Втікає день у змучений кулак,
І загинає пальці темна нічка.
Тобі, мабуть, із неба буде знак,
І ти сховаєшся в крикливий відчай.

Запалиш свічку, дожуєш брехню,
Два джокери впадуть на стіл несміло,
І кілька моїх фото в стилі ню
Достатньо буде, щоб хворіло тіло…

Розстелиш ти подерте кімоно,
Ввімкнеш акваріум із цвітом вишні -
Тоді весна потягне всіх на дно,
І не засне на шостий день Всевишній

Тобі старезний світ цей затісний,
Стіна китайська затуляє вхід до раю,
І березневими котами так рипить,
тріщить,
сльозить він -
я замість тебе п’ятірню цю розтуляю…

Ми завтра будем рідні назавжди
Складем шинелі у кутку кімнати
Позв’язуєм до купи молитви
І будемо бездихальні стояти

Один навпроти одного і майже голі
Зализувати будем розпашілі долі
І будем чути пульси автоматів
Що стерегтимуть нас
Допоки день вмиратиме

А кадрами з німого аніме
Втікатимуть оті дими патлаті
Тобі присняться гори в галіфе
А я піду гармати присипляти

ми час проціджуємо
крізь пальці
залишаючи у жменях
лиш потрібні кнопки
клавіші
слова

а як важко повернутись
під стіл
чи зняти крила із цвяшка
і повісити їх на те місце
де зараз муляють шрами
взятись за руки
і разом
вистрибнути з часу
без парашутів
і протигазів
без анти всяких
і протизаплідних

так страшно
а ще ж зовсім
не високо
ще ж навіть видно
якого кольору „колготки
що вічно сповзали ”

і зовсім це не боляче
бо ж ми усі нанизані на пуповину
пришиті нею
мов ниткою до землі

Ми ходимо зграями, літаємо зграями
і носим дітей до хреста невеличкими жменьками,
тихенько собі божеволієм парами,
хворіємо світлом і мрем під асфальтами.

Ми селимо риб в трилітрові акваріуми,
і відстань між днями вимірюєм кроками,
напам"ять майбутнє своє ми вивчаємо,
щоб потім назвали усіх нас пророками.

Гризем олівці, розкулупуєм вени,
дерева маскуємо під колір зелений,
вночі перемотуєм вранішнє порно,
ліниво сопемо під крики "мотор".

Залапані поглядом, спраглі до болю,
між пальців шукаємо паростки янголів,
і щоб не зріднитися з кожним тобою,
висмикуєм їх і поволі па
да
єм

Ми ходимо зграями,
літаємо зграями
і носим дітей до хреста
невеличкими жменьками,
тихенько собі
божеволієм парами,
хворіємо світлом
і мрем під асфальтами.
Ми селемо риб
в трилітрові акваріуми,
і відстань між днями
вимірюєм кроками,
напам"ять майбутнє
своє ми вивчаємо,
щоб потім назвали
усіх нас пророками.
Гризем олівці,
розкулупуєм вени,
дерева маскуємо
під колір зелений,
вночі перемотуєм
вранішнє порно,
ліниво сопемо
під крики "мотор".
Залапні поглядом,
спраглі до болю,
між пальців шукаємо
паростки янголів,
і щоб не зріднитися
з кожним тобою,
висмикуєм їх
і поволі па
да
єм

невже тобі більше
нічого не хочеться
як вмерти отут
при світлі
розкислої вулиці

я не вірю
боги так не цілуються
щоб язиком
проникнути у душу
і нализавшись солі
шалено вертіти
гончарним кругом
лиш для того
щоб виліпити собі
до мене подібну
з моїм запахом
і присмаком
але назавжди

ми помиратимемо
у різних містах
у різних країнах
і навіть планетах

але одночасно
в одній позі
під той самий ритм

тоді періщитиме дощ
я точно знаю
і він зшиє нас до купи
щоб востаннє я відчула
на своїй душі твій язик

а сонце заходить сходом
а сонце котиться колом
у сонця великі очі
розплющені по-жіночому

дорога розірвана навпіл
зіниці повернуті Богу
я знаю таким не платять
не повертають боргу

такі приходять пізно
несуть у кишенях втому
нам часто буває по-різному
але не трапляється вдома

такі не вмирають вчасно
чекають дзвінка із неба
їх не любити можна
але торкатись треба

а сонце зійде на заході
покотиться десь на північ
згорнеться тихо калачиком
й засне по-чоловічому

мала
ти нічого не бійся
розслабся
і отримуй задоволення

візьми мою
душу за руку
і разом пішки
пройдемось під столом

заглянь у дзеркало
струси того
що справа

і полетіли

тільки не забудься
повідомити усім
що нас більше
не буде

не можна ж
снитися на трьох
з’їсти усі квіти
де більше чотирьох пелюсток
півжиття писатися
з однієї букви
і зненавидіти джинів
лише за те
що носять сережки
у вухах
і п’ють пиво
маленькими жменьками

зліпи мене з тієї глини
з якої ти ліпив
вже тисячі жінок

зліпи й зостанся
і вмремо отут

отак лежатимемо
я майже кам"яна
ти майже мертвий
я вся в твоїх цілунках
що залишав на тілі
тих чужих жінок
і жодного з присвятою мені

та я к би не було
тобі це страшно
до Бога ми підемо
разом пішки
із мого ліжка

а знаєш
тут львівська кава
з приємним присмаком
степу
де коні пасуться
і пахне маком

тут доня
мабуть уже раз четвертий
іде виглядати
із Січі (чи шахти?)
тата

і нам вже не чути
що шепче цей очерет
у сріблястім жупані
бо зорі падають у Дніпро
щохвилини

загадуй бажання
і ворожи на каві
щоб скіфська баба
не плакала тут щоночі
від того болю
що її розриває
на берег лівий
і берег правий

я пришита
до стелі ґудзиком

якось дивно
і трохи незручно

щовечора підраховувати
чужі молитви
а під рипіння чужих снів
щоночі втрачати цноту

та так уже сталося

на день мене защіпають
інколи прив’язують
до клямки
аби пильнувала
сусідські шпалери

і нічого нема свого
лише та ниточка
що звисає з неба
її розрізають
при народженні
зав’язують вузликом
напам'ять

і той ґудзик
що у будь-який момент
може відлетіти
і вже тоді байдуже
з якого поверху стрибати

На Вашій Арктиці росте, мабуть,трава,
А тут вже чути осені останній скрип.
За талію день вечір обійма
Як перший чи останній чоловік.
Він мріє віршами і хоче чути «так»
У відповідь регоче небо «ні».
На Вашій Арктиці закінчаться дощі,
А в Луцьку забухикає зима.
День вечір притискає у тролейбусі,
Скрегоче іскрами замучена пітьма.
На вашій Арктиці, напевно, десять вже,
А на моїй вже досить молока.
Вже досить запланованих побачень,
Спізнілих днів і п’яних вечорів,
Так хочеться закутатись в «пробач мені»
І розігріти у бокалі лід.
На нашій Арктиці, мабуть, вода
Й багато мокрих-мокрих днів.
Забуду що була я не одна,
А Ви побудьте першим і одним

оці метелики
неначе з неоліту
неначе випали
з розмальованих печер

вони сьогодні
з легким присмаком
зеленого чаю
й вершкового неба
в якому я вже
стою по коліна

бо в тих лоліт
що малими пальчиками
лоскочуть джмелику
живіт
так мало приводів
вирости
і так багато
щоб випасти
із того кола
що об’єднує інь і янь
що заглядає у вікно
того
що щоранку
смажиться на сніданок

а й досі не можу
вибратися з неба
в горошок
з ванільними вершками

вони зачинені
вони точно зачинені
чи їх там взагалі немає
не знаю

а може просто
піти і забратися
брязнути соромом
об стіл
і бродити
Чорним пралісом

де коси заплетені
у вузол
де очі розкидані вітром
де бджоли гудуть
у душах

там сонцем вертіти буду
повірю тоді хоч у Будду
сховаюсь у стареньку вазу
і серце посиплю попелом
щоб вранці прокинутись полем

а потім я буду
вовком чорнявим
із білими лапами
я лісом Зеленим
ганятиму
воронам я сукні справлю
вербу закосичу по п’яти
нарву в оберемок м’яти
і буду вити на квіти
щоб не гуляли парами

в Червоному лісі житиму
з ідолами поганськими
на капищі стану першою
найбільшою
найпрекраснішою
я буду горіти
спалювати
грішити
і буду каятись

я вмру
що й ніхто не знатиме
аби народитись
в Асфальтному

а тут я ходитиму пошепки
щоб совість бува не збудити
і рибок малих не лякатиму
хай зовсім ніхто не знає
як жити отак у акваріумі
чи просто
на дні морському
без правил
законів
і так собі
без потягу до спиртного
і протягу у шкарпетках

а згодом
зачиняться Д В Е Р І
я вилізу десь на дерево
бетонне
асфальтне
байдуже

пришию клямку до неба
і буду на мить Телесиком
допоки хтось не постукає
не назбирає хмизу
тоді
я
на землю
злізу