Я приречений в'язень з журбою за вічність -
на плечі fleur-de-lys, і розіп'ято шпаги
за невірність в борні та проколені шрами.
Ліхтарі, обважніло-погаслі зіниці
вже останнє пророцтво замолюють знову:
кажуть, тлінне життя, мало йоду на шрами,
і блука, мов чума, наша пам'ять містами.
Відійде у минуле це згарище сховку
чи останній притулок до самого скону.
Та останнєє слово, єдине бажання, - по венах,
мов натягнутих струнах, - смичком по всіх веснах.
Рік новий нам корінням сягатиме споду,
передчасно прекрасним цей світ на догоду
Випадатиме снігом, укриє всі тверді
і всі зорі ставатимуть рідні в безсмерті,
в решеті, врешті-решт, нам носитимуть воду,
У мушкетерство повірити б сліпо -
цього разу минеться: цвістимуть іриси,
чи це будуть лілії, тільки б не списи -
і без вилитих ран на цю білість осліплу

Замало димарів пташиним крилам,
аби весні зотлілій розцвісти.
Міняти дощ, мовчання довгоплинне,
собі лишивши тіні та котів.
Торішнім небом-тверді та сузір'я
простують горе-шляхом безупинно,
Аби лиш сни і очі не зотліли.
Вернув-би горе-шлях назад у жито,
де воля дише лагідні вітри.
То горе, може, в безвісті тікало,
полин уплівши й лілії в вінець.
Весна розквітне знов зеленооко,
і сизь розгорне кронам й серед ночі.

Шукаю тиші з втечею обіруч,
відлунює у скронях простір вікон.
Асфальти зливи скошують сумлінно
і червнем квітнуть яблуні достиглі.
напівнічні осатанілі рани.
Про них і ранки проспівають півні
й легкозаймистий світ заляже в сплячку,
впаде по самі вінця у барвінок,
заляже дном. Зникати знов. Назавжди.

Всього лише передумова кулі –
безокість неба ввись, розлогі сни
корінням в тебе. Спалені мости
не вміють тліти; стомлений цей вулик

блуканням вулиць в пам'яті віків.
А, може, поспіхом розплести лабіринт,
повірити казкам і в тінь дощів
і впасти талим снігом в літа плин?

Зимі ж залиште всіх сніговиків,
о тій порі порослий димом дах,
час ночі - найсинішому з птахів,
а зорям всім на ранок - земний шлях.

Цей постріл мовчки – завше навмання
і завжди влучно. Знов шаліє вітер,
не лишить нитки втікачам для віри
в рятунок тишею знекровленою. Я


Лишу терпкий лиш попіл після скону,
та лету крила прагнутимуть знову.
І з'ява фенікса оберне все на вістрі.
Немає Лети, понад нами – висі.

Я посію дитинство змарніле своє
аби як і нізвідки, й не знати коли,
Де світ водам весняним осанну снує
І пуска у безодню усе від біди
Осипається снігом ліхтарна зима;
Та чи знову найперші зустрінуть цю весну
котенята вербові? Та знову дарма
нам носитимуть ситі дощі після сну,
Розсипатимуть сонце у повні. Нема
місяців у зеніті, там тихих сновид
лиш зникають химери й ранкова роса.
А охлялій зимі - тільки дим на обід.
Нам потрібен з тобою на двох лише спогад, -
хоч і різний на двох, - не про зболені шрами,
лиш про те, як вертатиме тиша до слова,
десь від року і кроку небес понад нами.
Я посію дитинство зволоженим віям
і поля полуниць, де відлига пляміє.
Відцвіте нам колиска у снів на узбіччі,
І нас розсипом час поєднає у тиші


2010

Отим-бо й ба, що світ на всіх єдиний,
на всіх у нас одні й ті самі пута:
на рідних, друзів, спогади і волю.
А світу солодко-молитися на долю,

Писати фоліант чужих очей,
Чужих пісень із голосу не свого,
Пісків, пройнятих сонцем випадково,
Вогнем і зеленню обійнятих ночей

А світу й тісно якось у чужих зіницях.
Страшніш шукати втечі звідусюди,
Страшніше-німота по самі вінця,
і спогад болю пошепки, у люди


2010

так солодко цю тишу наслухати
й розігрівати в вогнищах свій біль...
Вбране по осені полум'я в шати,
та життя твоє вицвіле родом із хвиль
Не лякайсь, що воно мов ріка,–
не зазнать норовить берегів–
І не ремствуй, що доля така,-
Зацвітати лишень восени

Лиш 'АNAГКН' - рок давньогрецький...Життя - позаочно
Ніщо все ж не зміниш...ні на що, навічно...
Статичні лиш стяги, герби чи крилатість,
І згорбленість дзвонів...Які ж то напасті
Без прав відчувати...Не мучте блакиттю
І світлом безликим найближчого дому,
Чи кроком з вікна, чи кінцями у воду
Всім рікам навсібіч. Та вже не розілюють
Розоране - зоряне випале листя. Хіба ненароком
Лиш чайним зелом привітають спроквола,
Коли вже молочні стежини розвіють
десь поряд на гілці зі снігом торішнім


2010

Так ось блукай, ненавчено, натхненно
Завжди з мовчанням зашпор у плащі
Десь завжди зліва буде нерозквітло
і стугонітиме в печалі монастир
Твоєї віри.
Спадай у тінь,(тривкішу від облуд),
Сусідніми пташині крила будуть,
В серцях місцевих проліски цвітуть,
Тобі ж залишу сходинок довкруг
і пружну тінь, що не згаса...ніколи

2010

А деревам листопадово. Листя падає.
Бо фарбують всі лиси по осені гілля
і небо линяє димарно – примарним краєм.
Це літо останнє...чи бабине літо повільне?
А ще восени всім рибам небо у очі тікає,
Метеликам - вулиці-лабіринти і крига мов крила,
схолоднілі міста...І світло чекає...
ефірів...чи Зефірові нетрі. Ця осінь – ванільна,
Відцвітає пожовкло у літо. Разом із тобою.
Не відаєш як; десь на дні твого спокою
Ліхтарі–вартові все ще сонні вибілюють дні
що з того, що незабором – усього лиш тінь

2010

У дерижаблі з лотосів шукати
Усім годинникам у пригоршнях піску,
Всаджати сніжки на санчата,
Між Правою та Нявою в кутку
Та цьому місту вже й весна не личить
В наплечнику із Зоряними Псами,
Де і дерева безпритульні
Танцюють, жебракуючи за нами...

Слідами неталих снігів
моря мандрують
на ранок висушують сонце
фарбують чайкам крила.
Як воді дожити до кінця снігу
а піскам дочекатися моря?
Як доблукати туди
де Велика ведмедиця
співає колискові
вигодовуючи
полярну ніч?

Блазень виходець з гущі кави
у якого годинник замість ока одягнуто
Він повідає долю
не про вас
висиджує жарти у позі лотоса
не плаче слізьми
Його не лоскоче
кінчиками вуст
тінь усмішки
Він завжди готовий
Бути цвяхом
без амплуа
на вашому святі
бо сам щоразу забуває
грим не на своєму обличчі