Впав осінній листок за мить до весни
Останній, котрий малював ще О.Генрі
Упав, щоб залишити слід на землі, а Ми
Топчемо долю дітей, мов дике плем'я

Вони заглядають у дзеркало Оскара Уальда
Герої роману, котрий дочитає країна
Продані душі за насолоду дияволу
Колись спопеляться на чорну ганебну руїну

А Ми почитаємо жахи Патріка Зюскінда
Жертви знайшлися, а Він-наш герой - парфумер
Забажав полюбити себе до останнього подиху й хрускоту
Налюбились уже. Навіки зівяв ефемер!

В тіні півмісяця сховалася тривога
Чи то од Бога
Ота дорога,
Котра манить слідами, що попереду?

А там під схиленими вербами
Розсипалася перлами-
Слізьми завмерлими
Чиясь прихована любов. Підкрався вечір.

Мороз-художник вже планує втечу.
А чи доречно
У порожнечу
Втікати свідком? Трохи зачекай!

Сніги ..сніги…сліди ведуть у рай
Не спокушай!
Не проганяй!
Любов не терпить ігор за життя…

Любов…
Не терпить
ігор
Не смій, не замерзай!
Любов безсила в битві за життя…
Зіграй нам, місяцю, журливої, зіграй…

Сонце зайшло, не сказавши чи поверн́еться,
Чи вкотре розбудить порепаний холодом день.
Лиш зорі вор́ушаться, ніби відмолюють вервицю
В унісон з матерями, за долю своїх дітей.

Місяць завмер у незмозі когось зупинити -
Долю свідка смертей вибирали йому кати.
Йшли матері, голі дівчата, голодні діти...
Зірка на грудях боліла, благала «Прости…»

А кат невблаганно стріляв. Тільки плакала скрипка -
Вплітала у ноти тривожні мотиви оркестру.
Ліс захлинувся прокльонами, зойком і криком!
Яр подавився жорстоким свавіллям нацистів!

Сонце вернуло, де йому в світі ховатися?
Війна пролягає по зраненій сивій землі.
Прикриті піском бордовії плями і ляпаси
Натирали приреченим ніби тавро, мозолі.

По зогнилій траві сновигали юдеї і юди...
Знову плакала скрипка, гойдалась і грала уперто.
Невблаганна та смерть… Спіткнулася тільки за чудо:
За воскреслі етюди містичного Танго смерті.

грудень 2013

Коли лезо ножа вже давно не слизьке і не гостре
не здатне розрізати навпіл: на «до» і на «після»
Коли злива не студить, а просто змиває втому
і сьогоднішній день, далеко несхожий на інші
Коли по життю балансуєш - висиш в невагомості
аби зовсім не зникнути десь із життєвого простору
Досить кислого і вдосталь гострого
Товчуться думки на дні підсвідомості…
Прокинулась втомлена снами і позами
День обіцяє бути насиченим
пробігами,хвилинами і дозами
однакових ход́ів, що стали вже класичними…

Зісковзує біль
...по краплині
...сльозами
...на груди.
Воском німим утікає в долоню самотня свіча.
Погляд у полум"ї гріє надію. Схилені люди
Сховали гріхи у кишенях старого плаща.

Між нами перетяг
...чи потяг
...чи втомлена тиша.
Навчилася чути її та знаю на дотик яка.
Монолог у молитві... Розмова душі зі Всевишнім..
...Підняла з колін чиясь тепла і дужа рука...

Безумний літній вечір…
П»янким відлунням спеки
Цілує вітер плечі.
І бірюзова шаль
Зісковзує звабливо
І зовсім недоречі...
Приховую від тебе
У погляді печаль...

А погляд там – далеко,
Де ніч ковтнула спеку.
В безодні незбагненній
Втоплю свою печаль.
А ти мовчи, так треба.
І я мовчу.У неба
Вимолюю для щастя
Нам прихисток - причал

А море не втихає…
Цілуєш, ніби вітер,
І пальці у волоссі
Видихують мигдаль.
А море проганяє…
Залишили крайнеба,
Сліди іще незмиті
І бірюзову шаль...

Не людно у Раю…
Сліди поодинокі
Змиває із піску піниста хвиля.
До горизонту днів і відчайдушних кроків
Лиш сотня літ – піщана миля.

Не людно у Раю…
Самотні сірі душі
Гойдають ненароджених із лона.
Земним-бо до небес і до життя байдуже,
Бо моляться до ідола і клона.

Не людно у Раю…
Вже сонце у зеніті,
І дзвін луною кличе на молитву.
Та люди на землі ще грішні й ненаситні,
Рвуть на шматки любов…
Хіба в Раю їм жити?

Кепкує літо з вранішньої зливи,
Гортає неба хмари-сторінки,
Щоб дня роман закреслити наживо -
Пустити вниз по течії ріки.

Застигло літо у смішній гримасі...
Мовчання ночі спалює мости,
Щоб день минув як подорож у часі,
Де вже ніколи правди не знайти...

Наодинці з дощем…
за вікном…
На зап»ясті пульсує спомин.
Кава мовчки гірчить…
Над столом
витанцьовує дика втома.

Так зрадливо втікає день
Поміж вчинки, слова і мрії,
Спокушає і губить людей,
Або в миті надію леліє…

Наодинці з дощем…
І ловлю
у долоні солодкі сльози.
Я люблю це життя…
Люблю
чути музику в тиші прози.

2013 р

Без ночі не тутешній мандрівник
Без пари з уст торкнувсь моїх долонь,
Заліз у душу поглядом і зник,
А я тону в очах його, либонь.

Як грім з ясного неба та любов –
Загорнена у погляди жага,
Написана чорнилом і пером,
Розірвана...і спалена...чужа.

Носити воду в ситі почуттів
Чи перед совістю упасти долі?
Переживу, а ти – і поготів.
Леліють спогад пелюстки магнолій...


2013 р.