Ніхто не вічний. Хай буде благословенний той,
Кому Кохання складало присягу частіше, ніж Смерть.
Бо проживаємо лише мілісекунди від всієї вічності...
Тоді, Коханий, зрозумій, як багато втрачаємо,
Як багато в Тобі і в Мені проростає. Те, у що
Воно проросте, МИ дізнаємось, коли Смерть
Знайде нас і тоді МИ дізнаємось неодмінно,
Бо людям знати не дано більше, ніж на те відведено.
Мізерні піщинки часу насиплено у долоні, щоб у темряві
Навпомацки рухатись в певному напрямку
І на перетині шляху роздивитися хто-є-хто.
Наче манекени у вітринах, Ми завжди знаємо,
Кого шукати, але пам"ять надто коротка,
Щоб вихопити образ, священні риси,
Які переслідують по той бік. У передпокої Смерті,
Куди кожне ніщо поринає з приходом ночі,
Куди може забрати весь мотлох буденності,
Весь бруд і страхи, невідомі до того химери,
Туди Ти забираєш Мене, а Я - Тебе.
І як крихти збираю Тебе по крупиці,
Розкиданого, наче зорі по галактиці,
Щоб хоча б один натяк отримати про те,
Що Ти живий, що Ти існуєш. Я знайшла
Так багато Тебе, і ще більше віднайду.
Але ніхто не вічний, бережи Мене,
Міцно тримай, щоб я могла Тебе краще
Розгледіти і дозбирати те, що не складається
В єдине ціле. Прямуй зі мною крізь терен.
Я не знаю шляху, тож крокуймо поруч,
Не озираймося. Бо не впізнаємось більше.

Хтось пригорнувся білим-білим обличчям
До твоєї білої сукні і обличчя те
Перестало здаватись настільки білим
І подумалось з вдихом світлого повітря
"Аби лишень не забруднитись"
Та біле все перетікає в чорне
І безлічбезлічбезліч поцілунків.
А ти дивишся у обличчя - воно
Ні біле, ні чорне. Воно інакше.
Завжди буде інакшим, ніж все,
З чим порівнюєш. Про нього не варто
Так п"янко думати. Треба падати
Пір"ям у руки, ледь піднявши поли
Білого прапору. Треба втрачати
Свідомість. Треба закривати очі
І бачити темінь. Бо це те лице,
Яке сліпить інакше, ніж сонце.
Інакше, аніж безодня.

Це не наша провина у тому, що Земля
Кругла, а земляни - пласкі.
Вони є приземленими навіть радше, ніж приплюснутими...
Помаленьку змушеними звикати до землі...
Але це не наша з тобою провина у тому.
Коли ми разом, ми завжди на кілька сантиметрів
Здіймаємося в повітря, лише на кілька мілісекунд.
Земля відторгає нас, бо ми знаходимося в єдності.
Але для того, щоб підійнятись, нам необхідно
Прикріпитись чимось до висот, будучи безтілесною формою,
З якої проростає нитка за ниткою. Нас смикають,
Як маріонеток, але дають шанс хоча б злетіти
І ми знаходимось на мить і вириваємося з пласкості міст,
Карт, розграфлених невмілими руками вулиць,
Картонних дерев, руху цяток у напрямку до центру
Всесвіту. Де жоден з нас не є крапкою.
Бо ти є найкричущішим розділовим знаком,
Який пнеться у кожному моєму реченні
І вміло робить свою справу. Інколи тебе теж
Починають пресувати і ти, згорблений поринаєш
В задуму і невпевненість у собі, поринаєш у землю,
Щоб боятися дощу з хробаків, які, насправді
Давно під ногами. Бо смерть теж не є крапкою.
Крапкою, цяткою, ляпкою є людина, що лягла під прес.
А смерть, це лише "лапки", слабка умовність,
Яка витягає кожного своїми важелями із дещо
Густішої субстанції, аніж грунт.

Послушай, нити слишком слабы, чтоб выдержать нас -
Тебя и меня. Нам нужно выдержать время,
Нужно выиграть время, его удержать в лассо,
И целоваться по-неземному - в темя.
Наши нити намотаны между двух городов
И когда-то закончатся, нас по углам разбросает,
Мы порвемся, а может прорвемся. От этих оков
Освободимся и каждый примкнет к своей стае.
А пока мне пиши свои сны узелковым письмом,
Не делай лишних мотков, нужно вовремя рваться
Друг к другу и наоборот, нить отрезать ножем,
И больше уже ни к кому не привязаться.

я никогда не подставлю больше лестницу,
чтоб порыться, пока ты спишь, в твоих антресолях...
там жутко пусто, до удушья спертый воздух...
пока ты спишь. я беру зеркала и смотрю,
пытаюсь прочесть твои глаза, скулы,
рот, чем-то все равно похожий на мой,
разобраться в этом пьяном угаре, чье есть чье.
но все смешано, стерто и кто-то еще был похожим,
но не запомнился. кто-то еще смотрел в зеркала
и искал эту схожесть. кто-то еще смотрел
своими глазами в наши. туда и обратно,
пока не перемешал...ты знаешь, я никогда
не буду читать чужие тетради с рисунками,
разбитыми сердцами, зачеркнутымы именами...
потому, что они так похожи на мои. которые
я давно спалила на задворках. и потому,
что ты прячешь их на анресолях
и я никогда не подставлю больше лестницу,
чтоб порыться, пока ты спишь, в твоих антресолях...
потому, что я знаю тебя. а еще не потому, что могу
разбудить, а потому, что а вдруг не проснешся
от того, когда я буду лететь, срывая с гвоздей
эти фанерные шкафчики с исписанными бредом
тетрадочками в клеточку, с причудливыми рисуночками,
эскизиками прошлого,
буду лететь, держась за спертый до удушья воздух,
ламая позвонки лестницы, кости, дверки...
не проснешся от того, что любопытство убило кошку...

15 березня 2010

Ти був
Відомою площиною.
Видимою сонною артерією
на тілі всесвіту.
Ти був червоним
відблиском сірої
речовини
в черепномозковій коробці
космосу.
Ти був глиняною піддатливою
Масою, яка мала частини тіла,
в яку можна було легко влитися,
з якою легко було змішатися
до утворення однорідної маси.
І ти є.
Полісемантикою,
амбівалентністю всіх речей.
Судомою десь під серцем.
Мігренню, спричиненою передозуванням
Твоєю сірою речовиною,
Яку вкладаєш мені
В уста, замість просфірки.
Приливом нової крові
У стерплі від ломки стегна.
Мені ж насправді потрібно кілька кубиків
Тебе.
І ти є голосом
В моїй голові.
Сном, який пробуджує.
Книгою, яка пишеться
Не без моєї участі.
Теплотою обіймів.
Шовковим відтворенням доторків.
Віддзеркаленням майбутнього
Ти будеш
Пам"яттю, яка ніколи не добігне
Завершення.
Циклічністю, що перейде
В закономірність.
Та, все ж, залишишся
Вийнятком із правил,
Які придумали, щоб порушувати.
Ти будеш щоразу
Рівноцінною миттю -
Довершеною і нескінченною.
У ній будемо ми
Завжди. Однорідною масою.
Солоною на присмак.
Кров"ю на присмак.
Ми будемо
Мов пісок і вода
мінятися ролями.
Хтось буде всотувати когось
Цілком і повністю
Ми будемо вічністю,
Що немає жодних аналогів.
Листом щастя, який не можливо
Повернути адресатові.
Там нам і місце -
У наших серцях,
Заклеєних типографським клеєм,
Конвертах під грифом
"Цілком таємно"

Заморожений час у мене в руці, дивись: ще ворушиться...
Здається, усе зціпеніло в своїй невагомості,
Цей розтягнутий простір так стягнуло по швах, що задушиться
Кожен третій, а кожен п"ятий впаде без свідомості...
Переповнені шиби послань, що читати замучишся.
Я послала тобі ту сніжинку - зліва п"ятнадцяту...
Ці недоспані ночі, полярні дні у папірус скрутяться
І навесну відчуєм, що нам знову "до 18-ти".
Але зараз квиток на сеанс з 25-тими кадрами...
І в залі нікого, лиш ми, як завжди прикипаємо
До замерзлих екранів очей, що затягують надрами
Нескінченних безодень, в які час від часу ступаємо,
Та завжди повертаємось, маючи фобію темряви...
В запорошений зал, де нема глядачів. Час ворушиться,
Таке не покажуть в кіно. Бо актори з слабкими нервами,
Мають фобію темряви, вони самі аж замружаться
Від разючої вічності, темної вічної злитості...
Мінус 20. І знов непрочитані сні, нерозгадані ребуси.
- Не тулися до мене, не рухай волосся!
- Я хочу зігрітися...:_(
- Нас не так зрозуміють.
- Нас двоє в пустому тролейбусі. :)