Скільки крові на тебе налити жертовнику мрій?!
Скільки років чекати на посмішку вашу, о боги?!
Воля кроку зі стежки і може неправильних дій
Все ж дорожча аніж обездумлені роки
Все так просто, коли ритуали шліфують століття...
Час настане і хтось там запале свічник
Але я так не можу і з зеленавого віття
Побудую ту кущу до котрої зовсім не звик!
І поставлю її на найвищі висоти наземні
І чекатиму Бога допоки світатиме путь
Ми з ним сядем на хмари, як діти позвішуєм ноги
Посміємся, поплачем, Він моргне мені й скаже- "Забудь"!

Світлі клейноди від слави
Такі вже унас візерунки
Від зради до нової зради
Лиш Юдені поцілунки
Стемнілі клейноди від суму
І як тобі чорний народе?
Вишиті червоним і чорним
Заплутані з давна дороги
Ховай свою душу в сорочку
Тікай до халупи зкраю
Щасливий і гірко жалію,
Шо я тебе всеж таки знаю...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Мимо волі пані, мимоволі
Може разом, чи окремо краще?
Кожен різний та одної долі
Нам замало, отаке нізащо...
-далі буде-

Мимо волі пані, мимоволі
Може разом, чи окремо краще?
Кожен різний та одної долі
Нам замало, отаке нізащо...
-далі буде-

правнуки твої, здорова думка
останнє лисття накришили - просто так...
старий і вже сивий ангел присів на іржавий літак
його вже ніхто не бачив, а він всім світив ліхтарі
дарма шо вони не вдячні від дива його живі,
дарма шо вони не зрячі бережені ним від біди
він все їм як є пробачив і врешті почув- "іди"...
а й ангели мають пенсію, житончик свій здав і меч
він цього чекав як предтеча - турботу звалити з плеч
та раптом так стало порожньо як в темнім вікні вночі
і він зрозумів що любить їх хоч смертні вони і дурні...
закапали ангельські сльози холодним осіннім дощем,
вже схлипували морози за сивим його плечем,
аж раптом мале дівчисько, з очима як моря душа
підбігло до нього так близько, шо ніби запахла весна
всміхнулося щиро аж вічно: "не плач ти ж великий який!"
і раптом все стало музично в душі його сиво-святій....

спеклися мої долоні
від синього твого вогню!
жагуче бажанна пташко!
ловлю! і ніяк не зловлю!
вже сині мої всі мрії...
і сині ввижаються сни,
вже шрами старі на спині
і щерблений меч у руці
всміхаюся синьо і дико,
крізь біль прорізаю крок
я всетаки в щасття порину
набравши у жмені зірок!
прославшись на килемі з квітів,
і Сонцю віддавши лице,
я стільки "нашлю" привітів,
шо Сонце мені підморгне!
вхопивши Туман за бороду,
я в казку світанком втечу!
з весела, нагло і молодо,
тебе там СИНЮЩА вкраду!!!!!!!!!

мої незрівнянні ночі
самотність поплавить віск
а Доля закриє очі-
втомилась і може не з`їсть
збиваються з такту зорі
і диво стає близьким
прозорі картини Долі
я теж її мабуть не з`їм...
на свічці шукають пальці
маленьке сердечко тепла
самотній, як всі засланці,
до кого Любов не дійшла
а ми, все її чекали,
і квіти на стіл і вино...
лишилось вже зовсім мало
бо нам уже всеодно...

сліди цілувала Осінь
а Літо уже пішло...
так дивно- ніяк не досить,
ховаю твоє тепло
ховаю далеко в душу
як злидар останній гріш
я вижити може мушу,
а може, піти скоріш...
на заході сонце спливає
кривавим вином із ран
а Осінь усе шукає
останього Літа обман...

Налий ше чарку сивого дощу!
Забути б літо і твоє волосся...
Мені до тебе зовсім не жилося
Та, що тепер? Як долю відпущу?!
Летючим змієм попід самі хмари
На дику волю вирветься вона
Жива, бо вільна! І з всіиа вітрами
Цілується, сміється, як весна!
Як їй скажу, що на землі вже осінь?
І шо слідів твоїх прощальний знак
Ховає лисття і вже сиві коси
Сплітає Літо, спішно, аби як
А я, мов тінь - течу по венах вулиць
По жовтій крові лисття і дощів
Моє майбутнє стало вже минулим
І тихим сумом десь вчорашній спів...

по-пеоше, кліпнув час і згасла свічка
в моїй молитві всі слова сліпі
любов крізь пам'ять, як червона стрічька
як дивний напис на старій стіні
я вас не годен просто так забути
ви більші всього, що мій розум знав
по-друге, вже нічого тут не чути
у тому світі де я вас пізнав
не чути навіть мого серця ритьми
воно мелодію вловило не земну
не вийду я живим з такої битви
і зовсім не боюся, що помру..........

Танцюй зі мною, той не знаний танець
Під музику сп'янілих вечорів
Я літній Дощ - веселий голодранець
Сліпий від сонця, наче лист без слів
Пиши шо хочеш! Випусти на волю
Свої надії, хоч один танок!
Ти просто так уже давно не мріяв...
І як дитина під дощем не мок...!

В нас однакове щастя на колір,
Ше, воно мені пахне тобою...
Скільки ж зайвих в житті було кроків,
Скільки холоду, сумнівів, болю
Хоч на мить одну - станем щасливі!
Тии пробач мені той поцілунок,
Я згубився у світі без щастя,
І твій погляд, то був, мій рятунок

Мені у зимі запахло стиглими гарбузами,
І синьо від тих волошок, шо в збіжжі у нас цвіли,
Життя вже відрізало кадри
Та ба, хоч вони і в архіві,
Та всеж там тихо ворушаться
Принишклі, але живі...

Моє подвоєння не скромного реваншу,
І я в житті як в морі - як Колумб
Так мало є окрім одного шансу
Знайти ту землю!Хоч не мало мук,
Не мало страху, слабкості за кадром
Знайти ту землю, Чи лягти кістьми!
Та доля, все ж вітає реверансом,
Таких шалено впевнених, як ми!
Ну, шо поробиш, нам тісний той вимір,
В якому всі шліфують крок в одне...
І хоч вже Час давни-давно посивів,
Такі, як ми, і є Його лице...

Задовгі зими,
Закороткі весни...
Тепло і сонце зродяться в мені
І попри все, я з небуття воскресну!
І затанцюють весняні дощі!
І пісня тиха, вранішнім туманом,
Зжене зажуру зимну із душі
І хай Весна, прийде не чемно - рано!
Я все це бачу...
У своєму сні...