Я лялька вуду, щоразу інша.
Самотня постать сирих підвалів.
Я піднімуся і йтиму далі.
На попелищі не пишуть віршів.

Вчорашня кава черствіє швидко.
Холодні очі горять від сорому.
Ти не подивишся в мою сторону.
Твоєму серцю не треба свідків.

Я ж надто вільна, щоб бути твоєю.
Занадто сильна, щоб просто бути.
Я надто скромна і надто рокута.
Ти був лиш психом. А я - Психея...

Хто вони в біса такі, ті поети?!
Білі ворони в порепаних гніздах.
Зморена здобич в рибальських тенетах.
Пульс на артеріях п’яного міста.

Поклик душі у птахів-іноземців.
Перші прибульці маленьких кав’ярень.
Пси й диваки у вагонах підземки.
Райські сади героїнових марень.

Темні кімнати в старезних будинках,
Там, де шпалери брудні та подерті.
Сніг на даху і кутя на ялинках.
Струпи на спинах у янголів смерті.

Ми течем як вода і стрибаємо в пащу неба,
І зализуєм псам лишайним колючі рани,
Забуваєм ввімкнути світло, відкрити крани,
Забуваємо одягнутись – неначе так треба.

По життю ми самотні, хоч з виду – свята полігамність.
Граєм ролі, в футбол, на барабанах і нервах,
Підфарбовуєм вії і пишем на лобі “стерва”,
І відвідуєм фітнес-групу й гурток орігамі.

Миєм посуд, у міру потреби – готуємо їсти,
Розтинаємо серце навпіл – коханому й дітям,
Надсилаємо рибні консерви і тепле лахміття
В ту далеку країну, де б’ються за мир пацифісти.

Напускаємо в ванну води, а в очі – туману.
Всі самиці мають право на самозречення.
Ми не ставимо крапок (життя – то велике речення)
І відрощуєм кігті для того, щоб пестити шрами.

Ти навчилась втрачати,
навіть тих, хто зникає навіки, –
В передсмертя світанку
відходять непевні сліди.
Ти й сама залишилась
порожня, беззуба, безлика…
Ще б хоч промінь впіймати,
і можна уже – туди.

Кажуть, щастя – воно не варте
всіх тих, хто поряд.
Та й для чого потрібне те щастя,
коли ти сама?!
І кому прочитати казку,
і хто перехопить погляд,
Якщо внуки твої – два коти,
а донька – зима?..

Є один лиш маршрут –
тролейбус, що йде в нікуди,
І автобус, що був вінчальним,
а став з вінками.
Якось дивно – в квартирі твоїй
позбиралися люди.
Якось дивно – приносять квітки,
а весна не настане…

якби ти був
бомжем
а я – квіткою
ми могли б
зустрічатися
принаймні
раз на рік
на смітнику
після 8 березня

Моє місто – це ніч голодна
Із порожнім гнилим нутром.
Це будинків стіна холодна
І довгі хвости метро.

Тут умреш або житимеш вічно
В кам’яних постаментах безумців.
Не портрет, а діагноз клінічний.
Все життя – лише збіг презумпцій.

Лабіринти тунелів і арок,
Де відлуння тече роками,
Де іржава краса іномарок
Затуляє обличчя руками.

Тут розщепиться серце на сонці
На уламки, на друзки, на згадку.
Тут по венах біжить стронцій.
Ця агонія – знову спочатку.

Транскрипція душі в моїх очах,
А тіло – просто маска карнавальна.
Останній спогад – свічка поминальна,
Що рвала воском у німих руках.

Не перетишить пульсу жоден звук,
Який за мить у вічність вже тікає.
Трикляті зорі жити заважають,
І навіть смерть не припиняє мук.

Мудрець сказав: безумство править світом.
Піґулки вранці, краплі перед сном.
Лиш витирає сльози за вікном
Скаліченими пальчиками літо.

Як думаєш, а часу не болить
Старіти і вмирати кожну вічність?..
І хто зупинить цю війну в циклічність
На три століття чи коротку мить?..

Мов риба, б’єшся крилами об лід.
Якщо не так, тоді хоча б за гроші.
Твій імплантант думок – найважча ноша.
Розбовтуй сонце і молись на схід.

У вікнах темно, тільки ніч не спить,
П’є каву, курить і малює вірші...
Погано? Не зважай. Бо буде й гірше.
Як думаєш, а часу не болить?!