодним вмиє рани,
І згасне на губах вогонь.
Твій попіл у воді розтане,
Злітаючи з моїх долонь.

Забувай все, що писали.
Чи втомились від життя?
Забувай, що прощавали
Наші зради. Каяття

За наші вчинки.
І цю роль, і гру в любов.
Не зустрінемо спочинку –
Будем битись знов і знов.

Забувай мене на фото.
Хоча, ні, запам’ятай!
Розкидала твої ноти…
Як не важко, то заграй.

Але музика не лине…
Свічка майже догора
Стогне полум’я і гине,
Смутком ночі огорта.

Вже й вино, в руках зігріте,
Розлилося по столу…
Ліжко холодом сповите.
Ти підеш, а я засну.

Ти стала ватрою вогня.
Ти знала, що тебе веде,
Тобі вклонялася земля,
А ти брала у неї все.

Свій темний лабіринт життя
Ти світлом серця освітила,
Вогнем обпалена душа
Сльозами вмила твої крила.

Бувала там, де є весна,
Де серце гартувалось небом,
Де дні летіли не дарма,
Де ти кружляла вільним степом.

А степ від ніг твоїх палав,
Вогонь до неба простягався,
Далеко чулось як стогнав
І сірим попелом вкривався.

Згасила тебе чорна хмара,
Коли ти з вітром розмовляла.
Дивилась зверху, мов примара,
Дощем лице твоє вмивала.

А ти сміялась і кричала,
Що твій вогонь живий навіки.
Та серця полум’я згасало,
І… опустилися повіки.

Лиш вранці сонце освітило,
Як викотилось з-за гори,
Твоє бліде зів’яле тіло,
Розбите силою води.