(Правду. Кажи.)

Жінко,
виточена
із глини
встань
струнко
- Єві
крила
лише наснились, -
сміх гуркотом

Твій міжгалактичний
атом
струм
в пальцях
ніч
благословенна набатом
вертається

стрілки годинника
тріск у вилицях
і
вимерли
ти тепер
нова одиниця
часу
виміру

ти виточений
із каменю
дай
руку
як причастя
мантри
шептали ми
у
рупор

ранок
черкне вікно крилами
і
відійде
хто покору не брав
силою
став
вільним

із книгою на колінах

а тиша стікає твоєю ходою
вусатий годинник прикинувся блазнем
вже й ніч розкладає зі снігу пазли
ми знову спізнились
на човен до Ноя

полюєш самотньо на рибку-бананку
вхопив перемета на муз лукавих
допоки тасую хвилини у каві
й занадто сама засинаю
під ранком

то може прийдеш із гостинцем
від казки
розіб’ємо кілька фужерів
на спокій
а потім разом поскидаємо маски
й постелимо сон про жита
під щоки

вона вплітала
зорі у вінок
та й пускала
по Чумацькому

та, що прокидається
не від запаху кави
і заходить на безлюдний
e-mail

вона б розбудила
і просінь
але вікна погляду
виходять
лише на північ

знаєш жінки не ридають на вулицях
грим парфуми підбори високі
збризнутий кавою зовнішній спокій
душі листками осінньо згорнулися

жодна не чула про дні без будильника
жодну босоніж не бачила стежка
вдома на кожну чекають лиш мешти
й кішка підморгує поглядом спільника

зморшки на виріст на старість для вечора
і на колінах згортається втома
жінка себе переконує в тому
що сон у скроню не буде втечею

ненамальовані люди-натурниці
в латаних сукнях у стилі ретро
вкутані в екс-чоловічі светри
справжні жінки не вмирають на вулиці

ШТИЛЬ

хвилі врізаються в небо
чайки врізаються в хвилі
море закинуло невід
море за сушею
квилить

двісті ударів у літо
прісно римується вечір
хвилям властиво сивіти
тишею
зір попечених


ВІТЕР

неначе мушля проковтнула
солоний шепіт океану
пірнаєш аж на дно намулу
сама ж ніяк тим дном не станеш

тобі так хочеться спіймати
зелену смугу небокраю
поліський ліс
лелеки
хати
і щука золота пірнає


СУША

свічкою марить ночі
тихий циклоп-маяк
і незнайомим почерком
пише листи моряк

кличе лишитись вічною
там де Ведмедиць барліг
вітер
ще той язичник
гальку кладе до ніг

рифи жбурляють скалки
в замок росте пісок
точить німа русалка
свій сухопутний крок

може б моряк і вибрав
прісно-джерельну суть
з піни ж пливуть
верлібри
як на останній суд

мрії навиліт лягають шрамами
як олов’яний солдатик плавишся
жменя вогню
балерина спалена
двоє вчимося у казку бавитись

ти як по сходах ступаєш нотами
пишеш під руку з дочкою Пам’яті
дим і туман у легені всотуєш
благословляєш дощі на паперті

ніби китайкою вкриті воїни
шаблями пестять замерзлі сутінки
римами навіть земля напоєна
навіть на пару словами скуті ми

ми не Антеї бо важко пішими
кроками день причастили тихо так
хочеш я стану до тебе більшою
хочеш навчу перед смертю дихати

ти на вулиці вросла в осінь
на зап’ястях уламки зими
кожне дерево кисню просить
падолистовими
крильми

так буває шукання сповідь
сиво блудиш
заплетена в час
щось прадавнє в тобі говорить
щось придушує місто-поліс
місто-Парнас

шепіт кроків твоїх тривожить
ніч
яку розстріляли дощі
й кожен вірш – пульсування Боже
на горлянці
твоєї душі

байдуже де ти у Фівах чи у Каліфорнії
байдуже скільки кілець
на твоєму зрізі
рими пульсуючі
вени твої переповнюють
і на твоєму чолі вирізають
зрілість

прісно розбавлений прозою
ранок над хатою
переливається сон із руки у руку
кожну пелюстку із яблуні
болісно згадуєш
склянка душі помережана
лезом звуків

може ти теж намагався
завчасно посивіти
може епоха часи
затісні для тебе
просто поети усі
заримовані сироти
їм навіть Музою
перехворіти
треба

вітер точить у тебе крила
сонце в мед розплавляє волосся
ти б йому навіть сон хрестила
досі

ти ж була чи мадонна, чи жінка
варта квітів і кави в ранок
перекликана з міста інків
бранка

свічка гріє навиліт рану
в тиші як у дитинстві сірій
кличе вкутаними краями
вирій

вже не мед не гірка як кава
постать темна з очима мами
крила сточені і русяві
в’януть

у зморшках
твоїх долонь
скиглила зірка
із засмаглими віями

зірвав зі стелі
не спитавши дозволу
в чумаків
а вона
забула вдома
макіяж і валізу
із блискітками

тепер ходить
невмитою
щоб із твоїх рук
ще й до чортів
не впасти

Сніг без ліцензії
та без прав
на падіння
вкотре перевищив
швидкість танення

він теж не встигає
за ритмом
покаліченого циферблату

ідеш
по коліна в грудні
по вуха в собі
і по дитинство у калюжах

колись
тобі теж недосипали
кілька жмень
новорічних ударів
німого
годинника

мене цікавить
розмір
заробітної плати
для Сізіфа

що буде
коли перейдуть дорогу
із відром
повним волошок

чи захмеліють
дегустатори
від підроблених поцілунків

чи сидить
на дієті
жінка-годинник

мені цікаво
чи знаєш ти чому
кожна крапка
у нашій розмові
страждає
від надмірного ожиріння

дивись
як стрілки дощу
показують
пору року
правда ж
тепло
сидіти отут зі мною
на порозі зими
та лузати
вербові котики
вкладати спати
тишу
на полицю
і слухати
як тріщить
багаття мого волосся

можемо щоранку
зустрічати
очіпок сонця
а ти на ніч
мою руку
в молитві ховатимеш

знаєш
мене можна
навіть вкрасти

але ніколи
не вимикай світла
щоб не бачити
як із мене
душа випаровується

в тебе є два кроки
назад із даху
і вниз до мене

маєш два слова
обидва означають «ні»

в тебе є дві мене
одна замість краватки
на кожен день
чи не на кожен ранок
а інша – із дзеркала
та що цілує вуса
і зустрічає
на не побаченнях

вона хоч і не Аліса
та вміє
казку через себе перекинути
і стати королевою
на клітці Е5

сьогодні ти граєш у шахи
із самим собою
але все це
занадто складно
бо
навіть душі у тебе
дві
на вихід
і
на продаж

ця ніч
крокувала
бездушним містом

вона навіть не шукала
де б свою тінь
перекинути
вона шукала душі

а ще питала
в кожного перехожого
що таке веснянки
аж поки
сама не стала
рудою
тоді повкручувала
руді зорі
щоб не падали
на голови
хоча й сама чекала
доки хтось кине
в долоні
крихту бажання

одного разу Бог
кинув їй
жменю зайців
але вони всі
виявились язичниками

вона померла
від передозування тишею

стала єдиною
хто коли-небудь
помирав у світлі

спробуй на сіль
туман
у якому полощеш п’яти
і вимальовуєш райдугу чорно-білу
певно
лячно
хитатись над осінню
бо навіть
листя зараз
без внутрішньої
рівноваги

ти не важиш
навіть стільки
як журавлиний ключ
вони зараз
усі на експорт

ти не будеш
заплітати коси
до неба
бо нема таких
ангелів які б
драбини не боялися

то не кажи
Господи
поки не навчишся
молитву човником складати

не клич
мамо
поки за пазухою
сповідь не виносиш

гончар завжди
має бути
чоловіком
бо тільки його пальці
у глину проростають
до раю ближче

гончар має бути
Мойсеєм
бо в обох
навіть сни
про грунт обіцяний

гончар
воду приказками
освячує
і ходить тільки
до ополонки
ніч решетом виносити

він знайомий
тільки із повним місяцем
бо на ньому
хаос миром помазаний

гончар має
бути тобою
ти жінку
із меду виліпив

покликала нічку
у свій куток
кавувати
тільки щоб із власним
варенням
я знаєте
не люблю солоного

будемо лузати
насіння по небу
під яким
кожна комаха
бажає собі
шпарку
у крилах ангелів
щоб не холодно
під ранок
і гойдалку із бабиної осені

докавуємо
а після третього кукуріку
піду замітати метеорити
що не встигли здійснитись

не реп не хоку не верлібри
не ніч не ти не песимізм
не граєш сам у прісні ігри
не ловиш зайців тьмяних призм

не так не вчасно не весною
відбилось сонце на щоці
не та молитва не з тобою
не срібний хрестик у руці

не спокій грішника жорстокий
не та любов і не на трьох
не мій німий до щастя дотик
не happy end
не
епілог

кажеш черпаємо сонце криницями
кажеш ідемо слідами звіриними
пульс починає свою репетицію
стукати в такт із непарними крилами

ангелу важко не стати Люцифером
Єва торгує з прилавку бананами
грішнику манну небесну підсипали
якось рожеве не так уявляли ми

вже понад поглядом небо у паніці
closed на райських воротах написано
ангел кульгавий стрибає на палиці
ангел планету прощеннями висіє