Дівчина-скрипаль душу виливала,
Всю журбу, печаль у музику ховала.
Скрипка сльози л’є у руках дитини.
Дівчина-скрипаль, чия в тому провина?

Чому лунає біль, чому душа ридає?
Дівчина-скрипаль своє життя ховає,
Ховає весь свій світ в плакучу, щиру скрипку.
Душа її болить з народження й довіку.

Недопалок цигарки тримаю у руці.
З очей блакитно-сірих стікають живі сльози.
Підпалюю сірник, - це полум’я вночі,
Жбурляю у смітник скрізь спогади морозні.

Чи варто далі жити, не вірячи в кохання,
Не вірячи у те, що час лікує все?
Чи варто пам’ятати про зраду, біль, страждання,
Та вічне “я люблю”, що вітер з уст несе?

Чи варто сподіватись на лагідне майбутнє,
Коли сльоза в душі розпалює вогонь,
Коли любов і біль кайданами прикуті,
Коли не відчуваю тепло твоїх долонь?

Тиша. Місто все спить давно,
А мені, як ніколи, сумно.
Телебачення вже не покаже кіно.
Поринаю я знов в свої думи.

Розумію, що знову лишився один,
Що нікому я вже не потрібний,
Що розвіє життя мої думи, як дим,
Що насправді духовно я бідний.

Як хотілось сховатись від своїх проблем,
Аби хтось їх за мене розглянув,
Закохатися в когось назавжди, але
Сталось так, що ніхто й не погляне.

Невже справді я людству настільки набрид,
Що від мене ховають всі очі?
Я жалію себе та ридаю навзрид
І таке майже кожної ночі.

Більше не буде знущань наді мною,
П'ять років життя (і все марно) з тобою.
Ти закохався, на мене начхав.
Я довго страждала, бо ти поспішав!

У тебе весілля, а я посміхаюсь.
Ще два дні потому життя помінялось.
Два дні я не спала і сльози збирала,
Тебе розлюбила! Тобі цього мало?

Тобі обіцяю, прилізеш до мене
І будеш благати, щоб знов були сцени,
Щоб знов ми кохались, сварились, страждали,
Але я забуду про тебе, коханий...

Учора були танці в клубі,
Дівки страшні там танцювали,
А хлопці десь пісні співали,
про те, що дівчинами любі.

Вважав, що буде все інакше,
Що будуть в воду всіх кидать,
Івани будуть наливать,
Що буде набагато краще.

Гадав, що в їх серцях тепло,
Але були усі похмурі,
Дівки давали хлопцям дулі...
Село воно і є село!

Що змушує людей у світі
Життя творити споконвіку
Таким, як бачать уві сні,
Чудовим, світлим, голосним,

Таким, як сонце, що палає,
Таким, як вітер, що літає,
Таким, як небо, що безкрає,
Таким, як зорі, що згасають?

Не можу відповідь знайти я
На це питання непросте.
Не розумію, не збагну я!
Чому ми всі такі? Проте

Ми творимо його віками,
Бо боїмося того дня,
Коли натішиться Бог нами,
Коли закінчиться життя.