Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Краплі сонця бузковою ніжністю,
наче дотики на листках,
Я з весіннім дощем надіюся,
Сподіваюсь на тебе в снах.

Ми обіймемось ще, зустрінемось,
І промокнемо наскрізь ми
Під деревами облетілими,
Посміхаючись, восени.

Сміх наш сонну розбудить вулицю,
Відгукнеться бруківки стук,
Наче серце, дорога стулиться,
І заб’ється в долонях звук.

Як хочеться мені на карантині
Найтоншу сукню бережно вдягти,
Браслет і кришталеві намистини.
- Корону? – запитаєш ти.

Я ще не встигла на престол вступити
Свого напівпочатого життя
І не побачила, якими стануть діти,
Якою поряд з ними буду я.

Я ще недокохала чоловіка,
Так мало часу ми провели вдвох.
Між нашими руками гори й ріки,
Пустеля – це до зустрічі пролог.

Довершу образ свій, вдягну я маску
Та рукавички, не забуду спрей.
І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
До мене не підходь, домовились?
- Окей!

Місто в масці сховало посмішку,
Над прозорим схилилось морем,
Дотик хвилі здається розкішшю,
Пантомімою перетворень.

І лунає з балконів музика,
Приголомшлива і збентежена,
І застебнуті на всі ґудзики,
Мов сорочки, будинки в зелені.

А глухі закуточки й вулиці
Щось нашіптують у безлюдності,
Наче листя росте, почулося,
У молитві, у сні, в присутності.

У місті каменю, повітряних фортець,
Де скеля понад прірвою звиса,
Тисячолітній вітер, лагідний митець,
Відточує вікно у небеса.

Промінням сонця сяє перламутр,
Крізь моху й черепашнику рядно,
І плющ по стінах повиває смуток
За Джанике, змахнувшою крилом.

Мов срібна гілочка, вона була струнка,
У спраги час лихий, у листопад смертей,
Крізь тінь розщелини діставшись до струмка,
Живильної води принесла для людей.

І, стомлена від темряви й туги,
Від трепету хвороби в серці стін,
Востаннє озирнулась навкруги,
За сонцем полетіла навздогін.

Не вистачає зітхань
Обрію золотого,
Шуму морського,
Зоряних оповідань -
Вишию я дорогу.

Вранці не чуть волинки,
Ані птахів не чуть,
Де ж розквітання суть,
Тільки роси краплинки
По вікнах моїх течуть.

Човен гойдає річка,
І, наче Леді Шалот,
Шукаю кохання код,
Згасне остання свічка.
Небо - блакитний льод.

Лицар чола торкнеться,
Холод відчує мій,
І нездійснених мрій,
Ключ не знайде від серця,
Але він буде мій
Ланцелот.

2018

Відкриваю вночі вікно –
Тиша має морський аромат,
Я згадав, як зустрів давно
Королівну снів моїх і сонат.
Як побачив тебе, мовчав,
Найважливіших не стало слів.
Всі скарби б я на світі віддав,
Тільки б знов, кохана, тебе зустрів.

Тоді зрозумієш ти,
Що любов – то є істинне щастя,
Я без тебе не можу йти
І на світі спокій знайти не вдасться.
Назустріч мені біжи,
Я тебе обійму, наче море
І «кохаю» мені скажи,
Вночі лиш нам світити будуть зорі.

Всі до тебе ведуть шляхи,
Лиш з тобою я долю знайду,
Почуття мої, наче птахи,
Тільки ти з ніжних рук їх годуєш.
Поцілунок, схожий на сон,
Це шовкового дотик тепла,
Розплету твої коси, як льон,
Наче мрія, до мене ти прийшла.

Ти моя синьоока красуне,
Наш танок закружляє, як сніг,
На морозному склі – візерунок,
Крижаніє годинника біг.

Білосніжне мереживо сукні,
Наче льодом розшита любов,
Як уперше, беру твої руки,
Як востаннє, цілую їх знов.

(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...


На хвилинку засяяло сонце,
Чи на небі, чи в серці моїм,
Я тримаю голубку в долоні,
Хай з промінням летить золотим.

Скільки ми не впіймали сніжинок,
Стільки в нас є нездійснених мрій.
З хуртовиною ми побіжімо
І почуймо годинника бій.


(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...

Скажені хвилі змили моє місто,
Бурхливе море вкрило геть усе.
Угору відблиск сонця урочисто
Холодний вал неспокою несе.

А під водою стомлене мовчання
І темний біль ображених руїн
Забули вже про лагідність світання
І заблудилися у сні глибин.

Там водорості мріють непорушно,
Проблискують у вікна зграйки риб;
Там я перетворилася на мушлю,
В саду розбитих часом і водою глиб.

Мені набридло прокидатись
І йти за натовпом в туман,
У білі сни іти й гойдатись,
Вклонятись вуличним вітрам…

Коня я хочу і свободи
Від сірих стель, чужих очей,
Від несвідомої угоди
Із містом, що на тлі ночей

Блукає темними очима
По небу кольору землі,
Шкребеться вітер за дверима.
А вдалині летить мій кінь…

Русалонька

Глибинний шум,
Зелені вії
І дотик-струм 
Чи все це мрія?

Вона мовчить,
Говорять очі
Про дивну мить
Морської ночі.

Я розплету
Зелені коси,
І на льоту
Їх вітер зкосить

Засохне в’янь,
Розтане піна.
Морська багрянь
Усе поглине.

Я ходжу по сірій стелі
Сонна, головою вниз.
У моїй сумній оселі
Спить невидимий каприз.

Вікна падають у прірву
Різнобарвних світляків.
Всі цвяхи зі стін я вирву
Щоби запах не висів

Цвілих тіней порожнечі.
Я не хочу, щоб ти знав,
Що готуюся до втечі.
Доберусь до неба вплав.

Прокинулась. Ще темно.
І знов сріблястий спів
Наснився, щось таємне
У павутинках слів,

У сяйві хвиль-мелодій,
Казкове щось було.
О, хто цей добрий снодій?
Знов чарівне весло

Заграло сяйвом хвилі,
І голос полетів -
Метелик білокрилий -
У павутиння слів.

Розкладу я ватру
Центром світовим,
Де спинились мандри
Спокоєм нічним.

Розкладу червону,
Сяду на траві.
Падають в долоні
Зорі лісові.

Чуєш, луно тиші,
Як летять думки
До небес і вище,
Світлі та легкі.

Прив'яжу до візочка вітрила,
Понесемося в чисті поля,
Там гуляє повітряна сила,
Босі ноги цілує земля.

Закривається сонячне око
Від солодких черешневих снів,
Твоє дихання рівне й глибоке,
Разом з сонцем твій сон полетів.

Дівчина любить крейду
З кавою та дощем.
Дівчина тая made of
Суміші ночі з днем.

Очі свої ховає
Віями з хутра снів;
В погляді – темна зграя
Загадок чи птахів.

Руки, як у мадонни,
Сяє спокійний рух.
У нігтях червоно–чорних
Кішки грайливий дух.

Кеди – по бездоріжжю,
Подихи – в небеса,
Очі – до дивовижжя!
Всесвіт – в її руках!

Безсило путь мовчить до мене,
А я штовхаю крик вітрів
У далечінь, де небо темне,
Де тонуть сни мандрівників.

Втомились трави подорожні,
Схилились тихо до землі.
Я відпускаю подих кожний
Вперед, шукати рештки слів.

Та більше сил моїх немає,
Перепочину на краю.
Хай сонце вранці розгойдає
Промінням темряву мою.

І я знайду свій дім далекий,
Коли збіжаться всі шляхи,
Розтане курява від спеки,
А всі слова склюють птахи.

Страшна нудьга мене лякає –
То є пекельний, темний шлях:
Коли все – пустка, зла й безкрая,
А понад нею в'ється страх.

Горілка й диско десь регочуть,
А я блукаю, як вівця,
У чаді вулиць, міста, ночі
І вже набридла доля ця.

І що робити, я не знаю.
Нудьга ж за мною йде і йде.
Уже на п'яти наступає,
Лякає, вдарить де-не-де.

Та я постукаю до тебе:
- Коханий, любий, відчини!
Ти скажеш мовчки, що не треба
Нам пустки злої, хай бринить

Вино шалене у долонях -
Від сяйва мружиться нудьга,
Це від кохання дощ – червоний,
І від веселки – наша гра.

Мені здається, більше я не в силах
Летіти краєм зоряних світів.
Висять підрізано-болючі крила
А поряд – ситі погляди котів.

Сама я стала сита і безслівна,
Неначе загубила щось у сні.
Немов занурилась у воду дивну,
Де ледь пересуваюся на дні.

Квітчастий вогонь
Моєї спідниці,
І плескіт долонь
Хай місяцю сниться.

Я зваблю вітри
Озерами ночі
Під шелестом крил,
Що впали на очі.

Крик волі летить
До бархату моря,
Там схована мить
Всесвітніх історій.

І хвиля надій
У серці промчалась,
Я з ідолом мрій
У небі вінчалась.

Прокинулося море, вже летять
Зелених хвиль далекі голоси -
То коні піногриві гуркотять
І вітрові там сваряться баси.

Біжу, щоб не прогавити цей схід -
Він колесом над обрієм пала.
А на краю землі свій дикий зліт
Як подих зупиню, як змах крила.

І нікуди вже бігти - хмари все,
І пусткою гуляє вітер снів.
І обрію нема, і страх несе
Холодний вал завіявшихся грив.

Щось дивне все притягує туди,
Під спів копит і зойки камінців,
У вир - до непокірної води,
У суміш всіх можливих кольорів.

Газети, пил, асфальт, машини
І гамір, втома біганина
У клітці буднів – сонний дух,
А всюди – тополиний пух

Весіннім снігом світ всипає,
Летить, кружля весела зграя.
- Так смішно пухом білим чхати!
Такі м’які в тополі шати,

Що хочеться босоніж йти
До хмар-дерев, до висоти
По гронах тої завірюхи,
Що породила в серці рухи.

Стоїть над річкою людина,
А з вуст її злітає дим;
Блакитні мрії і години
Щезають в хвилях. Золотим

І неосяжним водоспадом
Вечірні зорі полились,
А в серці дикому менади
Кружляли танцями колись.

В очах блукали чорні кішки
Таємних знань, тонких думок.
А зараз все, мов чиста книжка
Без назви, слів і сторінок.

Холодна хвиля промайнула,
І стало тихо, як на дні, ─
Людина дихати забула
І загубилась уві сні.

Останній подих розчиняє
Останні зорі у диму,
Мов птах, летить у дивну зграю,
Там легко й байдуже йому…

Коханці пройдуться по павутинці,
Яка літає у повітрі,і не впадуть.
Шекспір

Трава зелена, не шуми!
Не грай нам, вітре похоронний,
Ти нас, мов листя, підійми -
Полетимо, прощай, Вероно!

Навіщо зілля і кинджал?
Тікаймо разом від Шекспіра!
Ми молоді, а в серці – шал,
Хай нам щаслива грає ліра!

А хочеш співом берегти
Отару з дзвониками в горах?
Ми вільні! Разом! Я і ти!
Кружляймо з вітром по дібровах!

Відпускаю сни свої на волю
В ніч нестямну білою совою,
Хай змахне крильми легкими птаха
І злетить над океаном страху.

Та зі сходом сонця золотого
Від сови не лишиться нічого -
Зникне разом з місяцем примара,
Тільки пух кружлятиме у хмарах

Вогким туманом
Укрило гори,
Сном-океаном
І диво-морем.

Холодні сосни
Безшумно плачуть,
І з ними осінь
Сумна неначе.

А я радію,
Бо заблукала
У лісі-мрії,
Де сонця мало.

Обернусь я лебедем белым,
К мировым улечу краям
Небом утренним, алым небом,
Что скользит по моим крылам.

Улечу и забуду землю,
Только света напьюсь до слез,
Пусть мой дух одинокий внемлет
Свисту дикому солнца кос.

Закружились кроваво перья,
Сонной скошенные звездой.
Не забуду свое безверье,
Хорошо и упасть одной.

А я сідаю на мітлу
І вилітаю,
Як я люблю коритись злу
І небо краять.

А в косах грає сивина
Шаленим сяйвом,
Розпочалась моя війна,
Ви всі тут зайві!

Я вільно падаю униз…
Мітла зламалась.
Це був нездійснений каприз,
Знов я догралась.

Нічого, завтра долечу
І вкраду місяць,
Та ледве ноги волочу
До хатки в лісі.

Там кіт чекає на вікні,
Блищить очима,
Сова голодна уві сні
Слідкує за дверима.

Я чую музику горіхів,
Що падають на камінь,
Вони скотилися в долину
І тихо в травах шелестять.

Я чую пальми обережний,
Магічний шепіт і слова
Закоханого в неї вітру,
Вони розбились об струмок.

А білий слон пливе безшумно
В нічного неба висоті.
Він знає все й мовчить бездумно.
Бо всі слова йому пусті.

Сонце сходить над лиманом
І шепочеться з туманом,
Чаплі грають сяйвом крил,
А на пагорбі ковил

Став бузковим, як хмарина,
І до неба з вітром лине.
Я вдихаю чар тепло
І злітаю, загуло

Щось у серці, наче хвиля
Океанська, чиста й вільна.
Відлунилась далечінь -
Там чекає білий кінь.

Холодне море задзвеніло
Прозорим сяйвом диких хвиль,
А мушля серця тихо нила
За тим, хто вже багато миль

Керується небесним шляхом
І бачить землю уві сні;
А хвилі бризкаються страхом,
І тане піна у вогні

Блідого місяця. Молитва
Злетіла птахом з теплих вуст,
А в океані стихла битва
І чувся тільки часу хруст.

Струмок побіг
За небосхилом
І в травах стих,
Змішався з пилом;

Злетів до хмар,
Дзвенів із вітром,
Вдихав дзвонар
Його повітрям.

Солоним днем
Сльозинки сині
Текли дощем
В підземні скрині.

У фіолетове повітря
Нічного міста сніг летить,
А у вікно забрався вітер
І сторінками шелестить.

В кутку кімнати спить художник,
І поряд свічка засина,
А вітер півночі, безбожник,
Всі фарби випив, геть до дна.

Дмухнув на полум`я каміна
І темряву намалював
На незакінчених картинах,
Та й наловив у склянки rав.